Цієї пори хочеться поринути з головою в тепленьке одіяльце, та смакувати запашним чаєм з медом або ж глінтвейном, але холоди такі довгі, та й печінка моя не подякує за такий «зігрів» душі та тіла. І все б добре, ніхто тебе не турбує, нікуди не треба бігти, життя, нібито на деякий час стає розміреним та спокійним, можна залишитися наодинці з собою… Але ж ні, думки зжирають тебе з середини, з’являється купа сумнівів та розчарувань уже минулого, прожитого життя. «Помирати треба до настання холодів» - віджартовуюсь завжди друзям, яких бентежить така моя поведінка. І так кожної осені, аж поки не потепліє і весь смуток не знищить перший промінчик сонця.
Їй всього двадцять три роки. Не можу сказати, що вона красуня з обкладинки глянцевого журналу, але має дуже приємну зовнішність. Вона маленького зросту, худесенька, але енергія з неї так і б’є. Шия її лебедина точно з мармуру виточена, плечі круглі, носик прямий, тонесенький. А волосся в неї кучеряве, мідний колір якого переливається під скупими променями осіннього сонця. Очі її блищать, немов агатові, ще й з граючими бісиками – ядерна суміш. Безумства та ідіотських ідей їй точно не бракуватиме до самої старості. На її обличчі переважно тримається невдоволення, та інколи вона посміхається – і тоді, навіть повітря, на мить стає м’якішим, точно відбувається щось казкове. Мені подобається, як вона посміхається. Хотів би я мати дочку, схожу на неї…
Вона любить гамірні компанії, в неї дуже багато друзів – «це щоб не було самотньо» - знайшла одного разу відмазку, що стала однією із улюблених в її арсеналі. Я ж вечори проводжу в компанії з цікавою книгою та філіжанкою запашної кави.
На годиннику вже пів на восьму, я знову запізнююся через те, що ніяк не міг знайти айстри небесно-білого кольору, які вона так полюбляє, тільки в одному зубожілому магазинчику на краю міста зміг їх купити. От якби метро могло їхати швидше, всього хвилина - і вдома. Може, коли-небудь вигадають такі технології, але навряд чи я їх застану. Мила вже зачекалася і, чи не посварить, все простить і зрозуміє, а мене совість від цього ще сильніше гризти стане.
Хочу побачити її казкову посмішку, коли буду різати торт, який можу дозволити тільки на святах. Вона така ласунка, я взагалі не уявляю, як можна їсти стільки солодкого, ще й за один раз.
Нарешті, моя зупинка, ще кілька хвилин до зустрічі з нею, прямо за парком. Так не терпиться обійняти, відчути її тепло, ткнути носом в заповстане вітром волосся, що так пахне шоколадом, та насититися її терпкими на смак поцілунками.
І мрію я не про великі статки та визнання, а про те, як років так в шістдесят, я буду йти, наспівуючи пісню про велосипед, як я довго гнатиму його, в руках з біло-блакитними айстрами, на зустріч до тієї, що подарувала мені небеса. Дожити б…
Юлія Губрієнко