«Це горде ім’я: я – волонтер…»

Rate this item
(0 votes)

Сьогодні в циклі нарисів «Особисто причетні» - заключному етапі Спецпроекту ЗОО НСЖУ «Журналісти Запоріжжя – Незалежності України» - розповідь про журналістів Волонтерів, подружжя Надію та Костю Мороз.

Серпнева зоря розгулялася на сході прозора і трімка. У перших променях сонця сріблом виблискувала вкрита споришем стежка до саду, де вже червоно палахкотіла калина і падали, мов зорі, яблука в траву.... Ступивши босоніж у цю божу красу, Надія підняла одне, витерла просто долонею, як колись в дитинстві, яблуко аж засвітилося рожево…Замилувалася мимоволі, вслухаючись у первозданну світанкову тишу, хоч і не вірила тиші з того самого дня, коли зі своїм чоловіком Костею (подружжя Морозів волонтерило практично з початку війни) в черговий раз відправилася в зону бойових дій, на Дебальцево.

Битий шлях вився степом, було просторо навкруги і тихо… І раптом той безкраїй простір розірвали, пошматували розриви снарядів і свист осколків, озвалися поодинокі автоматні черги… Надя притулилась до плеча коханого, стисла долоньки, закрила очі, чула, як божевільно калатає серце, але жодної миті не було думки: повернутися. Бо вони їхали туди, де їх чекали бійці, яким, напевне, було ще важче і страшніше, і яким була конче потрібна їх допомога. Відтоді вона відчуває в тій тиші грозовий гул війни там, на Сході, бо не так вже й далеко від Запоріжжя – якихось 300 кілометрів – лінія фронту, лінія розмежування між миром і війною. Між життям до 2014 і життям волонтерським.

Тихо скрипнули двері, на ганок вийшов чоловік: «Ти сьогодні рання пташка, Надійко. Що, знов слухаєш тишу?» Глянула своїми очима-озерами в його глибокі і рідні очі: «Знаєш, Костю, про що я думаю?» - «Коли їдемо?», - тільки й запитав, зрозумівши її без слів. – «Дуже хочу 22 серпня, напередодні Дня Незалежності!» І, передуючи його запитання, заговорила швидко і переконливо: «Наші «Волонтерські вареники» на ярмарок запросили. Наліпимо, поторгуємо на ярмарку нашими пригощаннями, трохи грошей заробимо, трохи зберемо – добрі люди і друзі допоможуть. Дізнаємося, що нашій 55-ці у зоні бойових дій найбільше потрібно, закупимося – і поїдемо!» Обійняв її – таку тендітну і таку сильну та рішучу: «Так то й так, кохана! Поїдемо! А зараз пішли пити каву!» На зеленому просторому обійсті Надії та Костянтина Морозів починався новий день.

Однак, не будемо далі тримати читача в не зовсім зрозумілих сентенціях, і розповімо про наших героїв все по порядку. Надія іКостянтин Морози – відомі запорізькі журналісти разом вже майже 30 років. Познайомилися в середовищі однодумців на одному з мітингів.
 
– «А де ж іще? – сміється Надія. - Ми ж з Костею люди активні, були членами неофіційного клубу української інтелігенції в Запоріжжі. Рідна мова, свобода, демократія, незалежність України були для нас не порожнім звуком, були нашим світоглядом, нашим життям. Ми належимо до отих 10 відсотків (цифру цю визначили соціологи та суспільствознавці шляхом серйозних досліджень!) активних громадян України, які рухають світ вперед. От ми і рухаємо, бо якщо не ми, то хто? Майдан 2004 – Запоріжжя і Київ, боротьба за демократичне суспільство, мітинги, масові акції непокори в часи Януковича, Майдан 2014, розстріл Небесної сотні – ми через все це пройшли разом, плече до плеча, все пропустили через своє серце, - говорить Надія.

Спочатку вона після закінчення Чернівецького університету викладала в школі, а потім у Хортицькій академії українську мову і літературу. Захопила керівництво академії ідеєю організувати власну газету «Майстер-клас», щоб на всю Україну розповідати про досвід і здобутки, бо дійсно бул, про що. Майже рік добивалася втілення своєї ідеї, зате ж потім газета стала популярною і затребуваною, і не в останню чергу тому, що редактором її був Костянтин Мороз. Надія теж писала статті, бо мала хист до слова, її матеріали знаходили відгук, подобались читачам. Так вдвох вони набували журналістського досвіду. Їх статті охоче публікували обласні газети, їх запрошували на ефіри на обласне радіо та телебачення. Так і сталося, що Надію стала працювати на телебаченні, а Костя – на радіо. Потім вони вступили до Національної спілки журналістів України. Життя ще приносило зміни, але з журналістикою творчі, талановиті і небайдужі Надія та Костянтин Мороз поріднилися назавжди.

А потім так звані «брати» прийшли в Україну з війною. Бо «руський мир» вбачав в її свободі і незалежності велику загрозу для свого самодержавства, не хотів відпускати Україну із задушливих «братніх обіймів». Без армії, без сучасної зброї, обмундирування та навіть нормального харчування українці піднялися на захист своєї землі. І з ними – ціле волонтерське військо, яке працювало і трималося на ентузіазмі, на самопожертві, на любові до України.

Подружжя Морозів волонтерствує з перших місяців війни. Спочатку не мали транспорту і грошей, щоб його винайняти, то ж збирали продукти, кошти, купували амуніцію, обладнання, пакували військовим передачі і відправляли попутним вантажем з іншими волонтерськими десантами. Однак розуміли, щоб відповідати за вантажі, які передають на фронт, достеменно знати, що найбільш потрібно бійцям, бути впевненими, що необхідні прилади, одяг, амуніція одержать саме ті, кому вони адресовані, треба мати транспорт і власну волонтерську бригаду. Хто шукає, той знайде. Тим більше – Надія, яка «горіла» своєю справою, вміла розмовляти з людьми, зібрати їх докупи і повести до мети. Так «знайшовся» водій-волонтер, зібралися разом небайдужі, як каже Надія, хлопці і дівчата.

Поїздки були нелегкими не тільки фізично (часто під обстрілами, по бездоріжжю, без відпочинку), але й психологічно. Надія і Костя і досі зі сльозами на очах згадують один з перших волонтерських виїздів в село Ізобільне, де формувався підрозділ для відправки в АТО. Коли волонтери запитали, що потрібно привезти, отримали коротку відповідь: все, бо немає нічого. Зібрали кошти - і Надія пішла по магазинах та базарах. Купили все – від трусів, майок, шкарпеток, бурок (бо було холодно, та й берці тоді ще в дефіциті були), верхнього одягу. Завантажили все, приїхали в підрозділ. А хлопці, яким не сьогодні-завтра відправлятися в зону бойових дій, зустрічають їх в треніках, футболках і в гумових шльопанцях-сланцях.

- Ми їм видаємо комплекти одягу і плачемо, гостинці роздаємо, а вони, мов діти радіють, що мають одяг, і смачненьким ласуюють, - згадує Надія. - Наші солдатики дорогі, захисники. Скільки ж їх там залишилося в той перший рік війни, скільки покалічено! Аде ж не здали свою землю, не відступили…

А під Дебальцевим зустріли нас бійці на старому БТР, замість труби якась палка, розбуті, роздягнені. А волонтери їм – теплі куртки і бурки (купити саморобні, підбиті хутром бурки у бабці на рику Надя придумала). Одяглися, взулися бійці – мороз на вулиці, а ногам тепло. Вистояли в тому пеклі, поступово наростили м’язи, створили армію, забезпечили її всі необхідним. І ми пишаємося, що у цьому є часточка і нашої праці.

Пам’ятаю, якось повертаємося стомлені після поїздки (а ми ж де тільки не були – Ізобільне, Гурзуф, Дебальцеве, Старогнатівка, Горлівка, Широкине, Зайцеве, Авдіївка!) і я кажу Кості: «Ну от, від’їздили 2014, 2015, 2016, 2017 рік, вже й свою волонтерську групу «Волонтерські вареники» створили, скоро, мабуть, і без волонтерів обійдуться. От тоді й відпочинемо!

- Ні, не обійдуться, - відповідає мені Костя. – Без таких, як ми, не обійдуться, а нас таких – навіжених – багато! – А таки ти правий, чоловіче, - кажу у відповідь і додаю, щоб всі чули: «Завтра ліпимо вареники, бо нас чекають в гості в рідній 55-ці. На той час ми вже стали офіційними волонтерами 55-ї Запорізької артилерійської дивізії.

Згадують волонтери і поїзду в Зайцево, коли їхній бус зламався. Вони його так утрамбували вантажем, що ледве рухався. От і не витримала машина. Прислали їм вантажівку з передової. Та в неї змогли вмістити лише половину привезеного. Як ви її змогли так натоптати? – дивуються бійці. - Тут більша машина потрібна. Все вмістилося тільки у великоваговий автомобіль.

А якось застрягли в снігу перед Авдіївкою. Доштовхали волонтери свій автомобіль до розташування військової частини, а виявляється, що це не той підрозділ, де на них чекають. – Туди ви не проб’єтесь. Дуже багато снігу, і ми не зможемо допомогти, - говорить командир. Так що у нас залишайтесь. Нам теж ваша допомога потрібна. – Передали воїнам свій волонтерський вантаж, відпрацювали свій візит по повній програмі – з концертом, спектаклем, спільним малюванням і частуванням смаколиками. А в частину, до якої тоді не доїхали, завітали пізніше – і теж з подарунками і цікавою програмою.

…Ввечері ліплять волонтери вареники для бійців, і згадують свої поїздки на фронт, і зустрічі, і щирі розмови, і з яким задоволенням ласують військові їхніми варениками – з картоплею, з сиром солодким, з сиром солоним, з вишнями, з шкварками. І обов’язково приправлені чи сметанкою з медом, чи малиною приправлені, з олією і цибулькою жареною… Бувало й таке, що привезених запасів не вистачало, Надя з дівчатами-волонтерками прямо на місці місили тісто і варили вареники…

І пісні звучать, бо Морози і їх група ніколи просто так не їздили. Тут вам і допомога – амуніція, прилади, і різні пристосування, допоміжна техніка, рації тощо, і одяг новий, і вареники, і ласощі, а на додачу – вишивані рушники навколо, пісні і танці, концерт, спектакль-казка, яку аніматор ставить тут же, а за артистів виступають бійці – скільки радості і теплих емоцій.

А то придумала Надія в кожній поїздці, в кожному підрозділі, де вони бувають спільне малювання картин. Привозять папір, рамку, пензлі і фарби, і всі бійці разом малюють картину за якоюсь темою. Хтось і пензля в руках раніше не тримав, а от спільну картину малює з задоволенням. Таких картин зібралося вже 12. І що цікаво, коли показує Надя їх в інших підрозділах, бійці завжди вгадують, хто малював. Кажуть,: «У на свій код зашифровано в кожній картині». А ще цікаво, що жодного разу бійці не намалювали війну чи вибухи…Мирне життя на українській землі малюють. І за нього стоять на передовій. За нього воюють, за перемогу. І плі-о-пліч з ними – волонтери.

Якось Надія випадково почула розмову військових командирів між собою. Один у захваті розповідав, як нещодавно завітала до них група «Волонтерські вареники». - Знаєш їх? – запитав. На що співрозмовник відповів: «Та їх весь фронт знає! А у нас вони ще жодного разу не були!»

Кілька днів тому Надія Мороз зареєструвала громадську організацію «Надійні». Вони прокладають нові маршрути. І перша поїздка у новому статусі за задумом Надії повинна відбутися напередодні свята Незалежності. Їх всюди чекають, вони всім потрібні. Бо, як сказав якось Надії командир саперного полку: «Та ви за один день зробили для бійців стільки, скільки замполіт за півроку не зможе!» Ось така вона, волонтерська допомога і підтримка.

Валентина Манжура

Read 255 times Last modified on Понеділок, 09 серпня 2021 21:19