«Литовський щоденник»: мурал у центрі Вільнюса і курган у парку Вінгіс

Rate this item
(1 Vote)

Днями я їздила до... вільнюського «Дому Москви». Спеціально, щоб подивитись на нову грандіозну фреску із зображенням нашої землячки - запорізької волонтерки Тані.

27-метрова україночка

Росіяни вибрали для свого бізнесового і культурного центру козирне місце. Вийшовши з тробейбусу на вулиці Рінктінес я побачила ліворуч солідний чорний паралелепіпед готелю «Маріот», а на протилежному березі Нєрісу - пагорб із замком Гедеміна. Самісіньке серце Вільнюсу! Замкову вежу, напевне, добре видно з верхніх вікон семиповерхового «Дому Москви». Утім, перевірити здогадку я не мала змоги: будивництво не завершено, вхід закритий огорожею (що, однак, не заважає бомжам і підліткам).

Цей проєкт узгодили в 2004 році, коли тодішній мер російської столиці Юрій Лужков відвідав Вільнюс. Але росіяни із властивою їм зверхністю («Нам усе можна!») наплювали на попередні домовленості і звели не шість поверхів, як було попередньо визначено, а сім. У 2016 році роботи припинилися (зокрема, через відсутність фінансування з російського боку). Мерія Вільнюсу судовим порядком анулювала дозвіл на будівництво. У подальшому споруду або знесуть, або трансформують. Зараз вільнюсці називають її «домом-привидом». До речі, на п’ятикутному, наче кремлівська зірка, даху будинка гігантськими літерами написано: «Русский корабль иди на...» Та побачити напис можна хіба що з гелікоптера.

- «Дім Москви» з 2014 року викликає у більшості вільнюсців лише негативні емоції. Управління розвідки не без підстав бачило у цьому дітищі Кремля загрозу національній безпеці. Але фреска дуже його прикрасила. Тепер навіть не хочеться, аби цю гидку споруду швидше знесли. Нехай ще постоїть, - резюмує жителька Вільнюсу Даля Мачіоніте.

В Інтернеті можна знайти гарні світлини фрески. Але я додам тут власне, нехай не таке вдале, фото. Це моє правдиве свідоцтво: була, бачила...

«До Перемоги!» - так називається проєкт, що його задумала художниця Ліна Шліпавічюте. У травневому «Литовському щоденнику» я згадувала про вільнюську виставку фотографій Олени Титаренко (Тіти), котра засняла будні та свята запорізького волонтерського центру «Паляниця» (з 26 липня ця виставка із певними змінами проходить у Каунасі). Фотоекспозиція справила сильне враження на Ліну Шліпавічюте. А коли художниця побачила цикл портретів волонтерів «Паляниці» у національних костюмах, то їй захотілося перенести одну зі світлин на стіну будівлі у Вільнюсі. Вона вибрала фото волонтерки Тані.

Потрібні на створення муралу 13 тисяч євро за п’ять днів пожертвували 400 литовців. А саму фреску площею понад 200 кв. метрів і висотою аж 27 метрів (!) за 12 годин намалював... маленький робот Альберт. Його винайшов естонський художник-інженер Міхкель Йоала. Альберт ковзав по тросу, розбризкуючи фарби, а Міхкель контролював його та заряджав. До речі, за шість років ці двоє «співавторів» здійснили майже сто подібних проєктів по всьому світу. Портрет запоріжанки Тетяни у Вільнюсі – другий за розмірами серед тих, що їм довелося втілювати.

У понеділок, 1 серпня, на мітингу біля пам’ятника великому князю Гедеміну говорили про цей мурал і надали слово тим, хто причетний до його створення. Зокрема, Ліні Шліпавічюте. А Олени Титаренко і волонтерки Тані не було. Вони приїжджали до Вільнюса, однак на той час уже повернулися в Україну.

Список з Оленівки

Розповідаючи про мурал на «Домі Москви», Аркадіюс Вінокурас (організатор і незмінний ведучий мітингів біля пам’ятника Гедеміну) зауважив: «Є ще один вид боротьби – мистецтво». А слово? Чи має воно хоч якусь силу? На мітингах у центрі Вільнюса звучить багато слів на підтримку України. Іноді в них нема нічого нового: «Тримайтеся! Будьте єдині! Ми з Україною!» А іноді виступи містять важливу інформацію. Думаю, так чи інакше, «слова, слова, слова» несуть потужний енергетичний заряд. Та й сам факт здається мені значущим: 1 серпня люди зібралися біля пам’ятника Гедеміну вже у 17-й раз. 17 понеділків поспіль – незважаючи на дощ чи спеку – о 18.30 сюди приходять люди. Скільки ще буде таких мітингів? «До нашої Перемоги!» - говорять вони.

Хто тільки тут не виступає! 18 липня посол Японії у Литві прийшов на мітинг у жовто-блакитному шарфі. А представник кримських татар - із прапором свого народу: «Крим – це Україна!»

Світлана Цехановська звернулася до присутніх білоруською мовою, цілком зрозумілою українцям. Її представили як легітимного президента Білорусі. Цехановська зараз мешкає у Литві, а її чоловік лишається політв’язнем. Жінка говорила про долі українських та білоруських дітей. Адже напередодні сталася трагедія у Вінниці, серед загиблих були діти. У тому числі - чотирьохлітня Ліза. Пам’ять жертв на мітингу вшанували хвилиною мовчання. 

- Моє сердце розривається! Я кажу це не як політик, а як мати! - зізналася Світлана Цехановська. А головна думка її виступу була такою: без вільної України не буде вільної Білорусі, а без вільної Білорусі не буде спокою в Європі.

Та найемоційніші слова знайшла біженка з Маріуполя Марія Кутнякова. 1 серпня вона знову поділилася своїм болем. Адже напередодні Марія пережила шок, дізнавшись про події в Оленівці.

- Там утримують кілька тисяч осіб. Зокрема, 85 медиків, які лікували маріупольців. У списку полонених я побачила прізвище ветеринара, який виходив мою кішку... І кандидата наук, поетеси Валерії Карпиленко, котра одружилась на «Азовсталі» з прикордонником, а через чотири дні він загинув. Вона була моєю викладачкою... Знаю я й артистку, правозахисницю та парамедика Олену «Пташку», котра теж зараз в Оленівці... Вони не терористи! Вони в полоні у терористів!

На своїй сторінці у «Фейсбуці» Марія Кутнякова вмістила повідомлення про збирання коштів на шини для автівок, а також на бронежилети та каски для водіїв, котрі вивозять людей з «глибинки» Донбасу до українських евакуаційних поїздів.

Помилка олімпійської чемпіонки

«Запрошую вас у цю неділю, у другій половині дня, взяти участь у перфомансі «Вижити», - такий лист від Далі Мачіоніте я знайшла в електронній пошті 30 липня. Виявляється, вільнюсцям запропонували власноруч насипати курган, що символізує жертви й надію України. Перфоманс мав відбутись у Києві, але коли знову розпочалися обстріли міста, вирішили влаштувати його у Вільнюсі.

Землю для кургана приготували неподалік. Однак перенести її на визначене місце, оточене викладеним із каміння колом, учасники перфомансу мали власноруч - у зосередженій тиші або під пісні. «Буде земля з Бучі», - пообіцяли організатори.

До речі, серед них – олімпійська чемпіонка з плавання Рута Мейлутіте, котра у квітні перепливла «кривавий» (із пофарбованою в червоний колір водою) ставок навпроти російського посольства. Вона носила на курган землю в цеберку та бідкалася, що зможе брати участь в акції лише три дні. Мейлутіте помилялася: вільнюсці насипали курган значно швидше!

У неділю ішов дощ, але ми вирішили не відкладати поїздку. Боялися спізнитися на перфоманс – і все-таки спізнились. Коли ми (з цеберками і навіть лопаткою) приїхали у парк Вінгіс, то побачили готовий курган. Далю він розчарував: надто маленький. Діаметр шість метрів, висота близько двох метрів – ці параметри були визначені ще до початку акції. Але ж справа не в розмірах...

Я усе-таки нашкребла неподалік трохи землиці та символічно висипала на горбок, який учасники акції вже обсадили принесеними з дому жовтими і блакитними квітами. За задумом, ці квіти мають символізувати надію, відродження та людяність.

Навряд чи можна було очікувати, що хтось прийде до парку в такий досить сильний дощ. Але ми побачили як до «кургану солідарності» (так його вже назвали у ЗМІ) підійшли дві молоді жінки з дітьми. Зупинилися. Постояли мовчки.

На моє запитання Юсте й Айсте відповіли, що прийшли сюди не випадково. Вони почули про курган і спеціально приїхали до нього, щоб віддати шану Україні.

- А діти знають про війну?

- Аякже! Знають і переживають. Вони ж бо читають та слухають новини. Саме діти дуже просили нас поїхати до кургану.

Столітня жінка знову під обстрілами

Тут, у Вільнюсі, далеко від дому, приємно почути щось хороше про земляків. Я не раз писала в запорізькі газети про поетесу Олену Ющук, яку в січні 2021-го внесли до Книги рекордів України. Уявіть: за три роки вона написала й опублікувала тисячу віршів! Думаю, зараз доробок пані Олени наближається до двох тисяч. Та справа, звісно, не в кількості. Головне, що це дійсно хороші вірші – недарма їх відзначили дипломами на багатьох всеукраїнських і міжнародних конкурсах. А недавно побачила світ вісімнадцята (!) збірка Олени Ющук «Здолаю перешкоди і загради!». У першій частині – її власні вірші, написані після 24 лютого. У другій – вільні поетичні переклади творів чеських авторів, бо зараз поетеса перебуває в місті Плзень і переймається культурою Чехії.

Чому Олена Ющук евакуювалась із Запоріжжя? Справа в тому, що з 14 років вона страждає важкою невиліковною хворобою. Їй ні в якому разі не можна хвилюватися (протипоказані навіть сміх та сльози). Не бажано й виходити на вулицю. А тут – по кілька разів на добу повітряні тривоги, година за годиною в бомбосховищі ТРЦ «Аврора» (саме того торгово-розважального центру, який, зрештою, зруйнувала рашистська ракета)... Навіть у здорових людей в такій ситуації не витримують нерви. Що ж казати про хворих! «Від страху та тривоги погіршилося самопочуття... Відчула: треба їхати», - зізнається Олена. Все це дорого коштувало поетесі - коли вона прибула в Чехію, довелося п’ять днів отримувати психологічну допомогу.

До війни у творчості Олени Ющук переважали вірші російською мовою. Зараз вона все більше й більше пише українською. Її патріотичні поезії публікуються не лише в книгах. Їх друкують на листівках. Іноді Олена сама роздає їх на вулицях Плзеня. Люди вже знають українську поетесу. Особливо важливі її твори для українських біженців. Ці поезії для них майже такі ж важливі, як молитви за Батьківщину і за рідних...

А в Запоріжжі за Україну і персонально за 200 близьких людей щодня молиться Олександра Семенівна Скрипнюк. Раз у раз сюди, в Литву, до мене доходять із рідного міста її привіти. У грудні Олександрі Семенівні виповниться 101 рік! Сто один!

Радію, що вона жива і тримається стійко. Ще б пак! Адже її загартувала Сталінградська битва. Саме там, під Сталінградом, рівно 80 років тому, наприкінці серпня, юна воєнфельдшер Шурочка отримала серйозне поранення. Але свого поста біля поранених не покинула.

І от тепер столітня жінка у себе в квартирі на вулиці Гоголя знову чує сирени повітряних тривог та грім артобстрілів приміських сіл. У такі години Олександра Семенівна молиться за Україну і за Запоріжжя словами 90-го псалма «Живий у помощі», який отримала із материнським благословенням, коли йшла на фронт у 1941-му. Може, саме цей аркушик із текстом псалма, переписаний маминою рукою, врятував її в ті роки? А тепер силу цього оберегу Олександра Семенівна віддає нашому рідному Запоріжжю. Порятуй і збережи, Господи!

Віталіна Дорошенко-Московцева (Вільнюс – Запоріжжя)

Read 70 times Last modified on П'ятниця, 05 серпня 2022 00:19

Latest from
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435