Записки з фронту

Rate this item
(3 votes)

7 липня 2015 року наш колега, журналіст «Суспільного Запоріжжя», відомий радіо і тележурналіст Герман Дубінін пішов на фронт. Ми всі дуже переживали за нього, але він видужав, вистояв, пройшов через всі перипетії війни. Про ці роки він написав п’єсу «Бліндаж», яку потім його колеги озвучили на обласному радіо, створивши неперевершений твір.

І ось знову війна… Герман на фронті. Він пише нотатки, публікує їх на своїй сторінці в ФБ. Ось що сьогодні хвилює нашого друга, про що він думає, та про що мріє…

…Спливло шість років. І все повернулося. Знову я артилерист, навідник гаубиці, тільки тепер у Національній гвардії України, а не в ЗСУ. Навіть «самоходка» така сама - 2С1 «Гвоздика». Це така 15-тонна махина на гусеницях. Калібр 122 міліметри. Вага снаряду - 22 кг, вага заряду (наповненої гільзи) 18 кг. В ящиках, які ми отримували, було по два снаряди та по два заряди, тобто у сумі 80 кг. Тільки тоді з тими хлопцями  я незабаром відсвяткував 44 роки, цьогоріч з іншими - відзначив перший в житті ювілей.

Війна це особливий вимір свідомості. Гадаю, для всіх, і для цивільних також. Смерть ходить так близько, що чутно шурхіт її мантії, здається, ліктем зачіпає. Становище солдата відрізняється лише тим, що йому смерть ще й постійно махає так привітненько та щодня посилає повітряні поцілунки. 

Тільки для дітей війна це «чистий жах». Дорослі люди вже якось обжилися в цьому світі. Для них звичне повсякдення не зникає, навіть хворобливо загострюється. Житло, комуналка, гроші, корисні відносини, навчання дітей, гроші, застаріла хвороба, що сьогодні приготувати, гроші... Для дорослих війна це не рафінований кошмар первісної свідомості. Реальність така сама. Просто вона спотворена, понівечена, згвалтована, перекручена, розчавлена...

Хто як рятується. Приміром, я, прости Господи, Герман Дубінін, розтотожнююся. Так. Якщо я залишусь «я», то в мене щось там всередині перегорить, як іржавий дріт. Не воїн я, хоч і потрібно робити свою роботу.

Мій поет давно помер молодим, як йому й належить. Погодьтеся, пані та панове, 50-річний трубадур і менестрель це щось недолуге. 

Публіцист у брудних берцях, котрий щойно вкрутив підривник в осколково-фугасний снаряд гаубиці - ще тупіше. 

А отже, аби розтотожнитися, залишається писати якусь прозку. Складати художні тексти. Тьху ти, творити образи та музику слова.

Пішов в кущі, зараз повернуся.

Конферансьє (у бік, з кам'яним обличчям). Це він, тіпа, щоб не писали, «А де пряма мова, воїне? А чому не від першої особи? Де назви місцин, підрозділів, дати, відомі бої, і, головне, портрети з натури?». Маленькі охайні пажі (розмахуючи пір'ястими беретами) Хочемо фікшн! Хай живе фікшн!

…Спробував проаналізувати свої почуття й міркування про нашого ворога. Для них, на жаль чи на щастя, буває час. І мені спало на думку, що тепер я розумію, як почувається хірург, вивчаючи ракову клітину. Особливо яскрава паралель, якщо - у своєму власному організмі. 

Звісно, я не науковець. Маю на увазі лише загальний стан дослідника в такій ситуації. Декілька поколінь вивчало в школі російську класику, яка чудово змалювала жахливе становище людини в хворому суспільстві імперії - придушений, морально розчавлений маленький житель міста й темний дикун на селі. Тепер - їх це влаштовує.

Покоління, ба, швидше, два-три від пуп'янка чули від бабусі в про головний жах земного життя: «Лишь бы не было войны!». 

Тепер - вони вважають, що «Лишь война! По другому - никак!».

Більшість з них реготали над анекдотами про маразматичного дідугана Брежнєва, над репризами Хазанова про вбогість совкового життя. Тепер вони «відроджують» щось подібне. 

Більшість з них принаймні за книгами й фільмами знають ознаки нацизму. Але не бачать цих ознак у росії й примальовують їх Україні. 

Щонайменше пара поколінь виросла в страху перед глобальною ядерною війною, пам'ятають шкільні стенди й навчання на цю тему. Тепер вони вітають істеричні заклики кремлівських блазнів шмальнути бомбою. 

Будь-яка ракова клітина приречена. Бо коли вона знищить організм, то зникне разом з ним. Або організм знайде спосіб нейтралізувати її.

Напевне, людство невиліковне. Бо чудовисько нацизму постає знову. Менше, ніж через сторіччя. Постає знову посеред Європи. Постає, навіть особливо не маскуючись. 

Не дуже приємні думки для солдата. Добре, що я їх здебільшого тримаю при собі. Але не завжди вдається. 

У фільмі «Матриця» головний герой кинув виклик глобальному Злу. А чим закінчилося? Ну, в кого вистачило терпіння додивитися до останнього фільму, знають. Він знищив СВОГО особистого ворога, який вже став загрожувати самій Матриці. Тобто вилікував її (Матрицю - глобальне Зло) від «раку», від нищівного вірусу. Та то просто кіно, посміхаючись, каже один солдат. Краще вже буду думати про війну, як працю. Отже, я просто вичищаю каналізацію, що забилася...

Герман Дубінін. Липень 2022 року. 

На фото: Герман Дубінін (у центрі) з бійцями-запоріжцями 2015 рік. 

Read 320 times Last modified on Середа, 27 липня 2022 19:58

Latest from
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Media

{youtube}https://youtu.be/It35Ouse5vw{/youtube}