Ясне блакитне небо. Надземне полотно, на якому білими діамантовими нитками хтось ніби вишив пухкі хмаринки-подушки. Якби можливо було лягти на цю повітряну постіль, вона, безсумнівно, була б найприємнішою із місць для відпочинку та сну: яскраве сонце вочевидь зігріває своїми променями небесні перини.
Я плив на спині серед пахучих трав'яних вод і роздумував над способами потрапити на чарівне небесне ложе. У відповідь моїм думкам диск, який вже висів високо над небом, знайшов маленьку прогалину в хмарах та грайливим промінням доторкнувся до лиця. Усміхнувшись, я ліниво потягнувся рукою до сонячної мотузки, наївно вважаючи її за очевидний шлях догори. Звичайно, відчув лише тепло, проте потрібно було хоча б спробувати.
Дивно. За свої коротенькі сімнадцять років життя тут, у своєму рідному місті, я зумів знайти лише одного справжнього друга, в той час як мої однолітки відривались на повну з цілими ватагами "кращих друзів". Ніколи не розумів, навіщо людей, з якими випиваєш на вихідних, називати "кращими друзями", навіщо викривляти це світле поняття дивними відносинами, у яких відсутнє стовідсоткове розуміння - найголовніша складова справжньої дружби. Проте заміна визначень є дуже популярною серед людей. Напевне, це якась захисна реакція від почуття глибокої самотності, але особисто я краще буду дивитися сумній правді у вічі, ніж називати собаку кішкою з гордим виразом на обличчі.
Приходячи в гості до тебе, моя подруго-природо, я повсякчас дивувався сезонним змінам, що відбувалися у твоєму житті: взимку ти завжди була суворою, а навесні навпаки - різко лагіднішала. Влітку щедро дарувала мені прекрасні теплі ночі, восени ж смутнішала та плакала холодними слізьми. А я, малий та незграбний, ніколи не знав, що сказати тобі, аби хоч якось підбадьорити. Зате ти завжди розуміла мене й відповідала мудрими порадами - варто було тільки прислухатися.
Але на єдине питання ти так і не змогла дати відповідь.
Мені завжди було цікаво, що знаходиться за безкінечними просторами Оріхівських полів - там, де закінчується дика природа і починаються механічні конвеєри міських забудов. Хаотичний рух міста завжди вабив мене своєю різноманітністю, новизна свіжих людських поглядів та ідей буквально зводила з розуму. І скільки б я не запитував тебе про цей абсолютно інший світ - ти завжди мовчала. Тоді я зрозумів, що є тільки один вихід утамувати жагу - спробувати самостійно осягнути той інший світ. Просто спробувати. Тицьнути пальцем у безодню з надією натрапити на щось цінне. І, як виявилося, це не була вже така безглузда ідея.
Коли я замислююся над тим, як саме зустрічав людей, котрі кардинально змінювали моє життя, - завжди дивуюся. З логічної точки зору це були дуже щасливі випадковості. Проте згодом розумію, що шанс такої випадковості - один на мільярд. Ніби ці люди були надіслані мені кимось. Є такий вислів - "друг від Бога". Так ось, у моєму випадку доленосні зустрічі відбувалися, можливо, не без Божого втручання.
Винирнувши з пшеничної води, я відразу ж відчув різкий порив. Це вітер запрошував мене залишитися ще на якийсь час серед пахучих свіжих трав та дзвінкого співу пташок. Усміхаючись, я вийшов на вузеньку ґрунтову стежку, яка повзла вужем аж до самого горизонту. Оглянувши ще раз безкраї простори, які завжди допомагали та заспокоювали у скрутну хвилину, повільно почимчикував до міста.
Прощавай, рідне поле. Мені час іти. Тепер мине набагато більше часу до того, як я повернуся сюди знов. Не знаю, чи вдасться нам зустрітися у далекому майбутньому, чи піски часу заметуть тебе, докорінно змінивши твою подобу, але в одному впевнений точно: того, що я маю зараз, мені недостатньо. Не можу залишатися на одному місці, втрачаючи дорогоцінний час. Мушу рухатися і, як у старому анекдоті, спробувати дістати наступний лотерейний білет від Бога, котрий у черговий раз змінить моє життя.
Андрій Ненадов