Культура

Культура (229)

Розділ перший, у якому починаються чудеса

Емма знов бігала по квартирі, мов скажена і кричала:

- Я знов проспала! Ой, Боже, проспала! Я вже і в школу запізнилась! Що ж робити?!

Виявляється з Ємою це трапляеться  всякий раз! У Емми навіть призвисько у класі є: Соня. Їй дуже соромно навіть ходити в школу.

Как же трудно совладать со своими замёрзшими пальцами. В такие моменты они становятся чем-то чужеродным в твоём теле, беспомощным, лишним. А эти мурашки, которые периодически пробегают по нервным окончаниям? Каждый ноготок вздрагивает от их лихорадочного перемещения. Когда же это закончится? Сейчас, нет-нет, ещё немного, и  живительное  тепло наконец-то вновь начнёт струиться по венам и всё потихоньку станет на свои места.

Порой в нашей жизни появляются люди, которые столь разительно отличаются от остальных, что поначалу трудно понять: манят они тебя или отталкивают. Присматриваясь к ним, ты осторожно нащупываешь рычажок, открывающий незримую дверцу в лабиринты их сознаний. И всегда перед тобой распахиваются новые врата: далёкой Нарнии, Тайной Комнаты или Страны Чудес.

Ні, це не я запізнююся. Це він завжди приходить набагато раніше. І поки я чимчикую калюжами до кав’ярні, маю змогу роздивитися його спину. Чоловікові, мабуть, було добре, а може, йому було й зле – важко сказати, як почувається людина, яку бачиш у вікні кав’ярні. Бачиш її спину. Спини – індивідуальні, обличчя можна змінити, але спини – не вдасться. 

Він зустрічає мене короткою усмішкою. Легкою, як вітер, що скуйовдив моє волосся цього осіннього дня. Люб'язність його спадала на сухі, колись соковиті губі – застигала там, здавалось, разом із слиною. Голос шепотить до мене одвічне «привіт». Цей голос схожий на лункий відгомін гірських перевалів, схожий на шелестіння сторінок нової книги, на шурхотіння хвиль, що обіймають каміння.