Відбулася зустріч представників Центру журналістської солідарності, обласної спілки журналістів, медійників, Благодійного фонду «Misericordia» й італійських партнерів Лучано Картолано, Нуччо Флорідія, Лоріса Занарді й Джузеппе Кордіно з Anteas Alessandria, Учасники говорили про силу партнерства й солідарності, констатували, що вдалося зробити за роки співпраці для медійників і загалом підтримки українців, наголошували на особливій ролі журналістики у час війни.
На Алеї пам’яті журналістів Прикарпаття обласна спілка журналістів і Центр журналістської солідарності, спільно з кафедрою журналістики Карпатського національного університету ім. В. Стефаника і кафедрою журналістики, реклами та зв’язків з громадськістю Університету Короля Данила, провели заходи зі вшанування пам’яті журналістів.
Десь там в очеретах та верболозах заблукала маленька степова річечка, що витікає прямо з лісу, до якого притулилося моє рідне село під назвою Азов. Саме слово походить від тюркського Азау, що означає гирло річки, низину. Я не знаю, хто підказав назву села моєму дідові та його побратимам, які в далекому 1922 році заснували це поселення, але вона цілковито відповідає тому, що сказано вище – широка долина, обрамлена з обох боків високими пагорбами, а посеред неї річка - річка мого дитинства.
Ми живемо в особливий період. Звичні раніше речі стали для нас дивиною, а постійний стрес став вічним компаньйоном.
Мої друзі письменники, яких в цей нелегкий час згуртував наш Запорізький Центр журналістської солідарності, час від часу ставлять запитання, що, зізнаюсь, відтоді, як вибралися з онукою із окупації, блукає в моїй засмученій проблемами ВПО голові:
- Чому ти не пишеш?
- Пишу! - вкотре хапаюсь за чергове пояснення чому я й досі не письменниця. - Вподовж десятиліть жодного разу не зраджувала журналістиці...
Преслав – велике болгарське село, Комишуватка – невелике українське. Між ними чотири кілометри вздовж річки Обіточної, яка впадає в Азовське море. Не знаю, як зараз, а в мою юність із відомою періодичністю у центрі Преслава на полі, яке разом із клубом та парком, утворює умовну рекреаційну зону, проходили футбольні матчі між командами двох сіл.
«Україна починається з тебе» - так казав відомий державний діяч та дисидент В’ячеслав Чорновіл, який боровся за незалежність нашої держави. Сьогодні, коли наша країна відзначає 35 років незалежності, ці слова звучать для нас особливо, адже Україна є місцем, яке називаєш своїм рідним. Місцем, до якого подумки повертаєшся, де б не був. Місцем, де живуть люди, яких любиш, Місцем, про яке є що приємне згадати та місцем, з яким пов’язуєш свої мрії та плани.
Україна… ! Тут я народився, вчився, працюю, створив родину... Тут пройшло все моє життя. Однак, якщо казати відверто, усвідомлення її як батьківщини починалося для мене не з місця на карті світу, чи з назви держави. Воно почалося із відвідин влітку села в таврійському степу.
Україна вперше наснилася мені ще в дитинстві — ще до того, як я навчилася називати її своєю Батьківщиною. Вона пахла яблуневим цвітом у саду моєї бабусі — яблуня, яку колись посадив мій дідусь. Щоліта ми збирали стиглі яблука й пекли пиріжки з соковитою начинкою. Тоді я ще не знала слова «патріотизм», але вже знала, як звучить моя країна.
Ніколи не думала про те, що зможу прижитися десь в іншій країні, окрім моєї рідної України. Пожити десь — так, цікаво, подорожувати — безумовно, дуже хочеться. Побачити дивовижні місця, відчути смак повітря, кухні, специфіку місцевих жителів — неймовірно цікаво. Але так, щоби назавжди покинути рідні місця, які знайомі з дитинства — ні.