Кохання всього життя

Rate this item
(12 votes)

Місто. Величезний бетонно-сталевий острів, заповнений скляними хмарочосами, у вікнах яких розмито віддзеркалюється вулиця з її вогнями реклам, фарами автомобілів, оранжевими вуличними ліхтарями…

Світлофори регулюють рух для всіх його учасників, щоб гігант-мегаполіс під тяжкістю власної ваги ненароком не похитнувся і не розбився вщент.

- Клік!

Засяяло зелене око штучного регулювальника, й металева колона, протяжністю в десятки кілометрів, сунулась вперед, сумлінно дотримуючись суворої системи. 

Всюди я бачив цю складну багатокомпонентну фабрику, частини якої рухалися повз мене в різні боки, знову і знову замінюючи одна одну та пливучи у безкінечність. І всюди серед цього колосального царства снували люди. Десятки людей. Навіть сотні. Саме вони були творцями титанічного королівства, яке колись бачили тільки у своїх заборонених мріях. 

***

Людина. Настільки тендітна та слабка, але водночас могутня та всевладна істота, яка, чесно кажучи, сама погано усвідомлює це протиріччя. Як це можливо – жити так мало та досягати таких висот? Чому саме ми зайняли найвищий щабель еволюції та що відрізняє нас від братів наших менших? Адже у нас так багато спільного: свідомість, інстинкт самозбереження, розум. Відповідь знаходиться у наших бажаннях.

Наприклад, для звичайного домашнього кота сенс життя полягає у їжі, полюванні за гризунами та продукуванні потомства. Природою тварина закодована бажати саме цих речей, тому котові впевненості не позичати. 

З людиною інакше. Ми все життя шукаємо того, чого так палко бажаємо, и не знаходимо. Займаємося улюбленою роботою, самоосвітою, подорожуємо туди, де раніше не бували, досліджуємо те, чого раніше не знали. Але як тільки зупинимося на хвильку, аби перепочити, то зразу відчуваємо щось ниюче глибоко всередині нас. Це як нав’язлива ідея, котра штовхає на нові вчинки та завоювання, аби здихатися нудьги та пізнати щось нове.

Відсутність якогось конкретного бажання дає змогу людині бажати того, чого не існує в природі, підійматися по тих драбинах розвитку, на які не стане жодна інша жива істота. Адже в пошуках свого особистого “Я” ми час від часу заходимо в непроглядну темряву, аби тільки заглушити чи хоч на деякий час приспати бажання...бажати чогось. І виходимо ми з тієї імли з блискучими ідеями винайдення світла, автомобілів, комп’ютерів, Інтернету та космічних кораблів…

***

Саме тому я люблю, люблю людей! Обожнюю цих істот, які, заради того, щоб задовольнити внутрішнє “нічого”, ладні гори звернути або летіти в безкисневе космічне пекло. Всі такі різні, у кожного індивідуальні думки, кожен хоче від життя чогось свого… Хіба це не прекрасно?

Крокуючи вулицею, спробуйте придивитися до людських облич. Кожне розповість вам про щось цікаве: про щиру радість чи велике горе, грандіозний успіх або прикру невдачу, бажану перемогу або трагічну помилку. Людські життя наскільки різноманітні – мрії, наміри, вчинки, погляди та поведінка в тій чи іншій ситуації – що, спостерігаючи за ними, ніколи не занудьгуєш. Адже на що тільки люди не здатні заради заповнення душевної порожнечі?

Технічно, ми дурніші за кота, адже він знає, чого хоче, а ми – ні. Але фактично, порівняно з нашими досягненнями, нікчемних інстинктивних бажань тварини взагалі не існує у природі. Тому, щоб бути розумнішим за кота, потрібно бути тупішим за нього.

Андрій Ненадов

Read 1341 times Last modified on Четвер, 15 жовтня 2015 12:11