Із самого денця душі зринають щемні спогади… Ясний погляд його пронизливих очей, щира, доброзичлива посмішка на вустах. Безмежна доброта й особлива чутливість до чужого горя. Вимогливість та принциповість у питаннях порядку та дисципліни, обстоюванні інтересів своїх земляків. Гаряче серце, яке не могло змирятися з ницістю та несправедливістю…
Таким залишився в пам’яті близьких і рідних, колег, друзів і односельців, жителів Чернігівської громади Вячеслав Володимирович Курленков. Другого листопада - рівно рік з дня його передчасного й незбагненного уходу, який і досі відлунює невимовним болем непоправної втрати в серцях багатьох і багатьох із тих, хто його знав, любить і шанує…
Справжній господар, він пройшов шлях від кіномеханіка, яким підробляв іще в шкільні роки, помічника комбайнера, учителя праці та фізкультури, фермера до керівника одного з найбільших у нашому, тоді Чернігівському районі, господарств - СВК «Світанок», який очолив у 2001 році, і вже за кілька років, сформувавши самовіддану команду професіоналів - однодумців, вивів його на передові позиції.
Оскільки дуже любив спорт, займався футболом, віддавав перевагу саме командним видам спорту, то вважав, що як гравець викладається у грі, так і секрет успіху будь - якої справи – у спільній злагодженій роботі фахівців.
Здібний організатор сільськогосподарського виробництва, розпорядливий господарник, мудрий наставник молоді, добрий сім’янин, люблячий чоловік і батько двох чудових синів, щедрий на добро благодійник і меценат, волонтер і активний громадський діяч, депутат районної ради кількох скликань та новообраний депутат новоствореної об’єднаної територіальної громади, він був повен далекоглядних планів і задумів.
Жаль, не судилося, пішов за обрії так рано, на 56 році, але залишив зримий слід на землі…
Згадується журналістський десант у рамках акції Запорізької обласної організації НСЖУ «Сільська глибинка –очима журналістів» у листопаді 2010 року, яка тоді стала справжньою сенсацією. Неймовірна можливість побачити на рідних вулицях одночасно стільки (48!) іменитих запорізьких журналістів, чиї прізвища - на сторінках улюблених видань, у радіо - та телеефірі, поспілкуватися з ними. А для визнаних майстрів пера – доторкнутися душею до життєдайної енергії землі, зігрітої теплом працьовитих рук.
Гостей тоді неабияк вразили фантастичні краєвиди штучного озера Стульневського кар’єру, магія Синьої гори та гори Оба - Таш, великий потенціал Салтичійського туристичного комплексу, автентичність приватного музею - садиби німців - менонітів у с. Богданівка, відвідини Чернігівського районного музею, жіночого Свято-Михайлівського монастиря і Храму Архістратига Михаїла в с. В.Токмак, з їх неопалимими іконами і фресками, що проявляються, викликали таке захоплення гостей, що їх не так легко було зібрати в автобус – настільки зацікавив змістовний екскурс в історію району великих ентузіастів своєї справи (що підмітили й журналісти): тодішнього начальника управління культури та туризму Чернігівської РДА Любові Синєпольської, багаторічного директора районного музею Антоніни Харченко, ігуменії Аркадії, місцевих краєзнавців…
І ще одне потрясіння – Богданівка й Довге, що затишно причаїлися обабіч дороги на Чернігівку, їхні особливі впорядкованість, затишок, доглянутість інфраструктури та краса, відсутність занедбаних подвір’їв, покинутих будинків, які мудрий керівник викуповував і надавав молодим спеціалістам. Дбав про розвиток молодіжного спорту, особистим прикладом пропагував здоровий спосіб життя, всіляко підтримував заклади освіти,охорони здоров’я та культури. І це в епоху до децентралізації, коли формульний підхід до формування місцевих бюджетів безжально нищив соціальну сферу села!
Запали в душу слова відомого далеко за межами нашого славетного Запорізького краю радіожурналіста - ветерана, якого називають золотим голосом Запорізького обласного радіо, знаного диктора, мовознавця, автора й ведучого однієї з найпопулярніших програм обласного радіо «Мова рідна, слово рідне», автора книги «І голос той, і ті слова» Василя Яковича Федини: «Це ж як треба любити людей і рідне село!».
Не менш будуть вражені колеги й через п’ять років, після відкриття у Довгому, а згодом і в Богданівці, спортивних майданчиків зі штучним покриттям… І надзвичайною скромністю ініціатора та благодійника багатьох районних соціальних проєктів Вячеслава Курленкова, який завжди наполегливо просив не вип’ячувати його заслуг, а більше писати про трударів і ветеранів, яких, по - синівськи, шанував особливо. Хоча ж ми усі розуміли, що без його ініціативи та дієвої участі, без фінансової підтримки, багато чого не відбулося б.
Відзначений багатьма різного рівня нагородами (було б іще більше, якби не відмовлявся), найбільшою нагородою для себе Вячеслав Володимирович вважав радість на обличчях земляків, цінував їхню підтримку добрих починань, людську вдячність. Показовий факт, коли кілька років тому Вячеслава Володимировича мали представити до нагородження званням «Заслужений працівник сільського господарства України», він категорично відмовився, наполягаючи, щоб почесну нагороду присвоїли комусь із простих механізаторів чи працівників.
Раптова смерть вирвала його з життя, але його безмежна душа залишилася з нами: у численних квітучих кущах троянд, та молодих дерев, що так прикрасили Богданівку, Довге, Чернігівку… У затишних вікнах шкіл та дитячих садочків, бруківці пішохідної доріжки та ошатної, єдиної для всіх дворів, огорожі через усе рідне село Довге, фігурних лавочках по селу та в центрі Чернігівки, біля автостанції, на яких так зручно відпочити. У спортивних та дитячих майданчиках, на яких радісно лунають дитячі голоси, у синах та родині, якою можна лише пишатися, у серцях багатьох і багатьох односельців і жителів району, які йшли до нього, як депутата районної ради, із болем душі та криком про допомогу.
Це про Вячеслава Курленкова односельці напишуть: «Як вистачало на всіх і на все? Як можна було пам’ятати про те, що одному потрібно в лікарню, іншому – завезти дрова чи вугілля, що треба перекрити дах, відремонтувати паркан, лікарню, ушанувати ветеранів війни і праці (як вони завжди чекали на вас, особливо на 9 Травня!), привітати з Днем народження, порадіти разом із батьками народженню дитини, успіхам довгинських школярів, повболівати за наших спортсменів, а особливо за футболістів, привітати з професійними святами, ушанувати пам’ять тих, хто загинув, визволяючи село від німецько-нацистських окупантів…
Ви цікавилися історією села, знали кожен шматочок землі-годувальниці, до якої ставилися з великою шаною, і праця на ній ніколи не припинялася, бо зібраний хліб – цінність вічна, бо без хліба немає життя. Ви поважали кожну трудящу людину, а про вашу гостинність можна розповідати довго, бо завжди радо зустрічали кожного – бідного чи багатого, молодого чи літнього, – і знаходили спільну мову. А як пригощали всіх – і малечу, і робітників СВК «Світанок», і ветеранів війни та праці, і делегації з району, області, Німеччини, Канади, і спортсменів, і всіх жителів села…
Вас можна було бачити на роботі і о четвертій годині ранку, і вночі, і весь день дотемна. Ви були наче згусток неймовірної енергії, яка тримала нас усіх у позитивному тонусі, ви випромінювали життєрадісність і прагнули зробити якнайбільше і якнайкраще. Ми завжди будемо пам’ятати, як ви раділи кожному успіху, як, крок за кроком, село ставало дедалі затишнішим, як нас привчали до порядку не лише на робочому місці, а й біля кожного будинку. Будемо пам’ятати Дні нашого села: чи то з неперевершеною виставою кінного театру «Запорізькі козаки», чи з чудовими виступами артистів, чи зі спортивними змаганнями.
Пам’ятатимемо, коли з чергового свята працівників сільського господарства майже всі винуватці події з гордістю несли, везли подарунки за бездоганну роботу (телевізори, холодильники, пральні машини). Назавжди залишаться з нами і відкриття нового стадіону, і новорічні свята, і зустрічі з людьми похилого віку, і жіночі свята, і Івана Купала, і новорічна ілюмінація, – стільки всього доброго та світлого було разом з вами! Завжди усміхнений, уважний, ввічливий, завжди готовий прийти на допомогу, ви були взірцем для нас. Ви недаремно прожили на землі, бо своїми руками створили пам’ятники на віки.
Пробачте нас, Вячеславе Володимировичу, що не завжди і не всі добрі слова встигли сказати, не за все подякували, що не допомогли й не змогли врятувати вас…»
Він стільки зробив для рідних сіл і Чернігівки, для простих людей, що, дійсно, здавалося, заслужив у Неба життя довге та щасливе. От вже, воістину, Небеса забирають найкращих!
Людина високої культури, духовного благородства, яка уміла цінувати людей і людську працю. Такими вони удвох із дружиною Валентиною Анатоліївною, знаним у районі педагогом, виховали й своїх двох синів - Олега та Дениса, якому люди нині довірили очолити підприємство.
На батька він дуже схожий не лише зовні, а й рисами характеру: цілеспрямованістю, наполегливістю, вимогливістю, передусім – до себе. А ще - працелюбством і глибокою повагою до людей праці та надзвичайною скромністю!
Денис Вячеславович каже, що не збирається ховатися за авторитетом батька, світла йому пам’ять, а має заробити свій, власний, авторитет! У цьому можна не сумніватися, адже іще будучи студентом міг би отримувати «мажорське» задоволення від життя, відпочиваючи від навчання на курортах. Натомість, щоліта, сідав на жнивах за важелі комбайна. А тепер гідно продовжує справу батька…
Трудовий колектив СВК «Світанок», уся громада, ветеранська організація, ветерани державної служби розділяють біль тяжкої втрати з родиною Вячеслава Володимировича, друзями, колегами, земляками. Його надзвичайні порядність, чесність, тактовність, найкращі людські якості завжди будуть прикладом для нас. А добрі справи житимуть у вдячній пам’яті та надихатимуть робити цей світ хоч трохи людянішим, кращим і добрішим!
Вікторія Марченко