Діти, що не граються у війну

Оцените материал
(1 Голосовать)

Ми, післявоєнні діти другої світової, дуже любили гратися у війну. Озброївшись  схожою на автомат чи рушницю, нашвидкоруч виструганої з вкраденої у батька дефіцитної дошки чи шматка фанери, ми шалено гасали навкруг села по зарослих травою окопах, які ще берегли в собі сліди недавніх справжніх боїв, і щоразу перемагали клятих «німців». Особливе натхнення було йти в «бій» після перегляду  у маленькому сільському клубі чергового кінофільму про війну, яких тоді було чимало.

«Німцями» бути добровільно ніхто не хотів, тому доводилося  ставати «нашими» тільки шляхом жеребкування.

- Падай, я тебе вбив, - кричав я сусіду Льончику, який відстрілювався пістонами з іграшкового дитячого пістолета, що служив предметом заздрощів у всіх хлопчаків. У Льончика безрукий  після війни тато був бригадиром  і тому міг дозволити синові куповану «зброю».

Льончик неохоче  падав на бруствер окопу, потім швиденько оживав і знову рвався  в бій. Нерідко баталії переходили в рукопашну і ми поверталися додому з синцями під очима  та гулями на голові від кинутої «гранати» у вигляді крутої земельної грудки.

Ми не бачили тієї кривавої війни і, коли вже стали дорослими і самі батьками, ніколи не могли подумати, що наші діти та онуки заглянуть у її вічі у справжніх окопах зі справжньою зброєю…

І ось  тепер я запитую себе, а чи буде гратися у війну після нашої Перемоги нинішня дітвора? І сам відповідаю: «Ні!». Бо отой хлопчик, що місяцями сидів з мамою у примітивному бомбосховищі і пережив невимовний жах, ніколи вже не захоче навіть в уяві переживати минуле. Це він,  вийшовши з маріупольського підвалу, спитає, а чи можна допити до кінця склянку води, а чи можна з’їсти весь окрайчик хліба, не поділившись ним з сусідською дівчинкою. 

Орда, що посунула на нас, як і колись німці без оголошення війни, забрала у дітей дитинство - нахабно і жорстоко. Страшно: знищується підростаюче покоління людства. А скільки їх, маленьких, лишилося без ручок та ніжок. Перед очима одна з найжахливіших картин розстрілу краматорського вокзалу…

Хто поясне діткам, за що ці хижі звірі прийшли їх вбивати, чим завинили перед ними ці маленькі янголятка, які тільки-но почали пізнавати цей прекрасний і водночас тепер жахливий світ? 

Після більшовицької революції  1917 року лауреат Нобелівської премії письменник Іван Бунін написав у своєму щоденнику (мовою оригіналу): «Я с ужасом думаю, кого нарожает это пьяное кровавое быдло, захватившее власть России и что будет с моей страной через два три поколения. Впрочем, что тут думать. Все более или менее ясно».

Пророчі  слова. Потомки того бидла через покоління ні в чому не змінилися, а, швидше, стали ще  ганебнішими і жорсткокішими. На моїй малій батьківщині, де я колись бігав з саморобним автоматом, орки захоплюють кращі будинки, гадять, пиячать, а потім грабують і вбивають людей. Розстріляли молодого хлопця лише за те, що він  вчасно не зумів зупинити свій автомобіль. Іншого вбили прямо у власному дворі, бо він необачно навів  на них свою мобілку. 

Вивозять хліб, сучасну сільськогосподарську техніку. Неможливо уявити: цьогорічної весни  в одному з найкращих  господарств не засіяли жодного гектара землі. Жодного! А їх у розпорядженні селян кілька тисяч.

Наприкінці травня центр нашого квітучого міста здригнувся від страшенного вибуху ракети, що влучила у найкращий торгівельно-розважальний об’єкт. Сучасний і абсолютно мирний. Тим більше, що у підвальному поверсі було обладнано бомбосховище.

Нема таких слів, аби висловити свій гнів «братському» народу за ті страждання, що він продовжує нести моєму народу. Рідний брат (рідний!) написав мені з сибірської глибинки: «Ти – нацист».

Прийде час (а він прийде!) і наші воїни виженуть цю погань  з нашої благословенної землі. Ми побудуємо на місці стертих нелюдями з лиця міст і сіл нове життя, новее майбутнє. І наші правнуки ніколи не будуть гратися у війну…

Дядькові Омеляну Омеляновичу, сусіду по дачі, вже  далеко за вісімдесят. У його дитинстві також була війна. Але, каже він, таких звірств, які коять тепер російські фашисти, навіть німці собі не дозволяли.

Колишній будівельник Омелянович ще міцної статури, вправно порається по господарству, смалить саморобні цигарки зі власноруч вирощеного запашного тютюну.

- Миколо, - гукає мене через паркан. - Так, як ти думаєш, коли  ми вже поженемо цих виродків?

І сам відповідає: поженемо, ой поженемо, будь вони неладні, іроди. А потім з хитринкою:

- Може, зайдеш? По капелиночці, у мене настояна на горіхах. За перемогу.

Микола Бордюжа – переможець конкурсу ЗОО НСЖУ «І серце, і душу віддам за Україну» в номінації «Крищий ессей»

Прочитано 185 раз Последнее изменение Пятница, 10 Июнь 2022 20:46

Последнее от
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435