ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ НСЖУ

Запоріжці добре знають пані Олену. Українська поетка потрапила до Книги рекордів України, написавши й опублікувавши за три роки тисячу віршів. Потім подвоїла це досягнення: дві тисячі поезій з 1 січня 2019-го по 1 січня 2025-го. У світ уже вийшло 22  збірки.

Олена Яківна Завгородня (дівоче прізвище і поетичний псевдонім — Ющук) народилась і виросла у Кривому Розі. Закінчила Нікопольське педагогічне училище. Довго жила у Криничках на Дніпропетровщині, певний час - у Рівному. А в Запоріжжі — лише три роки перед повномасштабною війною. Однак цей період у житті Олени Яківни виявився настільки важливим, що її з повним правом можна вважати запоріжанкою.

- Я переїхала до Запоріжжя у 2019-му, - розповідає пані Олена. - І буквально закохалась у це місто! Присвятила йому чимало віршів. Навіть видала збірку поезій про Запоріжжя. Писала про наше майбутнє. Тоді вважала: щасливе і благополучне. Сподівалася, що АТО скоро скінчиться… Та натомість почалася повномасштабна війна.

- Як ви опинились у чеському місті Пльзень?

- Після переїзду до Запоріжжя у мене трапився інсульт. А коли розпочалася війна тиск знову сильно підвищився. Нічим не вдавалося  збити. Плюс інвалідність, пов’язана з неврологічним захворюванням. Плюс ще купа діагнозів… Під час тривог ми ховалися в укритті під торгово-розважальним центром «Аврора» — тим самим, куди згодом поцілила російська ракета. На нервовому ґрунті організм став давати збої. Лікар сказав, що інсульт може повторитися: «Виїжджайте». Чоловік і син зібрали мені маленьку валізку — майже самі лише ліки. Шостого березня я сіла на потяг Запоріжжя-Львів. Провідниця попередила: «Місць немає». Та я все ж увійшла у вагон. Дивлюся: на одній полиці є де притулитися. Хоча вагон дійсно був повнісінький. Дітей укладали на третіх (багажних) полицях. Коли пролунало оголошення: «Увага! Увага! Світло буде вимкнено. Їдемо тихо. Без зупинок», - принишкла навіть малеча. А я як сіла о 12.20 — так і просиділа (не могла навіть заснути), допоки опівдні наступного дня потяг прибув у Львів. Вийшла на львівському вокзалі… Куди далі?! Мені зателефонувала пані Наталя Попова: «Я ваша підписниця, читаю ваші вірші у Фейсбуці. Виїхала до Чехії. У мене в кімнаті два ліжка. Приїжджайте!» А у мене руки трусяться, думки розбігаються: «Де Чехія?! Як туди дістатися? Ви у якому місті?» - «Пльзень». Я пішла на автовокзал. Побачила автобус із табличкою «Львів — Пльзень». Сіла, ковтаю таблетку за таблеткою… Лише коли під’їхали до кордону, мене перестало трусити.

- Чим іще запам’яталася дорога до Чехії?

- Ті дні не забуду ніколи. У нашому автобусі було 63 людини (у тому числі восьмеро дітей), а ще чотири собаки і три коти. На кордоні ми простояли 33 години. У мене їжа закінчилася. В інших пасажирів — теж. Раптом заходять хлопець із дівчиною: «Їсти хочете?» Я подумала: «Дякую, Боже!» Ми вийшли — стоїть великий казан, а в ньому суп із м’ясом та вермішеллю. Налили нам повні тарілки. Люди їли навстоячки, годували дітей. «Хочете ще?» - «Так!» Здається, такого смачного супу я ніколи не їла! Вони годували нас весь час, поки ми там стояли. А коли наш автобус перетнув кордон Польщі, де б ми не зупинилися, в який би магазин не зайшли: «Беріть, що хочете». - «Але ж злотих немає». - «Грошей не треба. Беріть!» Підходили поляки, руки тиснули: «Wszystko będzie dobrze. Wojna się skończy». Ми не все розуміли, але серцем відчували їхню підтримку.

- У Пльзені ви оселилися у вашої читачки?

- Так, але прожила у пані Наталі лише чотири дні. Її сусіди по трикімнатній квартирі захворіли на ковід. Тож, мусила шукати інший притулок. Отоді-то я познайомилася з пані Іваною Горниковою. Вона мене прихистила і стала для мене другою мамою. Зараз уже не живу в неї. Але ми з чоловіком провідуємо пані Івану. Я звертаюся до неї: «Мамінька». Дивний збіг: у неї дочка точнісінько мого віку, яка давно виїхала в Америку. У них гарні стосунки, але вони не бачаться. Так само — моя покійна мама була того ж року народження, що й пані Івана. Ми знайшли одна одну!

- Пані Івана Горникова допомагала вам у творчості?

- Так, у створенні книги «Подана рука» («Podana ruka»). Це збірка віршів чеських поетів, які я переклала українською мовою. Але ж у віршах класиків: Яна Неруди, Станіслава Неймана — чимало старовинних слів і виразів. Вдумайтеся: Франтішек Челаковський або автор гімну Чехії Йосеф Каєтан Тил писали близько двохсот років тому! Пані Івана допомагала мені розбиратися з їхніми текстами — адже за фахом вона історик, добре знає мови й літературу. Згодом книгу «Подана рука» я подарувала президентові Чехії Петру Павелу.

- Але як ви потрапили на аудієнцію до самого президента?

- Я не мала на меті нічого подібного. Та коли приїхала в чеську столицю, подумала: «А раптом…» У президентській резиденції Празький град мені відповіли: «Сьогодні для іноземців неприйомний день». - «Ой, ми так довго їхали… А я ще й інвалід… А я ще й поетеса… Книгу привезла для пана президента». - «Гаразд, зачекайте»… Мене перевірили металошукачем, подивилися паспорт і пропустили. Пан президент вийшов назустріч. Швидко знайшли перекладача, бо у президентському офісі активно працюють з українцями. Взагалі-то після чотирьох із гаком років у Чехії я вже пасивно володію чеською мовою: тобто майже все розумію, хоч не все можу висловити. Тож, спромоглася сказати чеською: «Вельми дякую за допомогу і підтримку наших людей у важку хвилину». Президент узяв мене за руку: «Щотижня до мене приходять українці, які отримали тимчасовий прихисток, і представники вашої діаспори. З усіма я розмовляю особисто, не доручаю комусь іншому. А ви людина мистецтва?» - «Так, я пишу вірші. У мене вже вийшло двадцять книг. Свої збірки я подарувала бібліотеці Пльзені, де наразі мешкаю. У Празі теж зайшла в кілька бібліотек, віднесла у подарунок свої книжки». - «Дуже дякую! Ви навіть самі не розумієте, що зробили. Ми вивчаємо наших поетів, їхні вірші є в наших підручниках. Але вони відомі тільки чехам. А завдяки вам ці твори тепер доступні українцям. Невже ви знаєте Челаковського?» - «Чесно кажучи, у Чехії вперше про нього почула». - «От бачите! І в інших країнах не знають. Хіба що чули історики та літературознавці. А ви переклали вірші українською мовою. Тепер українці мають змогу долучитися до поезії Чехії. Я вдячний вам!» - «Та ні, це вам дяка, що так вболіваєте за наш народ…» - «Я завжди буду вас підтримувати, допоки я на цій посаді. Зокрема, хочу, аби українці інтегрувалися в Чехії, і щоби їм усе було доступно»… Під час цієї зустрічі я і подарувала президентові книгу «Подана рука».

- В офісі глави держави швидко знайшовся перекладач. А чи розуміють українську прості чехи?

- Якось виходжу з дому — сидять на лавочці два чоловіки. Вітаюся: «Добрий день». А вони: «На-доб-ра-ніч». - «Ой, що це ви?!» - «Ми вчимо українську мову». - «Навіщо?» - «Вас тут дуже багато. Хочемо знати, про що ви говорите». Дійсно, наших співгромадян у Пльзені чимало. Буває, намагаюся на вулиці щось спитати у перехожих чеською, та мені відповідають: «Кажіть українською, ми теж українці». Тим більше, Пльзень хоч і четверте за населенням місто Чехії, однак не дуже велике: десь із 185 тисяч жителів. Схоже на Запоріжжя — тому мені так подобається. Як і в Запоріжжі, тут одна головна вулиця, від неї відгалуження у різні боки. І навіть театр імені Йосефа Каєтана Тила (через величну неоренесансну архітектуру його ще називають «королівським») схожий на запорізький театр імені Володимира Магара.

- Ви були у цьому пльзеньському театрі?

- Авжеж. Ми з чоловіком допомогли переїхати у Пльзень десяти сім’ям із дітьми й одній акторській родині: Тетяні Єрентюк і Володимиру Голяку. На жаль, Володимир Петрович в евакуації помер. А з Тетяною Іванівною іноді спілкуємося. Вона привезла із Запоріжжя буклет магарівців. Я віднесла його у театр імені Йосефа Каєтана Тила. Чеські митці дуже здивувалися: «А хіба театр у Запоріжжі працює?» - «Так». - «Але ж війна, прифронтове місто, обстріли… Трупа мала виїхати!» - «Ні. Залишились і показують вистави». - «Та ви якісь такі люди… Усі герої, не лише солдати».

- Ви берете участь у заходах української громади?

- Я виступала на днях пам’яті Лесі Українки, Тараса Шевченка…   А недавно на святкуванні Дня Незалежності України — просто неба на березі річки Мже. Чехи добре розуміють, за що борються українці. Бо Чехія майже чотириста років була під владою Австро-Угорської імперії, під час Другої світової війни шість років — під німецькою  нацистською окупацією, а потім ще 41 рік у сфері впливу (фактично теж під окупацією) СРСР. Вони пам’ятають, що це таке: коли хтось зайняв їхню територію. Не забули, як 1968 року радянські війська  увірвалися в Прагу на танках. Коли недавно росіянам заборонили в’їзд до Чехії, зраділи буквально всі.

- У Чехії ви почуваєтеся добре?

- Дуже. Проте я ще не зустріла жодного з наших біженців, який би не казав, що хоче повернутися додому. Жодної людини! Тільки-но пролунає: «Перемога!» - я одразу ж поїду в Україну. 

- Ви щедро даруєте бібліотекам власні збірки…

- І не тільки. Приміром, задумала новий проєкт. У мене є акровірш: кожен рядок починається з тієї ж літери, що і назва області в Україні. За абеткою: 25 рядків — 25 областей. В — Вінницька, В — Волинська, Д — Донецька, Д — Дніпропетровська… І так далі. Останній рядок — Крим. Тож, у мене виникла ідея: зробити книжку, яку можна показувати діткам. Як педагог знаю, що так інформація запам’ятовується краще. 

- Ви помагаєте співгромадянам не тільки словом?

- У дитячу бібліотеку ми привезли велику коробку — дев’ять із половиною кілограмів - з одягом для дітей, чиї родини у складних обставинах. А ще раніше ми відправили шість коробок — загалом десь зо сто кілограмів — до Рахівського дитячого будинку. Надсилаємо також одяг та іграшки в багатодітні родини і сиротам. Я всього лише інвалід з маленькою пенсією. Але хочу допомагати Україні.

Всі чотири роки, живучи в Чехії, я розмірковувала, що зі мною відбувається. Шукала причини й аналізувала наслідки. Переживала страхи, панічні атаки, тривогу. Кілька місяців працювала з психологом. А недавно відчула, що вийшла на новий етап життя. «Я повстала з попелу…» Саме так! Страхи минули, організм почав відновлюватися. Наразі я вирішила зібрати свої оптимістичні вірші, де звучить надія. Головна думка нової збірки: хай було погано — але стало краще! Або — я вірю в це — неодмінно стане у майбутньому!

Віталіна Московцева-Дорошенко