Ми вмираємо. Падаємо у невідому безодню. Так само й та зірка: існує собі у безмежному просторі - раптом вмирає. І вже поринає, як і ми, у загадкові світи.
Ти зірка, друже. Та не лише тому, що помираєш, а й тому, що маєш сяяти. У тебе є призначення на цій планеті. Пам’ятай про це.
Ми народжуємося і вмираємо. Але між цими діями нам даний певний час. Зіркова мить, коли ми повинні світитись, іскритись та переливатись найрізноманітнішими барвами.
Як і зірки ми завжди самотні. Так, нас багато, але як народжуємося, так і вмираємо ми наодинці. Це навіть трохи мотивує світити більш яскравим вогником, ніж те, яким наділена душа у грудях.
Як і зірки ми малі. Навколо зосереджений весь світ. Неперевершена міць. Та ми малі. Людина підкорює собі сили природи, але залишається маненькою та безсильною. Так і зірка. Крихітне космічне тільце, ледь видко його на небі, підкорює собі величний простір поза межами нашої планети, поза галактикою… А зостається цяточкою. Мізерною та безпомічною.
Як і зірки ми рівні, друже. Нехай хтось багатший та гарніший, пам’ятай, що усі рівні між собою. Погодься, адже мертве тіло чи то політика, чи то продавця риби на базарі, смердить однаково.
Ми рівні, як і зірки. Хай одна сяє вище та яскравіше, ніж інша, котра ледь посвічує десь у глибинах космосу, але падають вони до спільної безодні.
Отже, ти зірка, любий друже. Справжня вмираюча зірка, світ якої буде жити довго після її життя…
Наталія Гордибакіна