«Легенди козацького краю»

Rate this item
(1 Vote)

Років десять тому назад я написала книгу «Легенды Хортицы», проілюстровану панорамними фотосвітлинами Бориса Петрова. В основу цього твору  покладені давні легенди, які історики Яків Новицький та Дмитро Яворницький збирали в етнологічних експедиціях на Запоріжжі, розпитуючи сторічних козаків.

Ініціатором перекладу на українську мову цих поетичних казок був мій колега журналіст та поет Олександр Абліцов. Він і розпочав цю благородну роботу, але пішов в засвіти… світла йому пам’ять.

Через деякий час я продовжила працювати над книгою, написала ще сім оповідань, - так склалася збірка. 

Сьогодні, в важки часи для нашої країни, хочу представити всім хоч частину тої величезної праці про нашу рідну землю, яку всі українці захищають від підступного ворога, про її давню спадщину та історію, яку добре знали наші пращури. Прошу!

Наталія Кузьменко      

 

ДІТИ ЛИМАНУ

Давно се було. Бог зна й коли, жив у степах безкрайніх богатир славний, і звали його Лиман. Великий і могутній був той лицар: позіхне — стелиться туман. Навіть проти самого вітру міг подути, і так сильно, що вітер по землі супроти своєї волі котився перекотиполем. Міг Лиман і ріку із берегів витіснити, і тоді її води розливалися степом, покриваючи його, наче хусткою, яку розшили сріблястими струмками.

Бавився Лиман своєю силою, бавився та й запечалився. Дім без дружини — порожній дім. Ніби й красунь багато, але ж красива не красуня, а кохана.

І покохав Лиман-богатир Зорю Ранкову рожевощоку. І народилися із їхньої любові двоє діток синьооких — донечка Десна і синок Дніпро. Жвавими і кмітливими росли вони. А де діти, там і радість. Хоч Десна з Дніпром щодня сперечалися між собою: хто кращий, хто сильніший, хто головніший... Та хіба у батька-матері питають, яку дитину вони більше люблять? І серце Лиману було розділене між дітьми порівну.

Минув час, повиростали вони, а Лиман змілів. Молодість пішла геть не питаючись, старість завітала без запрошення. Зовсім немічним став батько Десни.

Стали вони битися не на життя, а на смерть. Відбиваючись від розлюченого рябця, ворон мимоволі крякнув. А Десна, що бігла за ним услід, подумала, що нарешті випереджає брата. На радощах кинулася вона вперед та й злилася із водами Дніпра, який уже розціловував Море у його теплі береги.

Як і домовлялись, зустрілися біля Моря ворон і кінь. Став ворон прохати у коня, щоб той помилував його, не рубав крил. Зжалився переможець та й мовив при цьому:

— Тепер тобі бути моїм меншим братом, як Десні — меншою сестрою Дніпра.

Не відав про те Лиман — зовсім осліп. Згодом Дніпро на своїх могутніх руках теж переніс його до Моря: нехай батько із дядьком завше разом будуть.

З тих часів і славимо ми Дніпро, називаємо богатирем-лицарем, остерігаємося його зброї — грізних порогів, проте любимо сина Лимана і Зорі Ранкової, допоки Сонце нам світить.

ЧОРТОВІ ПОРОГИ

Знаючи люди кажуть, що коли Десна-сестра Дніпро наздоганяла, то як побачила, що він все рівно жене попереду, від злості стала рвати каміння та гатити їм брата. Дванадцять разів вона кидала валуни здоровущі, ось і поперек русла ріки стільки ж порогів та скель поробилося. Горбатий, Плоський, Сідлач, Великий, Монастирко, Дзвіниця – повиростали, як драконічні зуби, і стирчать відтепер та страху наганяють.

Ось і скористався деснянським гнівом Чортяка лютий - дике пеклове створіння. Силу мав величезну – понаробив скелі, печери-скоти, щілини та гроти. Зовсім Дніпро захащив. Людей тоді мало було, ще й Син Божий не народився. Тому рогатий бісяка розважався сам, як йому у макітру стукне: жбурне малий камінь – він величезний стає, великий кине – там скеля з під землі вилазить. Мріяв, негідник, всю землю камінням засіяти, щоб ні де й нічого не росло, й людям нема де було жити. Може так й трапилося би, як би Йсус Христос на світ не з’явився. Як побачив Він, яку біду нечистий накоїв, так вижинув його звідси під три чорти!

Покотився Чортяка до гори дригом у приїсподню, мало йому не показалося. Але ж бісове плем’я не може без капощів: як біг до пекла, встиг насувати під кожен дніпровський поріг родичів своїх, щоб вони його справу продовжували, людей губили, у річці топили, так вони по його заповіту усі часи й справно робили. До тепер торчать поперек Дніпра могутнього кам’яні пороги, а з під кожного стирчать чортові роги. Ой, багато вони люду лоцманського на дно Дніпра відправили!

Перший поріг зветься Кодацький, з чотирьох лав складений. Там біси водограй зробили: летить швидко вода і з силою б’є по кожний; Плоський, Горстренької, Вишнякової та Мишиної. 

За ним його свавільний родич з води горбатиться – Сурський, що всього дві лави має – Чавунну та Бондареву. Назвісько дала йому річка Сура, що у Дніпро впадає, а тюрки, що тут час від часу вешталися, звали його «Койдаг», може натякали, на кой ляд він їм здався. Тут сходяться всі чорти, щоб хезати в ньому чорним, як смола гноєм.

Третій, Лоханський, парубок моторний, вважався більш страшним, ніж його перші брати, хоч і складався тільки з трьох лав – Кулікової, Плоської та Черепашної. Вода тут дуже швидко мчить, та ж між каменів, як у лоханці плескається. Браття слов’яни дали йому ім’я – Островунипрах, натякаючи: всім, хто забариться – кінець прийде. Тута сидить найголовніший чорт – Вернивод – і вилами розбиває плоти.

Люди, що жили у балці біля Дзвонецького порогу, здалека чули, який дзвін іде, коли вода збігає через чотири його лави – Плоську, Чорну, Глуху та Кобиліну. Цей дзвін попереджував плотарів – попереду дика перешкода – поріг Ревучий, розгорнув свою пащу, щоб проглотити тих, хто наважився порушити його територію. Чорти тут перевертають плоти.

Ненаситець, Розбійник, Ревучий, Дід-поріг, Неясить по-слов’янски, Айфаг по-грецькі – як тільки не називали цей грізний скелястий хребець з дванадцяти лав – Рваної, Гострої, Рогалиної, Буравлиної, Довгополої, Рогатої, Богатирської, Мокрих кладів, Одинцівської, Булгарської та Казенцевої. Яку не перескочиш – у Пекло попадеш: «Попав до Пекла – буде тобі і холодно і тепло», так свідки казали, що цю прірву оминали. А глибока яма, яку звати Сцикуха, з каменем перед нею всіх водою обливала: «Як її не стережи, а вона тебе таки обсцикне», - жартували лоцмани. Навіть у лютий мороз не замерзав Ненаситець-прожора: бо чортяки тут бавляться – воду бушують. Селилися на дідових скалах неяситі - здоровезні птиці з величезним клювом, рибу ловили та у мішок під горлом складувати, ніяк нажертися не могли, чортові створіння. Володаря ріки, щоб зайве не ображати, прозвали Дідом. 

Про Вовницький своя казка була – Онук-поріг за Дідом побіг. «Реве Вовник, аж земля дрижить, а потім раптом тиць і обірвався, немов горлянку йому перекусило. Потім починає Дід-поріг – реве-гуде та раптом замовкне, наче рота йому хтось заткне». Перегукуються родичі, а люди лякаються. Тут чорти вила гострять, до Пекла всіх готують. Саме тут звила кубло чортова жінка з чортицями, допомагала чоловікові людей на той світ відправляти. Чотири лави треба тут пройти – Блізнюків, Плоську, Помийницю та й саму небезпечну – скалу Грозу. Місцеві ще називали цей поріг Волнег, тому що на березі напроти нього блукали зграї волків. 

«Прошов Діда та Онука – не спи, бо Будило розбудить» - казали про наступний Буділівський поріг, незважаючи на те, що всього-то дві лави тут було – Тирина та Сазонова.

Ще більше незважливо відгукувалися про передостанній, Лишній поріг: «Ні те, ні се, ні попові кадило, ні чортові сопилка». Дві лави – Плоська та Швачна – особливих перешкод не чинили, замилювали око перед Вільним порогом, де на лоцманів чекала остання чортяча пастка – Чортів камінь, або Дядько. Тута ж камені Богатирі. Пращури наші синам своїм легенду розповідали, що зійшлися тут два богатирі – турецький та руський – давай силою мірятися, камені з берега на берег перекидати. З правого – турчин, а з лівого наш, і він кинув далі суперника та переміг. 

Вільний – поріг сильний, штовхав лоцманів у Вовче Горло – вузьку протоку між двома острівцями Крячиним та Шкварчиним: «Пліт летить прямо на Шкварчів, зігнувшись у велику дугу, летить, аж трищить». Треба було по шести лавах проскакати – Сіренький, Похилій, Радовій, Перейми, Шинкаревій, Вовчку, де вода крутилася, як скажена. Тут нечистий Чортову голову показував – камінь здоровезний, мордяку бісову свою. Цей поріг ще й Гадючим обзивали, бо в балці напроти нього багато гадюк водилося, якими чорт на останок всім погрожував поверненням близьким.

За останнім, сьомим, порогом починалися вільні простори – землі, куди бігли з різних країв люди підневільні та пригнічені щастя й іншої долі шукати. Й сам чорт їм був не брат!

Далі буде

Read 1155 times Last modified on Понеділок, 28 лютого 2022 22:20