Бліндаж Германа Дубініна

Rate this item
(3 votes)

Продовжуємо публікацію циклу нарисів «Особисто причетні», який є заключним етапом Спецпроекту ЗОО НСЖУ «Журналісти Запоріжжя – Незалежності України». До циклу увійшли нариси про наших колег, запорізьких журналістів, які на різних етапах боротьби за Незалежність внесли свій вагомий особистий вклад в її становлення та розбудову.

Герой сьогоднішньої розповіді – ветеран АТО, радіо і тележурналіст, член НСЖУ Герман Дубінін.

Його перша професія була суто мирною і аж ніяк не героїчною. Вчитель початкових класів – він кілька років працював у школі за призначенням. І хто знає, як би склалося його подальше життя, не поверни доля Германа Дубініна в іншому напрямку. Журналістика захопила всерйоз і назавжди,  «вписався» в нову іпостась доволі швидко і органічно. Бо жевріла в ньому ота любов до слова, оте бажання осягнути і дізнатись більше, аналітичний склад мислення і вміння спілкуватись з людьми, які і є основою журналістської роботи.

Можна сказати, що Альма Матер Германа Дубініна і його щаслива доля – Обласне радіо «Запоріжжя» в найкращі його часи. Коли ще не було недолугого реформування під гаслом створення Суспільного і не рубалися на корені вагомі надбання творчого колективу, коли в програмах звучала довершена українська мова, розповідалося про життя і злободенні проблеми області, про людей, їх долі, прагнення, сподівання… І голос той, і ті слова люди слухали, відгукувалися на програми. Серед тих, кого пізнавали по голосу, хто став для тисяч людей цікавим радіо-співрозмовником, був і Герман Дубінін.

Звичне життя змінилося в одну мить. Почалася війна, яка була такою по суті, хоч на початку  її так не називали. Обходилися абревіатурою АТО. Герман, як і всі запорізькі журналісти, писав про АТО, про українських військових, добровольців і волонтерів, які захищали Україну ледь не «голими» руками, бо не було ні озброєння, самі часто - голі і голодні - ціною неймовірних зусиль тримали лінію фронту і створювали армію…

Тоді він ще не здогадувався, що скоро оте все стане і його життям, понесе його доля у вирій воєнного лихоліття. Повістка року з військкомату застала його на роботі. І було це 7 липня 2015 року. В призначений термін журналіст Герман Дубінін прийшов до військкомату. З хвилюванням, але не оминаючи красномовних деталей (відчувається журналіст!) він пригадує, як все відбувалося

- Мені було просто соромно ховатися, косити, навіть думки такої не виникло. Якщо чесно, було тривожно і страшнувато. В армії я не служив, ніколи не стріляв. Що і як буде? – тривожили думки. Водночас я знав, що треба боронити рідну землю. Тож, після кількох «походів» до військкомату пройшов  медкомісію. І ось в один з візитів мені кажуть: «Все в порядку, завтра відправка». Я був у шоці! Уже завтра мені їхати невідомо куди. Ще сказали: «Гумові тапочки не забудь». Як не дивно, порада виявився слушною, і тапочки не один раз ще в нагоді, - говорить Герман. (Отак починало наше військо, сучасні берці - літні, зимові з’являться пізніше –авт.).

- Мене привезли в «учебку» і стали вчити. Спеціальностей для опанування було дві - наводчики і командири самоходок «Гвоздика» і «Акація», які відрізняються калібром, 122 і 152 мм. Я вирішив стати навідником.  вирішив все-таки стати навідником, бо відповідає за весь екіпаж, робить розрахунки, а у мене ж - ніякого досвіду! Навідник виконує наказ, вводить задані координати і веде вогонь. Спочатку  я побоювався машин, було навіть бажання попроситися служити на який-небудь блокпост, аби подалі від самоходок. Однак, спеціальність успішно освоїв і до своєї машини звик.

Через півтора місяці навчання, 18 вересня 2015 року, Германа Дубініна разом з побратимами відправили в зону АТО, в район селища Розквіт. Кордон з Росією звідти видно без бінокля. Така близькість з «братнім народом» тримала бійців в постійному напруженні.  

- Це дуже важко - усвідомлювати, що ти постійно під прицілом, що як тільки почнуться якісь наступальні дії наших «братів», може статися все, що завгодно, - згадує Герман. - Тим більше ми були абсолютно необстріляні. На навчаннях, крім теорії, нам дали вистрілити всього три рази. Я вистрілив всього три рази! Це можна назвати навчанням? Звичайно, ні.

Потім нас тренували вже в Луганській області наш перший комбат Діма, який пройшов Дебальцевський котел, і хлопці з третьої хвилі. Згодом мене призначили в 3-ю батарею 2-го дивізіону, там залишалися ще хлопці з 4-ї 5-ї хвилі. Нам дуже пощастило, що тоді в Станично-Луганському районі не велися бойові дії. Бо я не уявляв, що я робив би як навідник, якби на нас напали, - розповідає боєць.

- Згодом, призвичаїлися, облаштували бліндажі (скільки їх за час мого перебування на фронті довелось мені змінити! Мабуть ще тоді, десь на рівні підсвідомості я вирішив: буде час – напишу про все, що побачив і пережив в АТО, назва підходяща вже є: «Бліндаж»). Ми навчилися воювати, звикли до постійної стрільби, і вже по звуку вгадували, куди воно прилетить… До одного не звикли, та й неможливо до цього звикнути - бачити, як гинуть поруч твої бойові побратими.

В нашій батареї служили два жителя сіл Луганської області (до речі, обидва україномовні), вони вже точно билися "за свій дім". Один з них, старшина, завжди нарікав, якщо нам не дозволяли стріляти по позиціях бойовиків.

Пишаюся, що мені пощастило потрапити в 128 бригаду зі своїми земляками. Пишаюся і тим, що мій запорізький друг згодом став командиром моєї машини - САУ 2С1. Скільки нічних годин ми провели на бойових чергуваннях, в темряві, в артвідсіку "саушкі" з ним, і з нашим заряджаючим з Київської області - я, напевно, і не порахую.

До речі, найвища оцінка комбата з боку особового складу та керівництва: "Так у нього жодного 200-го не було! Навіть 300-го! "Наш перший командир батареї, який демобілізувався, коли ми тільки почали службу "в АТО", зумів з бійцями зумів вийти з Дебальцевського котла! Всі молоді, всі вони живими і цілими повернулися додому.

Потім була ротація, ми пройшли тренувальні полігони і знову повернулися в АТО, в Донецьку область.  Щиро пишаюся, що майже 16 місяців віддав службі в ЗСУ, в зоні АТО,

Після «дємбеля» Герман Дубінін повернувся в журналістику. Ще під час лікування у госпіталі, коли з’явився вільний час, він повернувся до своєї задумки.  «Бліндаж» - так називалась п’єса, яку він написав саме в госпіталі. На «гражданці», власне, лише доопрацював. Разом з рідним колективом Радіо «Запоріжжя» Герман Дубінін здійснив майже нездійснене. Було створено радіопостановку його п’єси «Бліндаж». Робота стала переможцем творчого конкурсу Національної спілки журналістів України. Радіопостановка «Бліндаж» прозвучала також в республіканському ефірі.

Працюючи оглядачем інформаційно-публіцистичного відділу «Радіо Запоріжжя» (філії НТКУ «Запорізька регіональна дирекція»), автор програми «Акцент» Герман Дубінін створив і видав в ефір серію нарисів про учасників бойових дій із Запорізької області, з якими разом служив в АТО, кілька років вів програму «Акценти».

Нині він – кореспондент Суспільного телебачення (Запоріжжя). Його мирні сюжети, як завжди, насичені фактами, аналітичні та цікаві, не залишають глядачів байдужими. Але і війна не залишилася в минулому. Він пише про неї, розповідає про українське військо, про бойових побратимів і волонтерів, про Україну, про рідний край, які боронив і продовжує боронити тепер вже своєю мирною творчою працею. І допоки не скінчиться ця війна, Герман Дубінін не полишить свій бліндаж.

Валентина Манжура

На фото: Герман Дубінін (в центрі) в зоні АТО з бойовими побратимами

Read 4456 times Last modified on Середа, 18 серпня 2021 12:21