Довелося мені повернутися з Дніпра додому, бо чоловік телефонував: з продуктами напружено, ліки у нього закінчуються, в аптеках потрібних препаратів немає, перебої з енерго- та водопостачанням, банкомати не працюють.
Зібралася у дорогу, придбавши необхідні ліки і дещо з харчів. За поїздку з Дніпра до Запоріжжя заплатила приватному перевізнику у п’ять разі більше, ніж до війни. Нове на дорогах—блокпости, перевірка документів.
Чоловік зустрів мене у Запоріжжі. Додому поїхали на своїй машині. Знову блокпости, поспішали, бо вже запровадили комендантські години.
Приїхала додому 6 березня. У квартирі світла і води немає, виручали ліхтарики і запаси води у пластикових пляшках. Холодно—12 градусів тепла. Добре, що газ є, можна і їжу приготувати, і чай нагріти.
Ми жили надією: скоро все закінчиться. Посадили городину в селі, де чоловік тримає невелику пасіку.
Але сподівання на краще не справдилися, бо місто почали регулярно обстрілювати. Ми чули вибухи в різних кінцях населеного пункту, бачили дим від пожеж.
Дехто з сусідів нашої п’ятиповерхівки виїхав у більш безпечні місця. Першими були жінки з дітьми. Ми з чоловіком вирішили шукати прихисток тоді, коли над балконом почали літати ракети. Було дуже страшно…
Зачинили квартиру, взяли найнеобхідніше і вирушили до Запоріжжя. І ось вже четвертий місяць живемо у друзів, які безкорисливо допомагають нам. Маємо статус тимчасово переміщених осіб, і як переселенці отримуємо матеріальну підтримку від держави, гуманітарну допомогу.
Прикро, що у 2014-му переселенцями з Донбасу стала сім’я нашої молодшої дочки. Вона з чоловіком і донькою мешкала у центрі Донецька, а 8 років довелося залишити улюблену роботу і місто, куди прийшов «руський мір».
Кілька разів навідувались до Оріхова, бачили зруйновані будівлі. Буваємо в селі - на городі і пасіці, і щоразу стаємо свідками артобстрілів з ворожого боку.
Неспокійно на душі, особливо, коли лунають сирени про повітряну тривогу. Не спиться ночами від роздумів про те, яке майбутнє буде у нас, у дітей та онуків…
Звичайно, ми настроєні на позитив, чекаємо добрих новин, віримо в ЗСУ, бо дуже хочемо миру, перемоги і повернення додому. Молимося за те, щоб якомога швидше закінчилася ця клята війна, що втрутилася у наші долі…
Тамара Курочкіна, фото Сергія Біжка