«Рідна ненько, Україно, я ж кровиночка твоя»…

Rate this item
(1 Vote)

До уваги читачів – черговий нарис з циклу «Особисто причетні», який є завершальним етапом Спецпроекту ЗОО НСЖУ «Запорізькі журналісти – Незалежності України». Герої цього циклу журналісти, які на різних етапах боротьби за Незалежність України внесли свій вагомий вклад в її становлення та розбудову. Один з них - Василь Якович Федина – диктор вищої категорії, журналіст, заслужений працівник культури, який віддав роботі на Запорізькому обласному радіо понад 40 років свого життя.

Він був справжнім сином своєї землі – освічений, інтелігентний, блискуче володів українською мовою, художнім словом і щедро ділився тим божим даром з усіма, кому пощастило бути поруч з ним. Саме Василь Якович Федина був одним з тих, у кого я вчилася творчості і любові - любові до рідної мови, до української пісні, до своєї землі. Для нього все це було його душею, його життям. Осягнула це, побачивши якось його просвітлене обличчя, коли, готуючи спільну радіопрограму, ми слухали трепетні і ніжні слова пісні: «Рідна ненько, Україно, я ж кровиночка твоя»… Служінню їй він і присвятив своє життя

То були роки неспокійного сонця і важких випробувань. Коли почалася війна, Василькові було сім років, фашисти вдерлися в його рідне село Телешівку, що на Київщині, наприкінці липня, навколо запеклі бої, вогонь, згарища… Згоріла і їх хата. Батько вже був на фронті, а у мами на руках четверо дітей, найстаршому - 11 років, наймолодшому - півроку. Скиталися-бідували то в напівзруйнованому приміщенні колишнього дитсадка, то у родичів, голодували, чекали листів з фронту. В 1945 році після вже четвертого важкого поранення повернувся батько. Інвалід 1-ої групи, груди в орденах, а лікуватися грошей немає. Та й їсти дітям нічого… І все ж якось будували хатину, через рік вже перебралися з одну з кімнат, а восени батько помер.
До школи Василь Федина пішов вже після визволенння села. Мав хист до художнього слова, брав участь у художній самодіяльності, мріяв стати актором. Після закінчення «семирічки» вступив до Київського технікуму підготовки культосвітніх працівників. Думав, після його закінчення простіше буде вступити до театрального інституту, але з того нічого не вийшло, бо підпорядковувались навчальні заклади різним міністерствам. І юнак вступив до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на відділення української мови та літератури.

- Патріотом мене, звичайно, зробив університет, - ділиться роздумами Василь Якович, - адже з якими людьми тут звела мене доля! І просто в спілкуванні, і в спільному навчанні, і в дружбі. Взагалі, в університеті того часу національно свідомих студентів, отих шістдесятників, мимоволі притягувало один до одного, незважаючи на різні курси і факультети. Назву тільки окремі прізвища: Василь Симоненко, Борис Олійник, Микола Сингаївський, Вадим Крищенко, Микола Сом…Дружив з Василем Діденком, у майбутньому знаменитим поетом-піснярем, чия пісня «На долині туман» стала народною, а у виконанні Миколи Кондратюка здобула всесоюзну славу. А ще пригадую університетські зустрічі з легендами тодішньої української літератури Максимом Рильським. Володимиром Сосюрою, Остапом Вишнею, Олесем Гончаром, Андрієм Малишком, Миколою Нагнибідою та багатьма іншими».

Після навчання Василь Федина отримав розподіл у рідний райцентр до газети «Колгоспник Рокитнянщини». Коли ж у Рокитному з’явилося районне радіомовлення, то взявся завідувати ним на громадських засадах і періодично готував передачі для Київського обласного радіо. А в 1961 році за сприяння друзів по навчанню, які в той час працювали на Запорізькому радіо і телебаченні, взяв участь у конкурсі на заміщення вакансії диктора радіо. І 17 березня 1961 року Василь Федина впреше вийшов у запорізький ефір.

Працюючи диктором, продовжував займатися журналістикою. Готував і вів на радіо програми на теми духовності. Найбільш вдалою і улюбленою вважає програму «Мова рідна, слово рідне», яку вів понад десять років. - Без всякого пафосу, а просто від душі скажу: українська мова, її становище в Україні, зокрема в Запоріжжі - це біль всього мого свідомого життя, - говорить Василь Якович.

Багато писав про майстрів красного слова нашого краю - Василя Лісняка, Миколу Лиходіда, Василя Діденка. Доля журналіста подарувала йому багато пам’ятних зустрічей. Зокрема, з Платоном Майбородою, Дмитром Гнатюком, Михайлом Стельмахом, Дмитром Луценком, Андрієм Совою, Дмитром Павличком, Анатолієм Мокренком…

Пригадую й інше. 1970-ті - розквіт сусловщини і маланчуківщини (за прізвищами секретарів ЦК КПРС і ЦК КП України), які розгорнули небачену кампанію боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Тодішній голова Запорізького облдержкомітету по телебаченню і радіомовленню та його перший заступник службовою машиною привезли мене до обкому партії в кабінет заступника завідувача відділу агітації і пропаганди Юрія Іващенка. Той і «познайомив» мене зі скаргою. В ній йшлося, що «диктор обласного радіо Василь Федина виявляє неправильне розуміння національної політики КПРС, у темних барвах бачить становище Радянської України, а через те у приватних розмовах говорить про русифікацію українського народу, схвалює погляди «буржуазного націоналіста» Івана Дзюби, викладені ним у книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?». До речі, цю книгу свого часу «доброзичливо» запропонував мені колега, який працював у нас в телерадіокомітеті і водночас «стукачем». То вже згодом його взяли у штат сумнозвісного КДБ».

Розмову в обкомі закінчили словами: «Сегодня мы Вас не наказываем. Но при поступлении еще одного такого сигнала, мы подумаем, имеете ли вы право работать у микрофона областного радио»…  Слід зазначити, що то був період шаленої атаки на національно свідому запорізьку і загалом українську інтелігенцію. Досить згадати ганебну кампанію проти видатного українського письменника Олеся Гончара після виходу його правдивого і сміливого роману «Собор», гоніння на знавця Запорозької Січі, журналіста та письменника Миколу Киценка за його синівську любов до Хортиці, до України, постраждали в ту кампанію і викладачі української мови та літератури Запорізького педінституту Віктор Чабаненко (пізніше – знаний професор, доктор наук), кандидат наук Іван Баташан (їх вигнали з роботи за «націоналізм»), а студентів філфаку Віктора Люльку, Василя Коростильова та Івана Кушніренка з таким же «ярликом» виключили з інституту.

Потрапив під каток цієї кампанії і Василь Якович Федина. Закономірно, що після «промивання мізків» в обкомі партії, почалися для нього тривожно-напружені дні. Почастішали зауваження щодо якості його роботи – далеко не завжди справедливі, два роки «не знаходилося коштів» для підвищення зарплати після присвоєння диктору Василю Федині I-ої категорії, нещадно «корегувалися» радіопрограми, які він вів. Вже значно пізніше йому скажуть на черговому зібранні ветеранів радіо, що той чорний період у його житті був викликаний прямою вказівкою тодішнього завідуючого відділом пропаганди і агітації обкому партії: «Прижать националиста Федыну!»

Минулися, пішли в небуття ті часи. Він згадуває про них хіба що в своїх книжках, якими продовжив свій шлях на журналістській ниві – «І голос той, і ті слова…» - про роки, віддані Запорізькому обласному радіо та про людей, з якими зустрічався, працював, мріяв і жив, та «Два крила моєї долі» - диктор і журналіст звуться ті крила.

Попри все, залишився Василь Якович Федина вірним своєму духовному єству, своїм переконанням.  Рідна мова, українська культура, традиції та історія народу, який дав йому і голос, і життя, були і залишаються для нього впродовж його земного буття мукою гіркою, і радістю ясною, і піснею єдиною.

Валентина Бистрова

На фото: В. Я. Федина після вручення йому головою НСЖУ Сергієм Томіленком Диплому переможця творчого конкурсу. О. Хортиця, 2018 рік

Read 506 times Last modified on Неділя, 25 липня 2021 16:50