Шість годин під дулом автомата, або Як рашисти вдерлися до бердянської теле-радіостанції. Спогади журналіста з Бердянська

Оцените материал
(2 голосов)

Журналіст Сергій Старушко був одним із 50 працівників радіо «Новини Бердянськ», газети «Бердянські відомості» та місцевого телеканалу «Молоде ТВ», яких російські окупанти взяли в заручники на початку березня нинішнього року. Журналістикою він займається з 2007 року, працював на комунальному телебаченні в Бердянську, згодом перейшов на інше, приватне медіа, був кореспондентом у газеті «Бердянські відомості» та в місцевих інтернет-виданнях, висвітлював події в зоні АТО /ООС. Але такий досвід в його біографії – вперше.

Цього разу війна торкнулося безпосередньо мешканців Бердянська. У 2014 році більшість із них думали, що до їхнього міста окупанти не дійдуть, хоча всі читали тривожні новини. Будувалися блокпости, в місті з’явилося багато військових. На фронт відправлялися добровольці, безпосередньо в Бердянську формувався тоді ще батальйон «Азов».

Але в людей була впевненість, що до них війна не дійде. Журналісти працювали у звичному режимі: коли дистанційно, коли виходили на роботу до редакції. Майже весь особовий склад воєнно-морської бази, Нацгвардії та прикордонного загону виїхали з міста, і перед вторгненням РФ місто залишилося без військових та поліцейських

- Чимало людей тоді тікали з Донеччини, з Маріуполя, і в нашому місті було багато біженців. Тепер же, коли вторглась величезна армада, розумієш, що вторгнення було невідворотним, – констатує журналіст.

Він пригадує, що, починаючи з 25 лютого, через Бердянськ безперервно йшли колони російської техніки з Криму.

- В місто вони ще не заходили, але ми бачили на відео, що присилали з навколишніх селищ, як постійно вони йшли, йшли, йшли і вдень, і вночі. Навколо міста було багато росіян, – розповідає він.

Та восьмого березня все змінилося. Окупанти захопили будівлю медіахолдингу «ПРО100».

- Ми якраз зібралися привітати дівчат, закупили для них цукерки, квіти. Але було передчуття, що рано чи пізно це станеться, що вони прийдуть і до нас. Але чомусь розслабились і втратили пильність. Більшість колективу була в редакції. Щойно пройшло вранішнє зібрання з привітанням співробітниць, розподілили редакційні завдання. Колеги збиралися додому працювати дистанційно. Але хтось глянув у вікно і помітив на подвір’ї багато військових, які починали оточувати редакцію, – каже Сергій

Люди намагалися вийти через чорний вхід. Тут на подвір’я заїхав БТР і його зупинили озброєні люди. Їх було дуже багато, кілька десятків. Вони зайняли всі поверхи триповерхової будівлі за лічені хвилини. Потім  прийшли «оперативники» – співробітники ФСБ.

- По-перше, вони спілкувалися з керівництвом, – продовжує Сергій Старушко. – Тоді викликали на розмову мене. В цей час колектив, а це майже 50 чоловік, залишались у ньюзрумі. Мене відвели в окремий кабінет. Спочатку була звичайна розмова. Потім вдерлися двоє озброєних людей, почали бити, погрожувати. Обіцяли вивести і розстріляти. Казали: «Якщо нам не сподобається те, що ти нам зараз тут розкажеш, то можеш телефонувати дружині і прощатися».

Сергія та колег протримали в заручниках весь день. З колективом спілкувалися ефесбешники, які зазвичай гарно розбираються в психології людини, а тому педалювали патріотичні почуття та емоції.

- Вони постійно повторювали нам свої прапагандистські мантри про те, що «ми русскіє», «ми же братья, прішлі вас от нацизма освобождать», «нацистов развєлі», «ми мірних нє трогам», «ми же с вамі роділісь в одной странє», «ви же крєщьоние»… Коротше, вони так майстерно все говорили, що іноді хотілося з ними погодитись. Розумієте, коли це кажуть люди зі зброєю, то почуваєшся і мислиш трохи інакше, – зізнається медійник.

О 15.30 його відвели до інших колег. Була завершальна промова, і журналістів запросили до співпраці: мовляв, будемо вам гроші платити і харчі давати, з голоду не помрете. Окупанти сказали, що дають їм час на обдумування, бо розуміють, що ситуація стресова. А післязавтра колектив мав приходить на роботу.

- Звичайно, ніхто не погодився, – підкреслює Сергій. – Наступного дня ми зібралися в гуманітарному центрі, організованому українською владою. Написали заяви про звільнення, хтось за можливості одразу виїхав із Бердянська. Деякі журналісти переселилися зі своїх квартир до інших помешкань. Я, наприклад, перебрався до друга, щоб не знаходитись за адресою прописки.

За його словами, окупанти мали всі адреси і телефони не тільки журналістів, а й їхніх найближчих родичів: батьків, братів, сестер. Тому треба було переховуватися. Наскільки можливо, Сергій змінив зовнішність, збрив бороду.

- Бо була ситуація, коли я на вулиці випадково зустрів цих людей, які мені погрожували. Вони виїжджали на своїх автомобілях, і моє серце цієї миті забилося сильніше. Особисто я знав, що потрібно якомога раніше виїздити з міста. Ставало дедалі небезпечніше, особливо коли почалися викрадення активістів під час мітингів. Взагалі, я розумів, що журналісту знаходитись на окупованій території та намагатися працювати вкрай небезпечно. Але не було можливості поїхати, – розповідає він.

Довго вмовляв друзів, які мали автівки, аби виїхати. Але ці люди не пов’язані з публічною діяльністю, тому вагалися, думали, що можна пересидіти і все минеться. Напевно, для мирних мешканців воно так і є. Якщо є якийсь запас грошей, то можна й пересидіти. Але Сергій, залишившись без роботи, не міг собі дозволити перебувати з окупантами.

Врешті-решт друзі зголосилися, і ми виїхали 11 квітня.У цей час при виїзді з Бердянська було багато блокпостів.

Ще день-два після нашого від’їзду «зелені коридори» працювали, розповідає він. Але відтоді й до сьогодні не працюють, тому що тривають бойові дії. Людей не пропускають на власних авто, і виїхати з Бердянська дедалі важче.

- Ми виїхали з дому рано, десь о сьомій ранку. Розуміли, що в цей час на блокпостах знаходяться люди, які провели ніч або навіть добу і виснажені. Я вирахував, що в них перезмінка триває десь із восьмої до дев’ятої години. Тому, коли проходили блокпости, якоїсь цікавості до наших персон не було. Вояки були розморені, втомлені та чекали, що їх уже ось-ось поміняють і вони підуть відпочивати, – каже Сергій Старушко.

Списків на руках у охоронців блокпостів не було. Можливо, це пов’язано з тим, що люди виїхали дуже рано. Перевіряли паспорти. У машині їхали товариш із мамою, Сергій з дружиною та двома дітьми на задньому сидінні. Увага до машин, де є жінки і діти, була мінімальною. Тому вони швиденько проскочили.

Втім, кілька разів дорогою доводилося виходити з машини й роздягатися, окупанти перевірили наявність чи відсутність татуювань на тілі. Двічі діставали з багажника сумки для огляду. Але, напевно, через те, що в авто були жінки та діти, пасажирів оглядали по мінімуму. Окремі огляди були для телефонів та гаджетів. Їх перевіряли ретельно.

Сергій підкреслює: цьому питанню слід приділити особливу увагу. Він радить: якщо хтось виїздить з окупованих територій, треба почистити галерею, обов’язково прибрати видалені файли.

- Був випадок, коли в дружини в папці видалений побачили українську символіку. Але пощастило оминути ускладнень. Телеграм краще видалити, залишити вайбер. Тому що якщо буде повністю порожній телефон, це також приверне увагу, і вас почнуть змушувати відновлювати додатки, аби перевірити. Наприклад, я видалив фейсбук месенджер, залишив тільки вайбер та пошту, – рекомендує журналіст.

Він наполегливо радить телефон не вимикати. Тому що окупанти або заберуть його собі, або можуть людину забрати і сказати: «Поки не ввімкнеш телефон і не покажеш що там, ніхто не буде рухатися». Є й такі випадки.

Він підкреслює: перевіряють навіть історію відвідувань у браузері.

- Я близько трьох днів присвятив тому, щоб підготувати свій телефон до перевірки. Щовечора сидів і чистив історію в браузері, залазив у найвіддаленіші куточки налаштувань телефону, аби повністю повидаляти все. Але треба робити все з розумом. Бо якщо у вас буде голий телефон без жодних додатків – це також може привернути увагу. Тим паче зараз є інформація, що на шляху з Бердянська до Запоріжжя окупанти стоять із планшетами, списками, шукають людину у фейсбуці, перевіряють її сторінку», – каже він.

Необхідно почистити свою стрічку в соцмережах. Якщо ваш профіль буде закритий, вас все одно можуть змусити його відкрити. Тому краще приділити цьому час і все проукраїнське дуже уважно по видаляти: «Коли ми виїздили, такого ще не було. А зараз я чув, що таке трапляється», – коментує Сергій.

Біженці швидко доїхали до Токмака, до Пологів був лише один блокпост. А безпосередньо від Пологів до Вилково на в’їздах і виїздах у населені пункти, навіть малі села, блокпости на кожному кроці. О сьомій ранку Сергій та його попутники виїхали з Бердянська, а до першого українського блокпосту в Оріхові прибули о п’ятій вечора. Він щиро зізнається: хотілося розплакатися, коли побачив своїх.

- На першому українському блокпосту просто подивились на машину, бо тривали обстріли, і наказали швидко проїздити. А коли доїхали до міста, на блокпосту, де стояли поліцейські, я побачив у вікно наших хлопців із Бердянської тероборони. Я вистрибнув із машини і почав з усіма обійматися. Аж дихалося легше, просто до сліз, – згадує він.

Сьогодні Сергій Старушко та його родина перебувають у безпеці. Він продовжує займатися журналістською діяльністю, зумів повернути телеграм-канал і сторінки видання в інстаграмі та фейсбуці. Щойно обжилися на новому місці, почав інформувати мешканців про те, що коїться в Бердянську.

- За цей час з’явилося декілька телеграм-каналів партизанського спротиву, я постійно на зв’язку з цими людьми, вони діляться інформацією про те, що відбувається в місті. Таке враження, що неначе й не виїздив із Бердянська, – каже на завершення Сергій Старушко.

Прочитано 498 раз Последнее изменение Пятница, 29 Апрель 2022 18:08