Десь там в очеретах та верболозах заблукала маленька степова річечка, що витікає прямо з лісу, до якого притулилося моє рідне село під назвою Азов. Саме слово походить від тюркського Азау, що означає гирло річки, низину. Я не знаю, хто підказав назву села моєму дідові та його побратимам, які в далекому 1922 році заснували це поселення, але вона цілковито відповідає тому, що сказано вище – широка долина, обрамлена з обох боків високими пагорбами, а посеред неї річка - річка мого дитинства.Кажуть, все колись закінчується. Свого часу закінчилося і моє село, яке через невігластво влади спіткала доля неперспективного. Та не закінчується одне - спогади, пам’ять…
Саме тут ми, післявоєнні дітлахи, пізнавали світ, пізнавали труд, пізнавали людей. Ми не чули високих слів, але отам серед простих людей-хліборобів отоді й народилося почуття батьківщини, народилося і залишилося назавжди відчуття України.
«Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була» - ходив я своїм обійстям, повторюючи вірш Павла Тичини, готувався до завтрашнього уроку. Багато з того, що написав великий поет, ще було незрозумілим для підліткового віку, але слова і досі бринять у пам’яті: « Яка біда, яка чума косила, а сила знову розцвіла».
Тридцять п’ять років Незалежності моєї країни. Ті, хто народився у вікопомному дев’яносто першому, вже давно стали батьками і зі зброєю в руках боронять і, на жаль, кладуть голови саме за те, аби знову розцвіла сила українського народу, його волелюбного духу.
Слово «Азов» тепер звучить гордо. Це саме азовці з однойменної 12-ї бригади спеціального призначення оборони до останнього боронили Маріуполь і зараз продовжують бити ворога на українських фронтах.
Чорною хмарою застелила вільний український степ кацапська навала. Орки захоплюють кращі будинки, гадять, пиячать, грабують і вбивають людей. Мого доброго знайомого розстріляли лише за те, що він на їх вимогу вчасно не зумів зупинити свій автомобіль. Іншого чоловіка вбили прямо у власному дворі, побачивши в його руках мобілку. Вимагаючи спиртного, розстріляли молоду сім’ю: батька, матір і двох неповнолітніх дітей…
Боляче уявляти, що там, де ходили наші босі ноги, лісові галявини нині топчуть окупаційні московитські чоботи. Розташувавшись у мальовничому куточку лісу, який колись переповнювався дзвінкими дитячими голосами, у таборі відпочинку «Росинка», вони нищать для своїх укріплень все нові і нові лісові масиви. Радує тільки те, що туди вже кілька разів прилітали «привіти» від наших захисників і, кажуть, досить результативно.
Мій рідний Азов, маленька частина моєї великої України. Незалежної України. Чому полиновий? В нашій культурі полин – потужний символ гіркоти, печалі, розлуки з Батьківщиною. А ще – сильний оберіг від нечистої сили, якою зараз є і буде ще довго-довго ненависна нам московія.
«Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверджаюсь, бо я живу».
Микола Бордюжа
Конкурс серед медійників на тему – «Незаледна і вільна – ти серце і доля моя!» - дипломант
