«Литовський щоденник»: щопонеділка біля пам’ятника Гедеміну

Оцените материал
(1 Голосовать)

«Хіба війна ще продовжується?» - спитала українську студентку Вільнюського університету її сусідка по гуртожитку. Навіть у дружній Литві, яка займає принципову політичну позицію й активно допомагає нашій країні, є люди, для котрих жорстокі бої, «прильоти»  ракет по мирних містах, численні жертви – усього лише звичні рядки в новинах, які їх особисто не стосуються. Саме тому щопонеділка о 18.30 на майдані біля пам’ятника великому князю Гедеміну влаштовують мітинги на підтримку України.

До чого не можна звикати

Я дізналася про них випадково. Поверталася 9 травня з вільнюського костьолу Святих Іоанна Хрестителя й Іоанна Богослова, де «Реквієм» Моцарта виконували артисти харківської «Схід Опери», - і побачила на майдані людей з українською символікою. Поцікавилася, хто вони. А наступного понеділка вже цілеспрямовано прийшла на мітинг. Вирішила: ходитиму щотижня. Адже треба нагадувати людям, що війна триває. Не лише литовцям, а й українцям, які евакуювалися у цю затишну країну і намагаються якнайкраще тут облаштуватися. Навіть декому з біженців здаля війна здається чимось на кшталт фільму жахів: лякає, та не зачіпає.

Чи, може, звикають також і ті, хто перебуває в безпосередній близькості до лінії фронту? Від одного з них раз у раз я чула: «Привіт із мирного Запоріжжя!» Аж доки ракета не потрапила в торгово-розважальний центр поблизу його будинку...

Коли на початку квітня в Маріуполі загинув литовський режисер-документаліст Мантас Кведаравічюс, знайома литовка зізналася, що зовсім по-різному сприймається смерть невідомих тобі людей – і того, чиє ім’я ти чув, кого на власні очі бачив, навіть якщо не був добре знайомий.

Хіба можна звинувачувати людину, що далеке її хвилює менше, ніж близьке? Що вона звикає - навіть до болю? Це властивість людської психіки. Тому є потреба наближати. І нагадувати.

Біля пам’ятника Гедеміну відбулося вже сім мітингів. Я побувала на двох останніх – 16 і 23 травня. Якщо нічого не завадить, піду туди й наступного понеділка.

Що пообіцяла пані Міністр?

«Душа» мітінгів на підтримку України – литовський громадський діяч, актор і письменник Аркадіюс Вінокурас. 19-річний каунасець ще у 1971-му був заарештований за створення молодіжної антирадянської організації, сидів у в’язниці, згодом за тодішньою «модою» його запроторили до психлікарні. З 1975-го перебував в еміграції. Зокрема, у Швеції співробітничав із «Радіо Свобода». А в 1988-му став одним із керівників Балтійської Ґельсінкської групи. У 2002-му підтвердив своє литовське громадянство та повернувся на батьківщину. Його книга «Ми не вбивали» про Ґолокост у Литві стала бестселером.

Подіями в Україні Вінокурас зацікавився аж ніяк не 24 лютого. Ще 2018-го року, приміром, він брав участь у підготовці гуманітарного проекту для прифронтової станиці Луганської. А тепер бореться «за вашу і нашу свободу» на майдані біля пам’ятника великому князю Гедеміну. Щоразу Аркадіюс читає тут нові «вірші дня» литовською мовою, потім – їхній переклад українською.

Кожен мітинг має свою тему. 16 травня над майданом звучала «Стефанія» й вітання з перемогою українців у «Євробаченні», а розмова точилася про жінок на війні.

23 травня на мітингу першою виступила Міністр юстиції Республіки Литва Евеліна Добровольська. Вона нагадала, що саме Литва першою звернулась у Міжнародний трибунал Гааги щодо воєнних злочинів, які росіяни коять в Україні. На сьогодні її приклад наслідували вже понад 40 держав. «Україна надихнула нас сміливістю душі й волі!» - сказала Міністр юстиції та пообіцяла, що Литва добиватиметься справедливості. До речі, пані Евеліна зверталася до учасників мітингу литовською мовою, але виступ супроводжувався перекладом для присутніх українців та білорусів. Не сумніваюся, що вона уміє говорити російською. Та литовські держслужбовці зобов’язані виступати виключно державною мовою. Нею звернувся до учасників мітингу і депутат Сейму Жигімантас Павільоніс: «Ми робитимемо все, аби Україна стала членом ЄС».

Враховуючи, що мітинги відбуваються щотижня і вже стали звичними, на мій погляд, на майдані зібралося навіть більше людей, ніж можна було очікувати. 15-16-річні юнаки та юнки з українськими прапорами на плечах, маленькі діти біженців, літні люди.

Мою увагу привернули білоруські стяги. Під ними молода пара тримала саморобний плакат на аркуші ватмана: «Вместе прогоним российскую гадину!» Поруч стояв хлопець із плакатом «За вашу і нашу свободу!». Під гаслом намальвані два прапора: на жовто-блакитному - «Слава Україні!», на червоно-білому - «Жыве Беларусь!» Я звернулася до парубка із запитанням, чи можна його сфотографувати. Але сива мадам у темних окулярах зауважила: «Це я намалювала. А юнака попросила потримати, бо руки болять». Тому на моєму знімку вони показують плакат удвох.

Руський Данило з Італії

16 травня мене найбільше зацікавив блакитно-білий прапор на плечах юного велосипедиста. Виявилося, що 18-річний Данило Моноков приїхав на велосипеді... з Італії. Він живе там з 6 років. Та й російською розмовляє, на мій погляд, не зовсім вільно. Прапор із двох білих смуг із блакитною смугою посередині виготовив у Берліні, як він каже, самотужки: «Я хочу показати, що не всі руські однакові. Це прапор руських, котрі проти війни». Та й на його велосипеді прикріплена табличка «No war».

Данило вже проїхав Словенію, Хорватію, Угоршину, Словакію, Австрію, Чехію, Німеччину, Польщу... Загалом – близько 3,5 тисяч кілометрів. З Вільнюса він збирався до Латвії та Естонії. А от чи перетне кордон з Росією у Нарві, твердо сказати не міг: «Ви ж розумієте, що в Росії мене одразу заарештують». Про хлопця не раз згадували ЗМІ. Крім того, Данило веде щоденник своєї мандрівки в Instagram – тож, його паспортні дані відомі російським спецслужбам.

За словами Данила, він має намір написати про свою подорож книгу. Щоправда, хоча хлопець виступає проти війни в Україні, мені здалося, що він не дуже розібрався у суті подій. Судячи з його запитань про моє ставлення до Степана Бандери й «Азову», кремлівські пропагандисти (або італійські канали, що їх переспівують) усе-таки трохи запудрили йому мозок. А щоб хоч скільки-то розвіяти той морок, потрібна була довга бесіда – звісно, не під час мітингу...

Лікарка з Мелітополя

Інше цікаве знайомство відбулося в мене на мітингу 23 травня. Під час прямого відеозв’язку з депутатками Верховної Ради Марією Іоновою та Іриною Геращенко пролунало два запитання. Перше - про 16-річного хлопця Владислава Буряка, сина голови Запорізької райдержадміністрації Олега Буряка. На блокпосту у Василівці з евакуаційної колони, що рухалася до Запоріжжя, підлітка забрали рашисти. Відтоді його доля невідома... Друге запитання – про необхідність платити зарплату вчителям, які на окупованих територіях відмовилися співпрацювати з окупантами.

Обидва запитання депутатам поставила лікарка із Мелітополя Надія Дребот. Вона перебувала в окупації з 25 лютого по 1 квітня. Вирвалася дивом: «Розуміла, що треба виїжджати, але, як і всім, важко було покинути облаштоване життя, своїх пацієнтів». Працювала в окупованому місті як інфекціоніст і педіатр. Мелітополь не здавався. Тисячі людей виходили на мітинги з плакатами «Забирайтесь геть! Ви тут не потрбіні!» - доки їх не почали розганяти пострілами.

Дедалі ставало важче. Надія Дребот виїхала з Мелітополя в другій гуманітарній колоні (усього їх було три). Власне, не стільки «виїхала», скільки «вирвалася». Бо окупанти конфіскували автобус, який приїхав за біженцями. І тоді люди набились у... 5-тонний рефрижератор (один із трьох, що привезли в місто гуманітарні вантажі). 48 осіб у металевій коробці – наче оселедці у бочці. До Запоріжжя їхали дуже довго. На якомусь етапі влилися до маріупольської колони (біженці, які в ній їхали, розповідали, що на відстані 200 км подолали близько 50 рашистських блокпостів!). У Василівці рефрижератор зупинили. Подейкували, що доведеться там ночувати. Але ледве люди вийшли на вільне повітря, як пролунав крик: «Гради!» Справді, побачили як у їх бік розвертаються реактивні системи залпового вогню «Град». Кинулися назад до рефрижератора і рвонули з місця.

П’ятдесят кілометрів до Запоріжжя долали глухими путівцями цілих п’ять годин. Приїхали знесилені о 12-й ночі. «Молодий водій із Павлограда – справжній герой! – вважає Надія Дребот. – А в Запоріжжі нас зустріли, зареєстрували, дали змогу підкріпитися, до 3-ї ночі всіх розмістили на підлозі на матрасах. Запоріжці чергували вночі, щоб нас прийняти. Все було добре організовано. Ось тільки о 6-й ранку мене розбудили мої мелітопольські пацієнти. Вони їхали в автівках і по дорозі їх обстріляли. Серед пасажирів була вагітна жінка...»

Надія Дребот написала в соціальних мережах пост про свою евакуацію з Мелітополя. Кілька осіб з різних країн одразу запропонували їй допомогу й притулок. Вона обрала Литву, бо була тут на медичній конференції і вподобала цю балтійську країну.

Запорізький капустняк

Пані Надія подарувала мені жовто-блакитний значок із тризубцем, щоб на наступний мітинг я пришла «озброєна». Тож, на закінчення цих нотаток додам кілька рядків про українську символіку у Вільнюсі. Іноді здається, що її тут навіть більше, ніж в Україні. І це не лише полотнища на Президентському палаці чи на балконах приватних квартир. Прапорці продають у сувенірних кіосках (отже, існує попит). На вітрині магазину тканин я побачила двох манекенів: чоловічий – у жовто-блакитному шарфі, жіночий – у блакитному шарфі та жовтій сукні. Плакат «Slava Ukraini» помітила на воротах мотеля. Вікно у «Домі Чюрльоніса» заклеєно прапорами України та Литви. На дверях квіткового магазину в Ужупісі – бант із жовто-блакитних стрічок.

Вив’язаний з квадратиків килим у формі серця – звісно, теж жовто-блакитний – я сфотографувала просто на огорожі. Поруч не було ані воріт, ані хвіртки. Отак серце висіло собі на вулиці...

У вікнах школи я помітила альбомні аркуші, пофарбовані в кольори українського і литовського прапорів. На них були написи двома мовами. Наприклад, нагорі литовською - «Viltis», внизу українською - «Надія». Або «Saulegraza» - «Соняшник». Далі «Pergale» - «Перемога». Та всім зрозуміле «Mama».

У багатьох ресторанах і кафе Вільнюса з’явилося спеціальне «Українське меню». Мене настільки зацікавив «запорізький капустняк», що я не пошкодувала 6 євро, аби його скуштувати. Виявилося: борщик зі свиним реберцем. Щоправда, порція за нашими запорізькими мірками була надто скромною. Смакуючи борщем, я перекинулася двома словами з офіціанткою: дівчина евакуювалася з Харкова, знайшла роботу у вільнюському Старому місті – й задоволена. На постійну допомогу від муніципалітету молода здорова людина сподіватися не може, зате литовці намагаються допомогти приїжджим із працевлаштуванням. Було би бажання!

Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО (Вільнюс – Запоріжжя)

Прочитано 40 раз Последнее изменение Воскресенье, 29 Май 2022 16:24

Последнее от
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435