Моя особиста війна. Тамара Курочкіна

Rate this item
(1 Vote)

22 лютого 2022-го поїхала у гості до сім’ї молодшої дочки у м. Дніпро. А через день рано вранці телефонує з Оріхова чоловік і повідомляє: «Війна! Росія напала на Україну!»

Уявляєте, мій стан після таких слів? Розгубленість, розпач, тривога—емоції переповнювали. Інформація, яку отримували цього дня і пізніше, вражала. Складно було повірити, що сусіди, що називали себе братнім народом, скидають снаряди на мирні міста і села, нищать «градами» житлові будинки, школи і дитсадки. Тисячі смертей українців, цивільних громадян, у тому числі дітей, стали жертвами обстрілів рашистів.

Довелося мені повернутися з Дніпра додому, бо чоловік телефонував: з продуктами напружено, ліки у нього закінчуються, в аптеках потрібних препаратів немає, перебої з енерго- та водопостачанням, банкомати не працюють.

Зібралася у дорогу, придбавши необхідні ліки і дещо з харчів. За поїздку з Дніпра до Запоріжжя заплатила приватному перевізнику у п’ять разі більше, ніж до війни. Нове на дорогах—блокпости, перевірка документів.

Чоловік зустрів мене у Запоріжжі. Додому поїхали на своїй машині. Знову блокпости, поспішали, бо вже запровадили комендантські години.

Приїхала додому 6 березня. У квартирі світла і води немає, виручали ліхтарики і запаси води у пластикових пляшках. Холодно—12 градусів тепла. Добре, що газ є, можна і їжу приготувати, і чай нагріти.

 Ми жили надією: скоро все закінчиться. Посадили городину в селі, де чоловік тримає невелику пасіку. 

Але сподівання на краще не справдилися, бо місто почали регулярно обстрілювати. Ми чули вибухи в різних кінцях населеного пункту, бачили дим від пожеж.

Дехто з сусідів нашої п’ятиповерхівки виїхав у більш безпечні місця. Першими були жінки з дітьми. Ми з чоловіком вирішили шукати прихисток тоді, коли над балконом почали літати ракети. Було дуже страшно…

Зачинили квартиру, взяли найнеобхідніше і вирушили до Запоріжжя. І ось вже четвертий місяць живемо у друзів, які безкорисливо допомагають нам. Маємо статус тимчасово переміщених осіб, і як переселенці  отримуємо матеріальну підтримку від держави, гуманітарну допомогу.

Прикро, що у 2014-му  переселенцями з Донбасу стала сім’я нашої молодшої дочки. Вона з чоловіком і донькою мешкала у центрі Донецька, а 8 років довелося залишити улюблену роботу і місто, куди прийшов «руський мір».

Кілька разів навідувались до Оріхова, бачили зруйновані будівлі. Буваємо в селі - на городі і пасіці, і щоразу стаємо свідками артобстрілів з ворожого боку. 

Неспокійно на душі, особливо, коли лунають сирени про повітряну тривогу. Не спиться ночами від роздумів про те, яке майбутнє буде у нас, у дітей та онуків…

Звичайно, ми настроєні на позитив, чекаємо добрих новин, віримо в ЗСУ, бо дуже хочемо миру, перемоги і повернення додому. Молимося за те, щоб якомога швидше закінчилася ця клята війна, що втрутилася у наші долі…

Тамара Курочкіна, фото Сергія Біжка

Read 610 times Last modified on П'ятниця, 24 лютого 2023 14:57