Історії людини на війні – у розповідях і фотофіксаціях журналістів

http://jerait.com

З 24 лютого  2022 року запорізький сайт 061 на інформаційному фронті. Невеличка, але згуртована команда у складі чотирьох журналістів, розповідає про те, як живе Запоріжжя і область в умовах воєнного часу і бойових дій. Вони щотижня виїжджають у прифронтові містечка і села, аби розказати про людей, котрі, попри небезпеку і постійні обстріли, не  хочуть покидати рідні домівки і ледь виживають там без газу, світла, води і зв’язку.

Через розмови з переселенцями й тими, хто тимчасово виривається з окупації, вони займаються фіксацією злочинів рфії в обласному центрі. 

Гості етеру віжн-радіо «На дотик» –журналістка Ельміра Шагабутдинова і фотокореспондентка Катерина Клочко у розмові з ведучою Ольгою Вакало поділились своїм досвідом роботи в умовах воєнного часу – як сьогодні журналістам адаптуватися до нових реалій, утримати психологічну рівновагу і не втратити людяність, коли бачиш чуже горе і спілкуєшся з постраждалими. 

Ольга Вакало: Дівчата, як швидко ви зрозуміли, чим  саме будете займатися після 24 лютого?

Катерина Клочко : Вже з 5 ранку  першого дня повномасштабного вторгнення ми почали одразу  писати новини. Перші два тижні працювали 24/7.     Ми просто не могли спати, боялися, що щось пропустимо важливе. І навіть, якщо хтось в цей час чергував і міг писати, все одно –робиш моніторинг, не спиш, бо дійсно було страшно. І якось робота мобілізувала і трохи відволікала від цих думок.  Ми ще 24 лютого, коли зібрались всі на роботі, вирішили, що залишаємось у Запоріжжі, допоки це буде можливо.  Десь через 2 тижні ми більш-менш зрозуміли, як працювати далі. І почали готувати не лише новинні матеріали, а й виїжджати. Спочатку до волонтерів.  Писали також великі тексти, репортажі. Волонтерська діяльність у Запоріжжі була потужною і такою й залишається. Саме це нас надихнуло виїхати зі своїх домівок та розпочати роботу «в полі», яку ми продовжуємо до сьогодні.

Ольга Вакало: Як ви розподілили - хто пише новини, а хто довгі тексти? Чи є у вас повна взаємозамінність, враховуючи, що вас  у редакції небагато?

Ельміра Шагабутдинова: Так, нас в редакції четверо, але кожен закріплений за певними проєктами. Наприклад, Оля Звонарьова з Катею виїжджають майже щотижня у прифронтові містечка, села і розповідають про людей, які живуть там справді у жахливих умовах, кожного дня під обстрілами. Вони спілкуються з нашими захисниками. Ми з Катею з квітня почали проєкт щодо мистецького фронту. Потім ми записували історії переселенців з Маріуполя, тих, хто евакуювався і був в окупації, а також людей із нашої Запорізької області і про ті жахіття, які вони пережили. Це справді мужні люди, які через багато чого пройшли. І ці історії дуже важливі.

Ольга Вакало: Скільки було таких моментів, які довелось через внутрішню цензуру пропустити – про що можна говорити, а про що – ні. Як не травмувати своїми питаннями людей і як їм не нашкодити?

Ельміра Шагабутдинова: Справді, є якийсь внутрішній цензор. Коли ти спілкуєшся з людиною, то розумієш, чи налаштована вона на спілкування, чи готова говорити про ті події, які відбувалися з нею, чи вона цього не може робити. А вже потім, коли ти набрав цей матеріал, розшифрував його, то вже сам розумієш, що можна залишити в тексті, а що може бути чутливим, що може зашкодити. І, звичайно, якщо є якісь питання спірні, ми обговорюємо це в редакції. Ми завжди відкриті і питаємо одне одного: чи доречно буде цю фразу залишити, чи ні?

Ольга Вакало: А щодо фотографій. Коли людина з камерою підходить до того, кого знімає, він же розуміє, що це всі будуть бачити? Тобто, через твоє око, твій об’єктив людина стає публічною. Як у тебе це спрацьовує, Катю? Ти ж не планувала бути військовою фотокореспонденткою?

Катерина Клочко:  Так, я не планувала бути військовою фотокореспонденткою. Мені подобалось знімати, як будують наші мости, і про життя міста. Тому довелось навчатись всьому з 24 лютого. В тому числі й розбиратись з аптечками, турнікетами, як працювати в зонах бойових дій та, власне, як носити бронежилет та шолом. Це не так легко, як здається, бо є ще камера. А мій рюкзак і так важкий, а ще зверху шолом і бронік. Фізична підготовка  також має значення. А в плані зйомок, звісно, найголовніше – це не нашкодити. Якщо людина готова спілкуватись і не готова, щоб показували її обличчя – я ніколи не буду робити кадр тільки тому, щоб він у мене був.

Ольга Вакало : А чи буває так, що достатньо просто фотофіксації? Наскільки потрібні тут зусилля тих, хто пише? І коли потрібні коментарі?

Ельміра Шагабутдинова: Коли ти знаходишся на місці, то сам розумієш обсяги, масштаби. Іноді справді один кадр вирішує все. Не потрібні слова, не потрібні коментарі. Скажімо, зруйнований будинок, а ти звертаєшся до людини, яка втратила все. Мені здається, що іноді фотофіксації буде достатньо, зважаючи, яка це подія.

Катерина Клочко: Мені здається, найважливіше – не знецінювати  горе кожної людини. Я розумію, що зруйнована багатоповерхівка виглядає масштабніше, ніж приватна оселя. Але все це –  історія якоїсь людини. Якщо є руйнування і постраждалі і вдається поспілкуватися з людиною, яка постраждала, щоразу, коли прилітає ворожа ракета, треба це публікувати, тому що це історія кожної людини. Треба по-максимуму все це висвітлювати. Якщо навіть горе в однієї людини – це горе людини. Якщо ти можеш про це розповісти світу, Запоріжжю, Україні – треба це робити.

Людмила Долженко

Повністю переглянути інтерв’ю з Ельмірою Шагабутдиновою і Катериною Клочко можна з  за посиланням.

http://jerait.com