«Литовський щоденник»: ми не повинні втомлюватися!

Rate this item
(2 votes)

Останнім часом по понеділках раз у раз лунає на мітингах біля пам’ятника великому князю Гедеміну. ніби заклинання: «Ми не повинні втомлюватися!» Чи навіть: «Ми не маємо права втомлюватися!» Бо й тут, у повному туристів літньому Вільнюсі, буває важко подолати втому та її супутницю – зневіру.

Дощ... Ну то й що?!

Як ви гадаєте, хто приходить на понеділкові мітинги, аби висловити підтримку Україні та нагадати про війну, що точиться уже п’ятий місяць? Звісно, насамперед, біженці. Причому, не лише українці, а й білоруси, котрі змушені рятуватись тут від режиму Лукашенка. Ще - представники української діаспори й литовські активісти. Час від часу поряд зупиняються перехожі, але мало хто затримується надовго. Загалом, залежно від погоди, збирається від семидесяти до ста осіб. Багатьох із них я вже знаю в обличчя.

Незмінний організатор мітингів – актор, режисер, письменник Аркадіюс Вінокурас. Колись він, біженець-дисидент із Радянського Союзу, організовував подібні мітинги у Швеції: на них ішлося про свободу й незалежність його рідної Литви. Тепер Аркадіюс робить те ж саме заради нашої країни.

«Тільки-но до мене зателефонував знайомий українець. Питає: «Мітинг буде?» - «Аякже!» - «Але ж дощ!» - «А ти подумай, як зараз тим, хто в Україні». – «Тоді я прийду». Ми не маємо права втомлюватися!» - такими словами Аркадіюс Вінокурас розпочав один із червневих мітингів біля пам’ятника Гедеміну. Тоді дійсно весь день ішов сильний дощ. Хоча під час мітингу трохи прояснилось, людей зібралось небагато. Шкода, бо саме того дня на мітинг завітав посол Великобританії у Литві Брайан Оллі. Цікава деталь: коли 8 червня у Вільнюсі, у дворі Великокняжого палацу, британське посольство влаштувало платиновий ювілей правління королеви Єлизавети ІІ, на пропозицію Брайана Оллі на святі хвилиною мовчання вшанували загиблих українців. А Ліза Ізмалкова заспівала «Ой, у лузі червона калина».

Марія з Маріуполя

Вважаю своїм обов’язком щопонеділка приходити на мітинги біля пам’ятника Гедеміну. Бо як інакше тут, у Литві, демонструвати свою громадянську позицію й публічно нести звістку про Україну? Мабуть, своїм обов’язком вважають це і ті, кого запрошують на понеділкові акції: посли різних держав, депутати Сейму Литовської Республіки, міністри, священики, бізнесмени... Дехто сумнівається: навіщо ці не дуже велелюдні й не дуже резонансні зібрання? Та недарма у своєму виступі посол Данії у Литві Ден Фредеріксен зауважив: «Проводьте такі мітинги – аж до перемоги!»

І не втомлюватися? Легко сказати! Але, мабуть, багатьох (мене в тому числі) присоромив виступ 24-літньої біженки з Маріуполя Марії Кутнякової:

- Я 22 дня прожила в укритті. Зараз у мене немає дома. Мою квартиру зруйнували російські ракети. Моє рідне місто окуповане. Уявіть, як це – усвідомлювати, що ниций лиходій спить у твоєму ліжку, розвішує на твоїх вулицях чужі прапори... У березні ми цілий тиждень їли лише сухе печиво «Марія» - кожному по шість штук на день. І пили по дві склянки води. Я була в Маріупольському театрі, коли в нього влучили авіабомби. Я справді там була! А деякі мої знайомі на Донбасі та в Росії ніяк не хочуть повірити, коли я кажу, що в ньому не ховалися військові – тільки жінки й діти... Ми вийшли з Маріуполя пішки 17 березня. А мій 70-річний дядечко залишавсь у місті до 10 червня. Він хворий на астму - щастя, що в нього був запас ліків. Бо в Маріуполі досі немає медикаментів, діабетики помирають без інсуліну, не діє медична допомога, не надходить «гуманітарка», ціни шалені, а продуктові набори дістаються тим, хто виступає за «руський мір». На підконтрольну Україні територію з Маріуполя не випускають. Ми евакуювали дядечка через Росію й Естонію... Тепер я з жахом згадую дні, коли ми вшістьох сиділи під перехресним вогнем у тісному коридорчику. То... невже вас лякає дощ?!

А от як обґрунтував свою віру в перемогу українців депутат литовського Сейму Юстас Дзюгеліс. До мікрофона чоловіка вивезли в інвалідному візку. Юстас сказав, що підтримує контакти з багатьма такими ж, як він сам, людьми з обмеженими можливостями:

- На третій день війни я одержав важливе повідомлення від мого друга з Одеси. Він теж людина з особливими потребами, але у розмові зі мною вигукнув: «Ви тільки дайте нам зброю!» Розумієте? Такий народ ніколи не здасться!

Іржа на душі

То проливний дощ, то палюче сонце... Кілька тижнів поспіль помічаю на мітингах трьох запоріжанок. «Хоч би від Василівки окупантів відігнали – можна було б їхати додому!» - поділилася зі мною одна з них. За фахом адвокат, вона в неоплачуваній відпустці до кінця літа. А днями я помітила, як запорізька школярка при зустрічі обійнялась із хлопцем з білоруським прапором на плечах...

Мабуть, зараз для українців немає нічого важливіше єдності. Саме про це я розмірковувала 6 липня, коли литовці відзначали чергову річницю коронації великого князя Міндовга у 1253 році. Фактично – це дата заснування Литовської держави. З 2009 року існує традиція: у цей день о 21.00 всі литовці встають і співають Національну пісню. Де б не були! Наші друзі Юрга і Вайда зараз мандрують австрійськими Альпами, але того вечора у горах вони співали разом з усією своєю країною. А Даля Мачіоніте надіслала мені електронний лист із текстом Національної пісні й написала: «У литовському гімні, мабуть, найважливіші два останніх рядка: «В ім’я Литви тієї хай процвітає єдність!» Та саме це найважче здійснити. Бо існує прислів’я: «Два литовця – три партії».

А українці?! Йде війна, а чоловік із Дніпропетровщини в голосовому онлайн-чаті нудно перемиває кісточки колишнім українським урядам та президентам. Повідав мені, що найкраще жив за Януковича. Доводив: у нас безнадійна держава. Такі розмови – мов іржа. Роз’їдають душу. На мій погляд: можеш щось реально змінити на краще – міняй. Не можеш або не хочеш  – не базійкай. Не отруюй оточуючих зневірою. Бо як тоді українцям знайти сили «душу й тіло покласти за нашу свободу»?!

Відверто кажучи, мітинги біля пам’ятника Гедеміну мають для мене особливе значення як психологічна реабілітація. «Вони потрібні лише тим, хто на них приходить», - зауважила знайома литовка. Сподіваюся, усе-таки не зовсім так. Хоча дійсно: бачиш, що люди об’єднуються, вірять у перемогу - і на душі стає легше.

Минулого понеділка до «вільного мікрофону» вийшла пані Яна з Дніпра:

- У нас в родині існувала домовленість: лишаємося вдома до першої ракети. Коли ця ракета прилетіла, було дуже страшно. Тому ми поїхали в Литву. Кажуть, Європа захлинулася українськими біженцями. Але погляньте, скільки нас тут зараз. Де решта? Я переконана: щопонеділка увечері місце українців – на мітингу!

- Литва не «захлинулась», - уточнив її слова Аркадіюс Вінокурас. – Ми раді вам, ми любимо вас!

«Українці не такі!»

Та чи всі вимушені переселенці заслуговують на любов? На жаль, ні. Адже з початком евакуації для всіляких нероб, асоціальних елементів ба навіть злочинців виникла пречудова можливість утекти за кордон і сісти на шию європейцям. Ще й ніжки звісити. Поселяють, гроші дають, підгодовують... Що іще треба? Пий-гуляй! Литовський поліцейський (на кшталт нашого «дільничного») завітав до господарів будинку, де ми живемо, аби розпитати про українських «квартирантів». Переписуючи паспортні дані, розповідав випадки, що йому довелося спостерігати. Одна молода жінка з України, приміром, відчинила йому двері сильно напідпитку, а в її ліжку виявився чолов’яга, якого в цій квартирі взагалі не мало бути. Та то ще нічого – бо іноді й до злочинів доходить. Чи треба казати, що ці «співгромадяни» компрометують нас усіх? Спробуй-но поясни людині, що взагалі-то «українці не такі», коли перед її очима подібна картина.

Та знаю і протилежні приклади. Їх більше. Ось, приміром... Колись однією з перших столиць Литви було містечко Кярнаве. Тепер на пагорбах над Нерісом не видно навіть залишків тих п’яти фортець, що колись тут височіли, але краєвид гарний. Сюди нас привезли литовські друзі.

В Кярнаве ми завітали до кафе, де весь двір заповнений металевими скульптурами: така собі виставка просто неба. Жінка, котра принесла нам зроблене вручну морозиво (з коноплею для Юрги й веганське з обліпихою для мене), навідріз відмовилася розмовляти російською. Принципово! Сказала нашій супутниці-литовці: «Говоріть українською, я зрозумію». Виявляється, в її господі три місяці жили біженки з Херсону. Порядні працьовиті жінки, котрі охоче допомагали господарям. Їх попросили з’їхати, бо приміщення знадобилося для літньої хворої родички. Коли старенька вселилася в кімнату, що раніше займали українки, то була просто-таки приголомшена... чистотою.

Утриманці non grata

В Литву приїхало 55 тисяч українців. Із них 15 тисяч осіло у Вільнюсі. Начебто не так уже й багато порівняно із Польщею. Але все рівно мені довелолося чути від литовців: «Забагато пільг для біженців». Дійсно, проїзд у громадському транспорті Вільнюса безкоштовний. Медичні послуги теж. У театр чи на концерт можна піти задарма. Одноразово від вільнюського муніципалітету надають допомогу 252 євро. І благодійний фонд «Maisto bank» час від часу забезпечує продуктовими наборами (мені дали лише раз - у середині травня, але багатодітні родини, наскільки я знаю, забезпечують продуктами щомісяця). Спасибі за це!

Та усе ж ніхто не утримуватиме українських біженців  постійно. Щомісячної грошової допомоги, як у деяких інших країнах, у Литві не надають. Натомість наполегливо рекомендують і допомагають влаштуватись на роботу. Звісно, розраховувати на посаду за фахом та високу заробітну плату без знання литовської можуть одиниці. Так, учителька англійської мови з Харкова похвалилася, що знайшла роботу в транспортній фірмі: займається логістикою. Литовської не знає, зате досконало володіє англійською і домовляється про морські шляхи доставки товарів. Та більшості українок «світить» місце офіціантки, прибиральниці, няні і таке інше із зарплатою «на руки» 700 євро. Цього ледве вистачає, щоб наймати найдешевше житло, оплачувати комунальні послуги, якось харчуватися...

А пенсіонери можуть розраховувати на доплату до української пенсії, якщо вона менша тутешнього прожиткового мінімуму. Але треба досягти литовського пенсійного віку (63 роки 8 місяців для жінок і 64 роки 4 місяці для чоловіків), мати ідентифікаційну картку Литовської Республіки (для литовців ці картки важливіші за паспорта), а також рахунок у місцевому банку.

Офіційно тимчасовий захист у Литві мені надали 16 травня, та ідентифікаційну картку видали лише 20 червня: спочатку її два тижні виготовляли, а потім чомусь не повідомили, що вже можу забрати. «Людський фактор»! Мабуть, хтось просто забув відправити електронний лист. На запити я отримувала відповідь: «Чекайте, вас викличуть», - поки не пішла в міграційний центр без виклику. Картка лежала там три тижні. Тоді як без неї в Содрі (так називається литовський соціальний фонд) не хотіли приймати заяву про доплату до пенсії. Потім усе-таки прийняли, та не дали їй ходу. Тому, хоч в евакуації я вже чотири місяці, але поки що тільки чекаю відповіді на своє звернення щодо пенсійної доплати.

У всього є ціна

Черг в установах Литви не буває. Ніде: ані в Содрі, ані в банках, ані в поліклініках. Ще б пак! Адже приймають виключно за попереднім записом. До Содри або до банку записуватися можна тільки на їхніх сайтах. А до лікаря - не лише на сайті, а й безпосередньо в регістратурі. Проте не варто сподіватися, що потрапиш на прийом уже завтра. У Содрі вільне «віконце» для мене знайшлося лише через десять днів. Сімейний лікар зміг прийняти через тиждень. А щодо такого востребуваного фахівця як ангіохірург, то в регістратурі запропонували дату... 31 жовтня.

Але чи житиму я тут до осені ба й до зими, навіть якщо ситуація в Україні не дозволятиме повернутися додому? Нас прийняли дуже добре. Та не можна сидіти на чужій шиї місяцями, роками. Литовська влада заохочує тих, хто прихистив українських біженців, виплачуючи компенсацію: 150 євро за першого прийнятого українця плюс 50 євро за кожну додаткову особу. Але тільки протягом трьох місяців. Очікується, що за цей час українці знайдуть роботу і зможуть винаймати житло.

Наша господарка компенсацію поки що не отримала. Мабуть, через те, що бюрократія є усюди. Тому я не здивувалася, коли пані Броніслава попередила, що зможе утримувати нас лише до кінця літа. Грошей за квартиру вона від нас не вимагає, та маємо відшкодовувати витрати на комунальні послуги. Адже з вересня плата за них підніметься на 40 відсотків. Підскочила й вартість бензину. Така ціна відмови литовців від російської нафти й газу. Та це ще не все. Навіть за ті місяці, що ми живемо у Вільнюсі, відчутно подорожчав хліб й інші продукти харчування. Подейкують про нечувану досі інфляцію – 20 відсотків!

«Ми не повинні втомлюватися»... Ці слова стосуються литовців теж. Війна в Україні перестала бути для них свіжою новиною, безчинства російських окупантів і смерті мирних українців уже не так жахають. Лише військові літаки, що раптом пролетіли над Клайпедою, налякали й нагадали: Україна тримає удар, спрямований на всю Європу. Агресор не приховує, що його апетити поширюються на «ісконні руські землі»: прибалтійські країни та Польщу. Войовничі заяви російських політиків змушують замислитися: чи не відбудеться напад уже найближчим часом?!

Притча про лєпту

«Не мітинги, а «Байрактар» - ось реальна допомога Україні», - вважає знайома литовка. Зараз ЗСУ вже отримали безпілотник, на який «скинулися» громадяни Литви. А оскільки турецький виробник заявив, що віддає його безкоштовно, то зібрані кошти організатори акції витратили на інші потреби нашої армії.

Зброя потрібна в першу чергу. Але не можна нехтувати жодною іншою допомогою. У тому числі культурною.

...Днями на вільнюській Ратушній площі відкрилася виставка плакатів відомого білоруського художника та дизайнера Володимира Цеслера. Твори, над якими він працював спільно з уродженцем Маріуполя, білоруським митцем Сергієм Войченком (1955-2004), зберігаються навіть у Луврі. Але на Ратушній площі – свіжа серія. Мою увагу привернуло чорне полотнище із жовтими літерами: «HITLERKAPUTIN», далі - вівця у наморднику і знущальні варіації на тему московської «спецоперації» та «картопляного диктатора» Лукашенка...

...У червні у Вільнюсі, в приміщенні університета Вітовта Великого на вулиці Тараса Шевченка, під егідою двох перших леді: Олени Зеленської та Діани Наусєдєнє - відкрився Український центр. Поки що – єдиний в Європейському Союзі. Його функції: вивчення українцями литовської мови, профорієнтація, психологічна допомога, культурні акції, відпочинок, заняття різними хобі...

...П’ять субот поспіль біля Білого мосту у Вільнюсі проводився «День друзів» для українських дітей. Ставили батути, влаштовували вуличні ігри, роздавали солодощі. Вільнюсці дарували юним біженцям свої велосипеди, самокати, ролики...

Таких прикладів у Литві можна знайти багато. Кожен робить, що може, - і кожна дрібниця цінна.

4 липня, на тринадцятому мітингу біля пам’ятника Гедеміну звучала настанова: «Жодна допомога не може бути надто малою. Згадайте євангельську притчу: на Великдень багаті люди щедро жертвували на храм, а бідна удова поклала лише дві дрібні монетки - дві лєпти. «Вона пожертвувала найбільше, - відказав Ісус тим, хто презирливо висміював жінку, - бо вона віддала все, що в неї було». Тож, не бійтеся дати мало. Бійтеся упустити шанс допомогти, щоб потім не шкодувати, що не внесли свою лєпту в нашу спільну перемогу».

Віталіна Дорошенко-Московцева (Вільнюс-Запоріжжя) 

Read 325 times Last modified on Неділя, 10 липня 2022 11:19

Latest from
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435