«Литовський щоденник»: чому актриси не вийшли на уклін

Rate this item
(1 Vote)

Серце захололо. Ніби хтось схопив його у жменю та стиснув. Хоч я не зрозуміла, що саме ця сива жінка розповіла глядачам. Вистава «Свідоцтва» у Національному драматичному театрі Литви іде литовською мовою...

Морок у Запоріжжі

Стоп! Усе-таки я поспішила. Почала з кінця. Адже із середини вересня я подивилась у Вільнюсі п’ять вистав у п’яти різних театрах. «Свідоцтва», що розповідають про події в Україні, - останніми. Цю прем’єру показали глядачам 18 і 19 жовтня. Найпершим враженням театрального сезону 16 вересня стала постановка «Сходження богів» у театрі, який недавно перейменували з «російського» на Старий. Теж про війну.

...А в Запоріжжі двері театрів зараз зачинені. Черговий сезон, який планували відкрити у жовтні, так і не розпочався: надто небезпечно збирати багато людей в одному приміщенні. Та написати, що «запорізькі театри не працюють», не зовсім правильно. Працюють, знімають і виставляють в інтернеті відео, готуються вийти до глядачів із новими виставами... як тільки буде можна. Днями Запорізький театр молоді (ТЮГ) показав концертну програму у сховищі.  Одна з актрис, коли їхала на цей концерт, вціліла лише дивом. Водій вчасно загальмував – і осколки пролетіли мимо.

У Запоріжжі вечорами на вулицях темрява. Вона тисне на нерви не менше, ніж завивання повітряних тривог та відголос вибухів. Я навіть засумнівалася: може, мої нотатки не на часі? Чи навпаки? Мені дуже хочеться, аби думки про мирне життя зміцнювали віру. Все ще буде! І запорізькі театри ще покажуть глядачам свої найкращі вистави.

А поки що у столиці Литви я шукаю, чим розрадити земляків. Ми не можемо піти в запорізькі театри. То давайте пройдемося литовськими. Чи знаєте ви, скільки театрів у Вільнюсі? За моїми підрахунками (можливо, не зовсім точними), на 592 тисячі населення – щонайменше сім.

Розкіш від Дзефірелі

У тому, що вільнюсці неабиякі театрали, я переконалася на прем’єрі опери «Ріголето» Джузепе Верді, якою відкрив сезон Національний театр опери і балета Литви. У вересні її повторювали шість днів поспіль. І щоразу у величезному – на 1149 місць! – залі довелося розміщувати приставні стільці. Всі квитки (а вони коштували від 17 до 70 євро, тобто від 600 до 2600 гривень) були задовго розпродані. На 4 і 5 листопада, коли цю виставу показуватимуть знову, вільних місць теж уже не лишилося. Та що там листопад... У березні 2023-го «Ріголето» йтиме три дні – і вже зараз у касі жодного квитка!

Ще б пак, адже на афіші опери значиться ім’я самого Франко Дзефірелі (1923-2019), котрого наша публіка знає, насамперед, за кінофільмами: «Приборкання норовливої» з Елізабет Тейлор у головній ролі та неймовірної краси «Ромео і Джульєтою». Але найбільшої слави він усе ж зажив як оперний режисер, поставивши близько 20 класичних опер. Утім, «Ріголето» під його іменем показують уперше. За начерками Дзефіреллі, котрий пішов із життя три роки тому, проєкт утілив його соратник Стефано Треспіді.

Попри сумніви, маю визнати: це справжній Дзефірелі! Картинка немов із полотна старих майстрів: виважена розстановка фігур, чудова пластика, пишні костюми, розкішні декорації. Солісти не зосереджуються на вокалі, а дійсно грають. Навіть у кожного хориста (а хор тут великий) – своя особлива роль, міміка, жести і костюм, що відрізняється від інших, водночас із ними гармонюючи.

«Ріголето» - спільна продукція Національного театру опери й балету Литви та Королівського театру Маскату (султанат Оман). Серед солістів - італієць, іспанка, мальтійка... У головній ролі в прем’єрні дні виступали американець румунського походження Себастьян Катана і грек Дімітріс Тіліакос. Утім, литовські виконавці анітрохи не поступалися заїжджим.

«Ріголето» - це трагедія помсти. Герцогський блазень познущався над батьком згвалтованої дівчини, однак невдовзі сам опинився на його місці. Чуже горе бумерангом повернулося до Ріголето, а спроба помститися призвела до ще більшої біди. 

Та навряд чи глядачі серйозно замислюються над лібрето і розставленими режисером акцентами. Чудова музика, розкішне видовище – з вистави публіка розходиться у піднесеному настрої. Краса! Насолода! Чи варто шукати більшого? Адже треба опанувати вищим рівнем людяності, щоб навчитися сприймати красу.

Піднятись «над»?

Зовсім інший настрій – 16 і 17 вересня на прем’єрі вистави «Сходження богів» у Старому драматичному театрі. Постановка російською мовою, в оригіналі вона називається «Восход богов». Чомусь цю назву перекладають як «Світанок». Але ж, за задумом авторів, ідеться не про схід сонця, а саме про сходження. Про людей, котрі думають, що вони вищі за інших, немов боги, а тому перебирають на себе право вирішувати – кому жити, кому помирати. Знущаючись та вбиваючи, вони вичавлюють із себе усе людське. Їхнє «сходження на Олімп» – по зламаних долях, по зруйнованих домівках. Навіть по трупах.

Я вже згадувала про цю виставу Старого театру в своєму «Литовському щоденнику». Адже минулого літа її представили у спеціальній позаконкурсній програмі найпрестижнішого у світі Авіньйонського театрального фестивалю. В Авіньйоні її показали десять разів. Щоправда, не уточнюється, чи були зали повними.

На прем’єрі у Вільнюсі я побачила чимало вільних місць. На афіші театру ані в жовтні, ані в листопаді чи грудні ця вистава більше не значиться. У театрі не приховують, що її створили «під фестиваль». На театральному сайті так і вказано: «Спецііальний показ Авіньйонського проєкту в Литві».

«Одна справа – день у день чути, що в Україні вбивають незнайомих мені людей, зовсім інша – коли гине той, із ким перетинався у житті», - зауважила знайома вільнючанка, коли надійшла звістка, що в Маріуполі загинув литовський кінорежисер Мантас Кведаравічюс. В основі вистави «Сходження богів» - історія Мантаса і його коханої, Ганни з Луганська. Паралельно розгортається ще одна трагедія – жительки Маріуполя Яни Шульги та її чоловіка. Я чула, що драматург Марюс Івашкавічюс написав велику п’єсу. Та режисер Володимир Гурфінкель вибрав лише фрагменти: за вимогами Авіньйонського фестивалю тривалість постановки не повинна була перевищувати 1 годину 20 хвилин.

Тим більш дивно, що не менше 30 хвилин триває преамбула: актор, який зображує режисера, сидить у першому ряду і робить вигляд, що вибирає актрис на ролі Ганни і Яни. Вимагає роздягнутися, розпитує про їхні інтимні стосунки з керівниками театрів, примушує згадувати, як вони ставали жертвами гвалтівників, ображає, принижує, поливає нецензурною лайкою... Зрештою, «ділить» роль Ганни між шістьма актрисами, а роль Яни – між двома. Потім цей актор з’явиться ще – аби кинути кілька фраз у ролі «начальника», котрий знущається над Ганною, коли вона в Маріуполі розшукує коханого...

У виставі використовуються відеоекрани (набір зображень на них, на мій погляд, лише відволікає). На сцені наживо грають музиканти (хоча не зовсім зрозуміло, навіщо вони тут).

Та головне, мене здивувало, що ані перед спектаклем, ані під час дійства жодного разу не прозвучали слова «Україна, українці» - або ж «росія, росіяни». Виходить: у місті Маріуполі, що знаходиться невідомо де, воюють невідомо хто – з невідомо ким. І якийсь там невідомий вояка вирішив, що він бог...

Мабуть, режисер задумав піднятися над конкретною ситуацією до висот узагальнення. І водночас хотів першим висловитися на «гарячу» тему. Адже в програмі Авіньйонського фестивалю більше не було жодної вистави, що зачіпала би події в Україні.

Але реальність руйнує штучні конструкції. Гадаю, задум «піднятися над» від початку був хибним. Реальні історії Ганни і Яни, зрештою, затулили заявлений в анонсі сенс вистави. Вони зворушують. Не можуть не зворушувати. Тим більше, що актриси переповідають їх щиро, перетворюючи монологи на трагічне багатоголосся. Глядачі здригаються, коли на сцені падають дошки (та чи можна порівняти це із жахом від вибухів?!). Але у підсумку, на жаль, «Сходження богів» не викликає ані глибокого співчуття, ані усвідомлення, що відкрив для себе щось нове. Адже трагедія, яка щодня відбувається у житті, набагато страшніше і значиміше за те, що відбилося цього разу в дзеркалі сцени.

Титри для українців

Як ні дивно, дві старих вистави Еймунтаса Някрошюса (1952-2018) здалися мені більш актуальними за прем’єрне «Сходження богів». Коли я засумнівалася, чи варто іти на спектаклі литовською мовою, мене присоромили: «Як можна півроку жити у Вільнюсі і не подивитися жодної постановки Някрошюса!»

Слід віддати належне колективам, що зберігають надбання великого режисера. Зокрема, «Meno Fortas» («Форт мистецтва»). Він створений 1998 року з ініціативи самого Някрошюса. У його репертуарі, серед інших постановок великого режисера, один із останніх його шедеврів - «Майстер голоду» (2015).

Навесні вільнюські театри приймали українців безкоштовно. Зараз за квиток майже всюди доводиться платити, хоч і зі знижками. Але менеджер «Meno Fortas» Таурас Чижас навіть не став зазирати в мої документи: «Ми не формальна організація». Платити не довелося. Більше того! Для «Голодного артиста» спеціально зробили українські титри. Вони виявилися аж ніяк не зайвими, хоча напередодні я перечитала оповідання Франца Кафки, за яким поставлено цю виставу.

Колись у цирку такий атракціон був досить популярний: щоб потішити публіку, «артист» десятки днів голодував, сидячи у клітці та дозволяючи собі лише кілька ковтків води. Голодування могло тривати до 40 діб.

Але вистава Някрошюса називається не «Голодарь» (як у Кафки), а «Bado meistras» - «Майстер голоду». По суті, вона про долю артиста. Адже існує й такий голод – творчий. Прагнення вразити глядачів. Досягти того, що ніхто іще не робив. А поруч із цим – земні бажання: оплесків, уваги, квітів, нагород... Та до чого можуть згодитися, зрештою, ті нагороди? Актриса, котра виконує у виставі головну роль, розкладає на підлозі дипломи фестивалів, які отримав «Meno Fortas», і лягає на них...

«Мода» на голодарів минула. І тіло усіма покинутого артиста не одразу помітили серед купи лахміття. Думається, він помер не від голоду – а тому, що позбувся сенсу життя. Його «творчість» стала нікому не потрібною.

Але хіба подібні бажання властиві лише митцям? Переважна більшість людей прагнуть уваги, хочуть, щоб їх цінували й поважали... Вистава «Майстер голоду» - про нас усіх.

Мені не під силу описати цю щедро приправлену іронією постановку Еймунтаса Някрошюса. Мабуть, для того слід знайти якісь «шедевральні» слова. Зауважу тільки, що хоча по формі це монолог, проте – не моновистава. Крім виконавиці головної ролі Вікторії Куодите, в ній беруть участь ще троє акторів. Їхні ролі без слів, але аж ніяк не епізодичні. Перед глядачами справжні «някрошівські» актори – з насмішкуватими іскорками в очах, з оригінальною неакторською зовнішністю, з виразною мімікою.

Потім я побачила їх у ще одній постановці Еймунтаса Някрошюса «Цинк (Zn)» на сцені Вільнюського молодіжного театру: у виставі за творами білоруської письменниці Світлани Алексієвич (здебільшого, «Чорнобильською молитвою» і «Цинковими хлопчиками», де йдеться про війну в Афганістані).

«Ми не раби»...

Титрів, на жаль не було. Хотіла було написати, що не зрозуміла жодного слова, та це неправда. За час, що я вимушено живу в Литві, накопичився певний словниковий запас. Знаю, що «війна» - це «karas» (дивне співзвуччя із українським словом «кара»), «кров» - «kraujo». А «narkotiku» перекладати не треба. Звісно, я не зрозуміла довгих монологів. Та жодної хвилини з трьох із гаком годин дійства не нудьгувала. Більше того, вистава 2017 року здалася напрочуд актуальною. «Театр намагається ухопитися за хвіст епохи, що минула», - написав про «Цинк» якийсь критик. Але у тому-то і справа, що – на жаль, не минула!

Дійство на сцені безпосередньо асоціюється із сьогоднішньою росією. Світлана Алекесієвич (актриса Альдона Бендаріуте), збираючи матеріали для книги, розмовляє з учасниками війни в Афганістані та Чорнобильської трагедії. Люди розповідають свої історії. Але потім вони ж приєднуються до цькування письменниці. Їх купили, залякали, посадили за «залізну завісу». Їм старанно промили... ба, навіть випрали мозок. Так було в Радянському Союзі. Так відбувається в росії зараз. Задурені росіяни добровільно продаються у рабство чи перетворюються на несамовитих фанатиків. Назва вистави з літерою Z (Zn) нагадує не лише про цинкові труни, що везли з Афганістану, а й про знаки на танках загарбників. За неповних вісім місяців повномасштабної війни в Україні вже полягло удвічі більше рашистів, ніж за десять років Афгану.

Z – знак смерті. Але Някрошюс не нагнітає пристрасті. Не тисне на сльозу. Він жорстко іронізує над імперськими порядками, що їх тепер так старанно, наче тупий учень, копіює путінська росія. Някрошюс вірить у людяність своїх глядачів.

Війна без спецефектів

І, нарешті, «Liudijimai» («Свідоцтва»). У травні актриса Національного драматичного театру Литви Юрате Вілунайте запросила мене на зустріч. Сказала, що в їхньому театрі готують виставу про війну в Україні. Ми довго з нею розмовляли. Восени зустрілися ще раз. І от – мене запросили на прем’єру.

Це дуже незвичайна постановка. Насамперед, створюючи її, обійшлися без... п’єси. Сім актрис як волонтерки зустрічались із жінками-біженками з України. Вони не записували історії своїх співрозмовниць, не зазубрювали тексти. Імпровізуючи, актриси переповідають глядачам найсуттєвіше, що лишилося в їхній пам’яті. Приміром, історію про воду... Така, здавалося б, елементарна річ, але коли в Маріуполі не було води, люди змочували ганчірки власною сечею і закривали обличчя, щоб не задихнутися в диму... Або історія про людей, котрі втекли з обстрілюваного міста і разом переховувалися в приміській оселі. Тринадцять осіб – від дітлахів до бабусі. Актриса раз у раз, наче молитву, повторює їхні імена. У будинок потрапив снаряд. В живих лишилося семеро.

І це ще не найжахливіша з історій, які почула публіка. Був момент, коли у мене захололо серце, хоч я не зрозуміла, про що йдеться. Захололо - не лише завдяки акторській майстерності оповідачки, а ще й тому, що я відчула потужну емоцію залу.

Актриси викладають історії біженок просто, не нагнітаючи, іноді навіть із гумором. Бо життя триває. Не можна лягти на долівку, заплющити очі і закрити голову руками. Так від війни не сховаєшся. Треба жити. Що б не сталося - боротися за життя. Моя особиста історія, яку Юрате Вілунайте переповідає в цій виставі останньою, - про людей, котрі допомагають один одному в цій боротьбі. Мені здається, саме про боротьбу за життя, зрештою, вистава «Свідоцтва». І хоча режисер не ставив перед собою якихось особливих суто мистецьких завдань, для глядачів вона піднімається на рівень узагальнення.

Щоб створити атмосферу руйнації, виставу пропонували показувати у великому залі театру, де зараз триває ремонт. Була ідея увімкнути сирену повітряної тривоги і підняти публіку з місць... Від штучних вигадок відмовилися. Режисер Оскарас Коршуновас, як то кажуть, «наступив на горло власній пісні». Жодних декорацій – перед глядачами тільки сім стільців, на яких сидять актриси. Екран, де – червоним по чорному – з’являється назва кожної історії. Тривожний гул, що відділяє один монолог від іншого. І кадри кінохроніки у фіналі. Актриси не виходять на поклони: оплески та квіти в даній ситуації виглядали би блюзнірством.

На думку Оскараса Коршуноваса, про війну зараз треба говорити суто документально, не вдаючися до театральних ефектів. Подібна установка режисера, з одного боку, мене здивувала, а з іншого заінтригувала. Хотіла подивитися іншу його виставу, зовсім іншого роду: «Отело» з жінкою афролитовського походження в ролі головного героя. Моє прохання щодо безкоштовного квитка приязно зустріли в Театрі Оскараса Коршуноваса (ОКТ). Але спектакль перенесли: напередодні актор зламав руку. Минув місяць, призначили нову дату. Однак на репетиції перед самісінькою виставою актриса впала з декорації і травмувала голову. Фатальний збіг обставин? Чи містика?

Тим часом «Свідоцтва» Коршуноваса увійшли до репертуару Національного драматичного театру Литви. 

Віталіна Дорошенко-Московцева (Вільнюс – Запоріжжя)

Read 209 times Last modified on Субота, 29 жовтня 2022 19:35

Latest from
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435