Общество

Общество (330)

День 24 лютого мав бути звичайним моїм днем.

Ранком – зустріч із краєзнавцем Юрієм Віліновим. Вже майже готовий до друку четвертий том «Спадщини», яку він пише у співавторстві із Сергієм Шишковим. Моіяли про презентацію, обирали, яку статтю із нової збірки – для привернення уваги опублікувати... І де? Так, у «Слові просвіти». Так, у газеті «МИГ», з якою Юра співпрацює десятки років.

За своє життя я безліч разів чував це дражливе запитання – за що, ну за ЩО я так люблю цю Україну? І дражливим воно було не для мене, а саме для питальників – щораз вони з прихованою надією очікували, що я, врешті, здамся, «здуюся», опущу руки та очі, відповім те, що, насправді, вони так хотіли б почути: «я її не люблю». Але ж ні – я ніколи не давав нахабам такого задоволення. Я відповідав рівно і без найменших коливань, відповідав ствердно.

Здригаюся як уперше, але у бомбосховище не ховаюсь…Та і немає нічого безпечного поблизу. Сусідська дівчина Дарина кутається в плед з кішкою у коридорі біля ліфта. ЇЇ чоловік, ще зовсім хлопчина, майже кожен день ходив до військкомату, доки не взяли в тероборону. Молоду дружину сховав подалі від міста, у родичів, а ключі від квартири передав нам: «Поливайте квіти двічі на тиждень, я пішов, цього разу точно». Плачу вголос – раніше так було лише у фільмах про війну.

Багато з нас чули і навіть переглядали відео чи фотоматеріали про далеку й загадкову Ісландію.

Що ми знаємо про цю країну? Великий острів із сотнями активних вулканів, неймовірними ландшафтами, що скоріше нагадують марсіанські аніж земні, пустелею із чорним вулканічним піском, льодовиками, гейзерами, фіордами...  Чули про особливих ісландських коней – більше завдячуючи захопливій пригодницькій повісті нашого земляка Макса Оста «Сага про золотого коня» (дуже радимо прочитати).

«В началоНазад12345678910ВперёдВ конец»
Страница 1 из 83