Спогад про батьківську хату

Rate this item
(2 votes)

Все тече, все міняється — сказав давньогрецький філософ. Сьогодні, як ніколи раніше, істина ця стала зримою для всіх нас. Докорінно змінюючи наш світ, відмовляючись від ідеалів тоталітарного суспільства, ми повертаємося до найглибиннішого – до свого коріння, до святого відчуття своєї землі, своєї Батьківщини. Бо саме це живить і робить сильною будь-яку націю, будь-який народ.

Тим більше зараз, коли війна прийшла у наш дім, принесла пекучий біль і втрати - ми ще довго будемо їх переживати – але водночас пробудила наші душі і серця. Ми все здолаємо і переможемо, і будемо щасливими на своїй землі. Бо стали мужніми і розумними, пізнали ціну найдорожчому і найсвятішому в житті, і знову ожили в наших серцях нетлінні почуття і спогади.

Найяскравіші з них - про місце, де ти народився, де жили твої батьки, діди і прадіди. Маленька батьківщина, куточок, де ти ступив перший крок, побачив сонце над головою, почув рідну свою мову і материнську пісню. Розповідь про батьківську хату – своєрідна посвята тим, хто виплекав у мені відчуття українства і рідної землі, яку люблю, не принижуючи і поважаючи всі інші, з якою відчуваю себе єдиним цілим – і в горі, і в радості.

…Я знаю, це було так давно. І так багато змінилося відтоді. Я знаю: вітер часу тепер лиш підганяє, і ми поспішаємо туди, де за голубими гонами — день завтрашній, післязавтрашній, літа, які ще не проминули. Може, від того вітру і забиває подих, і сльози на очі набігають — адже, щоб зазирнути у минуле, ми повертаємось обличчям вітру навстріч?

Я знаю: вороття немає. Чому ж так рветься серце повернутися проти вітру, чому болять йому тихим сумом ті дні дитинства — такі далекі, і такі близькі, як вранішні спогади щойно баченого сну?

Я заплющую очі і бачу вулицю з теплим пилом, в якому наші босі ноги занурювалися до кісточок, і сизі від того пилу мальви під парканом батьківської хати...

Вечорами, коли осідала курява, піднята невгамовним дитячим військом, і всіх нас якимось чином вдавалося призвати до порядку (може, тому вдавалося, що дітей вулиця не ділила на своїх і чужих, в кожному дворі і нагодують, і носа витруть, і вилають, як заробиш — і ніяких образ, сусіди ж — найперша рідня). Так от, коли ми всі вгамовувалися, виходили до воріт дорослі. Найбільше товариство збиралося під батьківською хатою.

У нас була тоді перша на всю вулицю радіола “Рекорд” і платівки. Вона урочисто виносилося до воріт, батько підключав це “чудо” звукотехніки до електрики, і вечір починався. Слухали про криниченьку у полі, де холодна водиченька, і про ніч таку місячну, і про козаків, що йдуть яром-долиною, і про туман, за яким нічого не видно…

Сусіди тихенько підспівували. Слова зачаровували своєю мелодійністю, народжували в нашій дитячій уяві дивні картини і образи, що ніби вже й залишилися у далекому, загадковому для нас минулому, але збереглися у своїй недоторканості в піснях, і бентежили, кликали, піднімаючи десь під серцем гарячі хвилі, назви яким ми тоді ще не знали. Вже потім ми зрозуміємо, що то і було відчуття батьківщини, єдине – на всіх, хоч вголос про це ніхто і не говорив. Про сокровенне не кричать.

А батько вже міняв платівку, і ми пізнавали голоси Паторжинського, Гмирі, Гнатюка, Шульженко, Русланової… Під той музичний супровід дорослі гомоніли про життя, про свої сподівання на краще, час від часу відволікаючись, щоб вгамувати дуже вже голосні наші розмови чи суперечки. І пливли вулицею пісні, змішані з ніжними пахощами фіалок з кожного двору, і зірки опускалися так низько над батьківською хатою, що деякі не втримувалися, падали за обрій і бентежили нашу дитячу уяву далекими сполохами.

Вночі наша хата з червоної цегли зблискувала шибками, здавалась загадковою; тихо шуміли старі дерева в саду, місячне сяйво заплутувалось у виноградних лозах, і цвіркуни самовіддано пронизували простір дзвінкими своїми руладами.

А ранком, коли оббризканий студеною криничною водою тікав за шибки сон, ми вибігали у двір. Четверо дівчат, я — найменша (батько так хотів сина, але і я вродилася дівкою). На столі, під дикою грушею, вже парувала на столі картопля, і по центру столу сидів батько. А мамина хустка ще біліла в городі. Там, у кутку, під кущем троянди, стояла макітерка з малосольними огірками, які так любив батько.

Ще прохолодно, і так хочеться їсти, і я кричу в город голосно: “Мамо! Мамо, та йдіть же сюди! Де ви?”

І через туман років, здалеку, з'являється переді мною рідне обличчя з тоненькими зморшками.

— Я далеко, за тими гонами, де лягає спочити сон, за тією межею, звідки стежки назад немає.

— Батьку! Озвіться хоч ви до мене! Підійдіть до наших воріт, гляньте на вулицю! Я йду до нашої хати!

— Дуже довго ти йшла, доню. І хата є, і сад є, тільки нас з мамою немає. Немає нас… Немає...

І з дня сьогоднішнього я витру гірку сльозу і наберу у груди побільше повітря, бо так важко дихати проти вітру, так печально хоч подумки повертатись туди, куди немає вороття.

Але все це буде потім, через роки. А поки що я притуляюсь спиною до теплої батьківської хати, в кущах бузку, і чекаю своєї черги на гойдалку. Її зробив для нас батько, в нашому дворі, але вона — одна на всю вулицю. І вулична демократія, якою були пройняті з раннього дитинства, не дозволяє нам гойдатись без черги.

Раз! — злітає в голубінь неба гойдалка, здається, не на дротах — на сонячних променях, лунає сміх дитячий.

Два!.. — роки летять, і ростуть діти не по днях — по годинах.

Раз!… — і осипається цвіт у весняному саду…

Два!... — і падають із старого дерева червонощокі абрикоси.

Раз... — і стежка до школи мрячкою осінньою вкривається.

Два!.. — і сніг за вікнами батьківської хати падає тихо, мов у казці.

О, якою теплою і надійною була ти в зимові довгі вечори, рідна моя хато! Як жарко палав вогонь у грубці, як весело потріскували дрова! Якою пахучою була ти від здобного тіста і ялинки перед новорічним святом! А якою чепурною і привітною  - у зеленому вбранні свята Тройці і прохолодною серед спекотного літнього дня!

Скільки добра і любові дала ти мені на довгу життєву дорогу, скільки пісень і казок, і хліба теплого, батьківська хато! Маленька моя батьківщина, велика моя любов і надія, головна моя станція на довгому життєвому шляху!

Де ти, рідна хато? Де старий сад і яблуня? Влітку яблука падали в траву, і ми їли їх, не миючи; взимку з тонких яблуневих пагінців мама заварювала чай. Він був зелений, і пахнув яблуками і літом. Де ти, наша криниця з найсмачнішою — на всю вулицю — водою?

І хата є, та вже не моя. Ми розлетілися хто куди, а мама з татом тепер в іншій хаті — на вічному спочинку, і співає весною соловейко над їхніми могилами.

І старий сад є, та вже не наш, і яблуня жива, та вже не їсти мені з неї яблук, і криниця не висохла, та вже воду з неї п'ю не я.

…Я знаю, вороття немає, але все ж заплющую очі і подумки повертаюсь назад, щоб низько вклонитись тобі, рідна хато, частинка моєї України, моєї землі моєї батьківщини, яку я ревно, болісно і любовно бережу в своєму серці. Посміхнись мені вікнами, благослови на далеку путь, батьківська хато!
       
Валентина Манжура

Read 3908 times Last modified on Понеділок, 09 серпня 2021 21:36