«Ми хочемо додому!», або Хроніка пересічної евакуації

Оцените материал
(2 голосов)

Відома запорізька журналістка Віталіна Московцева-Дорошенко розповідає про свої «пригоди» на шляху з рідної домівки у далеку  Литву…

Ключи від квартири

Мені здається, минуло сто років відтоді, як четвертого березня ми раптом виїхали із Запоріжжя. Саме «раптом» - прийнявши рішення мало не за лічені хвилини.

Взагалі-то маленьку валізку на коліщатках я зібрала ще в перші дні війни. Поклала туди те, що зазвичай брала із собою в мандрівки. Навіть новий халатик – літній! Просто тому, що було шкода розлучатися з тільки-но купленою гарною річчю. Пізніше трапився момент, коли мені здалося, що валізу з усіма шмотками доведеться кинути десь на пероні вокзалу. Але тоді, напередодні нашої подорожі, у свідомості ще не існувало чіткої межі: оце мирний час, а це – великими чорними літерами – ВІЙНА.

У перший тиждень війни я в цю валізу не зазирала. У вирішальний момент просто кинула її у багажник машини. Дуже не хотіла виїжджати з дому. Довго у сумнівах і тривозі вирішувала: їхати – не їхати. Якщо залишусь – буду тягарем. Якщо поїду – куди?  Навіщо?!

Мабуть, так би і тягнула, відкладаючи рішення зо дня на день і щільніше зачиняючи пластикові вікна, коли моторошно волала сирена повітряної тривоги, якби не подруга: вона будь-що прагнула порятувати дочку, яка ледве вирвалась із Харкова.

До Львова нас обіцяв відвезти на своїй машині мій син. Він спеціально на два дні відпросився з роботи. Саме так: на весь шлях до Львова ми наївно поклали дві доби! Виходячи з дому я вдягнула шубу (було не по-весняному зимно), але забула на вішалці шапку і шарф… Із Запоріжжя ми виїхали майже о третій дня. І лише простоявши годину на виїзді з міста, зрозуміли, що доведеться зупинитись у Дніпрі, бо їхати у темряві невідомою дорогою, а потім десь шукати притулок у комендантську годину – не найкраще рішення…

Театральне братерство (кажучи офіційною мовою – Національна Спілка театральних діячів України) – не підвело. 

Невдовзі ми вже прямували за продиктованою нам адресою, де з ключами від квартири своєї родички на нас очікував голова Дніпропетровського відділення НСТДУ Володимир Петренко. Перша людина з тих, кому хотілося б подякувати на нашому дев’ятиденному шляху.

95-й квартал

Але справжня «тяганина по муках» розпочалася наступного ранку. Вирвавшись із Дніпра о 6.30, відстань у 150 км до Кривого Рогу бездоганною трасою ми долали… до самісінького вечора. Без зупинок, майже без їжі.

Треба сказати, що українські дороги державного і міжобласного значення здивували. Як багато, виявляється, зроблено останнім часом. У містах – вирва на вирві, латка на латці. Та між ними – просто-таки рушники. Якщо, звісно, не звертати у глибинку.

Але необхідно було десь заночувати у Кривому Розі. Допоміг – треба ж! – чоловік, із яким я грала в онлайн-гру World of Warcraft. Тільки і знала про нього, що живе у Кривому Розі, звуть Макс і в нього є родина. З початком війни ми, як і багато геймерів з України, стали інтенсивніше спілкуватись у чаті месенджера, орієнтованого на користувачів комп’ютерних ігор. Він розповідав, що записався у тероборону. Був (і зараз залишається) рішуче налаштований не пустити загарбників у рідне місто. До речі, потім я дізналася, що

Максим – аж ніяк не вояка, а успішний стоматолог. Я попросила в нього поради, де зупинитись у Кривому Розі, а він… повідомив власну адресу й телефон. Щоправда, готель на моє наполегливе прохання, теж порекомендував: у 95-му кварталі. Одразу пригадалося: адже це мала батьківщина Президента України!

Незручно було звалювати на голову малознайомій людині, в якої маленька дитина, таку компанію: двох, м’яко кажучи, не дуже молодих жінок, 23-річну дівчину і хлопця за 30. Але коли я зателефонувала Максиму, щоб сказати, що ми влаштувались у готелі, він майже образився: «Я вже підготував вам одну кімнату, якраз займаюся другою». Спасибі йому за готовність допомогти, прихистити, нехай навіть ми нею не скористалися!

У готелі нас прийняли із максимумом турботи. Ось навіть така деталь: коли ми вдруге замовили в номер чай, молодий чоловік, який його приніс, ніяковіючи, не взяв за нього гроші. У готельному ресторані вдалося домовитися, що включений у вартість сніданок  приготують раніше, ніж зазвичай: о шостій ранку, щоб біженці (а їх тут зупинилося чимало), змогли виїхати якомога раніше. Дрібниці, звісно, але в тій ситуації будь-які прояви доброти і підтримки значили для нас багато.

Ночівля під синагогою

Розпочалася найважча частина шляху: від Кривого Рогу до Умані й від Умані до Хмельницького. Ще два дні в дорозі. Два дні в «тягнучках». Син зателефонував на роботу і пояснив наші обставини. Йому відповіли: вези своїх спокійно, зарплата тобі йде.

Ми рано виїхали і ділянку до Кропивницького подолали відносно швидко. Але далі почалася суцільна «тягнучка». П’ять метрів – стоп. Два метри – стоп. Рух настільки повільний, що дехто виходив із машин трохи пройтися або вигуляти собак. Адже пішохід рухався швидше, ніж нескінченна колона авто. На склі кожної другої машини – напис або наліпка «Діти». Номери автівок – харківські, київські, донецькі…  

Повз нас, вламуючись на зустрічну смугу, а то й узбіччям, проносилися «найрозумніші». Чи, точніше, найбільш нахабні. Десь попереду вони втискались у колону, ще більше уповільнюючи рух. Услід їм летіли прокльони. В якогось літнього чоловіка, котрий уже кілька діб віз в евакуацію малолітніх онуків, не витримали нерви: він виламав у посадці дрюк і, лаючись на чому стоїть світ, рвонувсь до чергового «надто квапливого» авто. Зупинив, нагримав, утім, все-таки не вдарив.

Ми скоро зрозуміли, що таким темпом до ночі, у кращому разі, доберемося до Умані. Спробували обдзвонювати готелі – нічого! Здебільшого, там просто не знімали трубку. Дійшла чутка, що коли не маєш конкретної ночівлі, у переповнене місто не пустять. А ночувати учотирьох сидячи посеред поля в машині… У мороз… Ой, біда!

На мій крик відчаю несподівано відгукнувся Авраам, який мешкає… в ізраїльському місті Карміель. Ще один із моїх товаришів по World of Warcraft, котрий близько до серця сприйняв трагедію України. Аві зателефонував в уманську синагогу і попросив допомогти.

Цей варіант ми залишили на крайній випадок, бо одночасно по телефону вдалося дізнатися, де є вільні місця для біженців. Ура! Туди й попрямували. До Умані під’їхали у непроглядній темряві. На в’їзді в місто повідомили вартовим, що нам забезпечена ночівля ось за такою адресою…

Ліхтарі не світять. Їдемо за навігатором. Приватний сектор, вулиця вся у вибоїнах, абсолютно темний будинок… Це тут нас обіцяли прихистити? Тиснемо дзвінок біля хвіртки  - ніхто не відгукується. Знову хапаємося за телефон: так, адреса правильна. І лише наприкінці розмови з’ясовуємо, що йдеться про місто Гайсин за 65 км від Умані… 

Єдина надія залишилася на синагогу. Дісталися потрібного кварталу. У темряві навколо роздивилися багато написів івритом. Воно і зрозуміло: Умань – місце паломництва для іудеїв. Але де ж синагога?  Де поставити машину, якщо на вузеньких вуличках усе вщент забите автівками?

Криво притулились у якомусь дворі. Темно – хоч око виколи. Завиває сирена повітряної тривоги. Під цей моторошний аккомпанемент, ледь тримаючись на ногах, відправляємося на пошуки…

На жаль, поки ми тинялись, притулок, який нам спочатку пообіцяли, зайняла родина з малюками. Єдине, що тепер могли запропонувати, - бомбосховище під синагогою. Усе-таки затишок і безпека. Нас пригостили гарячим чаєм із печивом. Дали товсті матраси, щоб поклавши їх один на оден, зробити якусь подобу ліжок. А жінки, які не вперше пережидали у сховищі повітряну тривогу, перед тим, як іти додому, поділилися своїми ковдрами.

Усе-таки було холодно, тому спати довелося в шубі. Чи думала я, що шубка зі штучного хутра, яку я придбала за два тижні до війни, послужить мені «нічною сорочкою»! І навіть, як виявилося пізніше, неодноразово…

Тієї ночі, слава Богові Ізраїля, ми не лишилися просто неба. Спасибі уманським євреям і спасибі Аві!

Підозрілі пасажири

А зранку знову десятки кілометрів остогидлої «тягнучки». Від того, що нашому водію довелося багато годин поспіль безперервно натискати гальмо-газ, він натер на ступнях водянки… Але в Хмельницькому пощастило: вдалося орендувати два маленьких номера в мотелі на околиці міста. Вирішили добу відпочити, заправити машину, купити ліки (о диво, в аптеці майже без черги!).

Поруч із нами в мотелі жила родина з дітьми. Увечері я почула, як мама за стіною укладає малюків спати. Жінка стиха наспівувала… гімн України. Актуальна колискова дитині?!

Наступного дня, навчені гірким досвідом, ми виїхали на початку шостої ранку й одним махом «домчали» (якщо можна це так назвати) до Львова. 240 кілометрів за 5 годин – карколомна швидкість на тлі того, чк ми просувались у попередні дні. Нарешті, ми у Львові і… Скоріш, скоріш на вокзал! 

Тут уже немає хаосу, що, за чутками, панував у перші дні війни. У тунелі, який веде на перони, - жива черга на безкоштовний евакуаційний поїзд. Але на сам перон поки що не пускають. Коли буде поїзд – невідомо. Стоїмо. Холодно. Проходжу в дальню частину тунеля. Там є лавочки, ліжаки для дітлахів, ковдри. Волонтери допомагають жінкам із малюками, пропонують чай, бутерброди…

Подруга помчала на привокзальний майдан, де у цей час стояло багато автобусів. Повернулась із повідомленням: «Можна просто зараз їхати на Люблін. Квиток – 1500 грн». – «Дідько з ними, з грошима! Аби тільки швидше!».

І тут… «Я вирішила повернутися до Запоріжжя», - сказала вона таким голосом, що я зрозуміла: сперечатись немає сенсу. Далі – у Польщу, а звідти до друзів у Литву – ми мали просуватися удвох із її дочкою. 

Водій запропонував пасажирам їхати не через Раву Руську, а через Угринів, де на пропускному пункті набагато менше автобусів. Утім, це нас не порятувало: хоч перед нами в черзі опинилося тільки два автобуса, на кордоні ми простояли сім (!) годин. Одна з причин – надретельна перевірка, якій наші і польські прикордонники пильно піддають громадян інших країн. У них не викликала особливих підозр благообразна старенька у супроводі сина (обоє із грузинськими паспортами). А от із сімкою міцних чолов’яг-білорусів, котрі, за їхніми словами, були в Україні на заробітках, розбиралися дуже довго. Схоже, навіть обшукували. «Більше за жодні гроші не візьму іноземців», - буркотів незадоволений водій нашого автобуса.

Авто під «Градом»

До Любліна ми приїхали о 10-й вечора. Вийшли на автовокзалі, зупинились у розгубленості: що далі? І тут нас підхопив вихор! Волонтери буквально на шматки розривали новоприульців: «Сюди на регістрацію! А ось вам зупа – гарячий суп із дороги! Про ночівлю не хвилюйтеся. Вам важко ходити? Зараз вас відвезуть на автівці».

Пані Агата, котра допомогла нам реєструватися, виявилася соціологом Інститута Середньої Європи. На початку 11-ї вечора вона ще була на волонтерському чергуванні, хоча на 8 ранку їй треба було на роботу…

Наш тимчасовий притулок у Любліні – великий спортзал із трибунами. Майданчик геть увесь заставили розкладачками. Чисті матраси, подушки, ковдри – все приготовлено. Зал майже повний. Двісті, а може, й більше осіб. Сусіди знайомляться, діляться своїми історіями.

Родина з Харкова: тато, мама і трійко дітлахів, які турботливо опікають переляканого білого кота Майкла. Вони їхали сюди п’ять днів. Батько скаржиться, що їхня машина пробита кулями й уламками.

- Невже потрапили під обстріл?

- Ні, стояла біля будинку, і її накрило «Градом».

А ось інша багатодітна родина – з Донецької області. Малюки якісь неприродно тихі… «Десять днів просиділи у підвалі», - пояснюють батьки. До речі, по дорозі я чула, що саме чоловіки-біженці з Донбаса мало не першими записуються у тероборону.

Краківські ковбаски

Зранку ми відправилися на залізничний вокзал Любліна. Збирались іти пішки, проте літня полячка, в якої спитали дорогу, порадила під’їхати на автобусі, проводила, підказала, де вийти. Як змінилося ставлення поляків до українців! Наприкінці 1980-х я стикалась у Польщі з відвертою ворожістю. Пізніше – із байдужістю. Зараз – із доброзичливістю і турботливістю, наче ми дійсно рідні брати і сестри!

Зранку на вокзалі було малолюдно. Мабуть, тому що тільки-но відійшов поїзд на Варшаву. Але, може, є автобус на Литву? Моя супутниця побігла на автовокзал, я залишилася на залізничному. Поступово зал заповнювався пасажирами – здебільшого, біженцями з України. У касі їм видавали безкоштовні квитки 2-го класу на будь-які поїзди по всій території Польщі. Ось дівчина їде у Вроцлав до свого хлопця, який уже давно там працює. Ось бабуся з онуком, хворим на дитячий церебральний параліч, прямує у Варшаву і кудись далі (може, в Німеччину), де, вона сподівається, хлопчика підлікують…

Повз мене пройшов – ні, майже пробіг – якийсь чоловік. Тицьнув мені в руки упаковку тоненьких «краківських ковбасок». Я ледве встигла крикнути услід: «Дякую!» А хлопчику-інваліду поруч зі мною волонтер дав шоколадний круасан. 

Невгамовна Настя

Після довгих з’ясовувань ми дізналися, що того дня виїхати з Любліна в Литву автобусом неможливо. Може, вдасться поїздом із Варшави? Отримали в касі безкоштовні квитки і дві години насолоджувались поїздкою у вагоні на кшталт «Інтерсіті». Особливо порадувало, що біля кожного сидіння була розетка, аби підзарядити наші вже майже розряджені телефони. На стіні я побачила табличку: залізниці Польщі оснащені такими вагонами за спеціальною програмою Євросозу.

Але от халепа! Поїзд прибув на «Варшаву-Гданьську», а нам треба на центральний вокзал. І знову допомогли всюдисущі волонтери. Зібрали у групу всіх біженців, які туди прямували, та супроводили на метро і трамваї.

Мабуть, тільки на центральному вокзалі Варшави я усвідомила, який колосальний потік біженців ринув у Польщу. І з якими труднощами (але гідно) поляки справляються із ситуацією. А в першу мить відчула паніку: величезний вокзал переповнений, вирує. У каси – довжелезна змія черги. Біля облавків із безкоштовним супом і сандвічами повно народу. В інформаційному бюро теж. Притулитися нема де. Нічого не зрозуміло…

Мимоволі очима почала шукати яскраві жилети волонтерів. Нам допомогла Настя. Вона знає польську, англійську, російську й українську мови. Усього лише п’ять днів, як приїхала у Варшаву із Західної України, і відтоді добровільно працює на центральному вокзалі в якості волонтера. 

Коли з’ясувалося, що поїздів на Литву немає і не буде, Настя навела довідки і підказала, на якому сайті можна купити автобусні квитки до Вільнюса. І ось – ми щасливі володарки двох місць… на вечір наступного дня. Але Настя і тут не підвела: показала нам, де стоять автобуси, що відвозять біженців на ночівлю.

Вавілонське стовпотворіння

Гадала, після бомбосховища під синагогою нас нічим не здивуєш, але… Спочатку здалося, що це ангар для літаків. Потім – якийсь грандіозний склад. Нарешті, дізналася: це виставковий комплекс «Глоубал Експо».

Тут не кілька сотень – мабуть, більше тисячі розкладачок для біженців. Підлога схожа на ковзанку. Чорні завіси розділяють приміщення на колосальні секції. І люди, люди, сотні людей усіх національностей та віку! Справжнє вавілонське стовпотворіння. Я раптом наочно побачила, як багато, виявляється, в нашій «нацистській» країні мирно уживалося представників різних народів!

Немовляти чомусь не плачуть: певне, зовсім знесилилися в дорозі. Але поруч зі мною гірко схлипує бабуся. Вона з Сумщини. У табір біженців її тільки-но привезла дочка, яка мешкає із чоловіком у Польщі. Але залишитися з мамою не змогла: їй треба повертатися на роботу, а їхати далеко, в інше місто. Бабулька збирається летіти до іншої дочки – в Об’єднані Арабські Емірати. Літак через дві доби. «Я ніколи не їздила одна!» - бідкається літня жінка. – «Але ж ви не одна! Погляньте, скільки навколо людей! Тільки натякніть – і вам допоможуть!» За розмовою сусідка поступово заспокоїлася. Навіть поскаржилася: мовляв, час висаджувати розсаду і квіти, а доводиться летіти, а їй ні в які Емірати зовсім не хочеться…

По гучномовцю час від часу оголошують, що біженці-громадяни інших держав (не України) мають покинути Польщу протягом 15 діб. Уточнюють, що посольства Таджикістану і Туркменії знаходяться в Берліні.

Доведеться поквапитись і чоловіку з паспортом Білорусі. «Я багато років жив і працював в Україні. Добре жив. Завів сім’ю. Побудував дім у Волновасі. Теперь від мого будинку залишилися самі руїни. Нашу Волноваху стерли з лиця землі», - ділиться він своїм горем. Куди йому з сім’єю бігти? Хіба що в Білорусь, де в нього нічого немає.

Безплатне таксі

Ковдри підвезли наступного дня. А в ту ніч їх не вистачало, і нам з моєю супутницею видали тільки тонкі спальники. Температура у гігантському приміщенні впала, мабуть, градусів до 12 – довелося знову спати в шубі.

Уночі нас раз у раз будили оголошення: «Прибули три автобуси в Німеччину. Всі, хто їде в Німеччину, займіть місця». «Відправляється автобус у Португалію». «Знайшовся хлопчик чотирьох років». «Загубися сірий кіт, будь ласка, подивіться під розкладачками».

Здивувало, що при такій масі народу в санітарній зоні було чисто. Туалетний папір, мило, прокладки для жінок, памперси для малюків – усього вдосталь. Навіть серед ночі якась жінка невтомно протирала підлогу в туалеті. Схоже, або волонтерка, або одна з біженок, котра застряла тут надовго.

Зранння в «Глоубал Експо» годували переселенців сніданками. Соків, води, фруктів – скільки хочеш. В гардеробі влаштували секонд-хенд: ті, хто поспіхом виїхав з дому без речей, могли безкоштовно щось собі підібрати.

Ближче до середини дня куховарки стали клопотатися коло великих казанів над обідом. Вишикувалася черга за гарячим. Але нам із моєю супутницею від нервів шматок не ліз у горло. Вирішили поїсти на автовокзалі.

Як дістатися до «Варшави Західньої»? Виявилося, що можна викликати безкоштовне таксі. Для цього потрібен промокод: «Будь ласка, він указаний отам». Таксі під’їхало буквально за дві-три хвилини. Водій з акуратною сивою борідкою розпитував нас, щиро співчуваючи, про війну. А наостанок зауважив: «Мені шкода росіян. Після того, що вони вчинили, Європа їм ніколи не допомагатиме». 

Байки і Чарлі Чаплін

На автостанції в очікуванні свого рейсу ми просиділи кілька годин. Довелося просто-таки відбиватися від волонтерів, котрі весь час приносили воду, чай, сандвічі, цукерки, шматки пирога, фрукти. Ми стільки з’їсти були не в змозі. Хоч і старалися…

Жінка поруч зі мною чекала автобуса в Іспанію. В Барселоні в неї сестра. Вона мала намір просидіти, не сходячи з місця, з 6-ї вечора до 11-ї ранку. «Так попросіть волонтерів, нехай направлять вас на ночівлю, - порадила я. – Вам же іще дві доби в дорозі». Але жіночка була невблаганна: «Ні-ні, а раптом спізнюся!»

Неподалік мати із 17-річним сином. Мама працювала в Польщі. Хлопець перед війною приїхав до неї в гості. На два тижні. А тепер не може заспокоїтися: будь-що рветься додому. Вони обоє повертаються в Україну.

А ось і наш автобус. Двоповерхове диво техніки з усіма можливими зручностями. Насамперед, я поставила на зарядку телефон і стала досліджувати монітор на спинці крісла.

В меню – фільми, аудіокниги, ігри, мультики. Українською мовою знайшлися «Байки Леоніда Глібова». Але оскільки в мене не було навушників, довелося обмежитися переглядом німого фільму «Золота лихоманка» із Чарлі Чапліним. Це було би насолодою, якби не бридке відчуття, що вдома війна, і все це – щось на кшталт «бенкету під час чуми».

Нічні роздуми

Ми наближалися до цілі нашої дев’ятиденної евакуації. У нічному автоусі я розмірковувала про те, що якихось надто жорстоких випробувань нам начебто не випало. Ми не були під обстрілами. Не стикалися з окупантами. Були тільки відчай, страх, депресія, паніка, розгубленість, але в цілому – пересічна собі евакуація. Хочете – вірте, хочете – ні, та не пам’ятаю жодного випадку, аби хтось нас образив. Навпаки – всі намагалися допомогти. Усюди ми зустрічали турботу і доброзичливість. Дивно – але факт.

Звісно, сонце не без плям. Наші біженці, на жаль, не завжди показують себе з кращого боку. В «Глоубал Експо» я почула розмову двох молодих дамочок: «Я ж їм сказала, яке житло мені потрібно, а мене направили сюди. Вони ж зобов’язані!» - вередливим тоном ділилася одна з них. Кортіло відповісти: «Шановна, вам ніхто нічого не зобов’язаний! Поляки прийняли уже близько двох мільйонів (!) біженців. Гадаєте, їм легко? Це зламало усталений хід їхнього життя. Вони роблять для українців, що можуть і навіть більше. Соромно вередувати!»

Напевне, в якихось українських готелях підняли ціни, щоб заробити на біженцях зайву гривню. Але нам явних прикладів цього не трапилося.

І лише моя подруга на зворотному шляху до Запоріжжя зіткнулася-таки зі шкуродерством. До Дніпра вона доїхала на поїзді. До дому лишалося ще 90 км. З автобусами зараз проблема - треба було наймати автівку. Але перший водій, до якого вона звернулася, став вимагати… три тисячі гривень! Зрештою, інший довіз її за 300…      

Литовські троянди

У Вільнюсі нас зустріли Даля Мачіоніте та її сестра Юрга. Хто вони? Скажемо так: Даля – «подруга моєї подруги». Студентська дружба двох однокурсниць Ленінградського державного інституту театру, музики і кінематографії: українки й литовки – пережила десятиліття. А тепер, у важку хвилину, Даля простягнула руку допомоги. Тому-то ми і прямували саме в Литву.

Тут нас уже очікували дві кімнати (по суті, окрема секція з кухнею) в будинку Броніслави Кузміцкене і Вайди Кузміцкайте у тихому передмісті Вільнюса. А вже як чудово нас прийняли – немає слів, щоб описати. Без перебільшення – як рідних.

Теплі ліжка, повний холодильник, навіть шикарні троянди на столі! І хоча, ніби випробовуючи терпіння наших господарок, ми обидві одразу захворіли на коронавірус, не проходить дня, щоб до нас не зазирнули з якимись смаколиками або просто добрими словами. Навіть цей текст я отримала можливість написати, бо Вайда поділилася зі мною своїм новеньким ноутбуком.

Юрга – людина зайнята, але все ж не раз виривала часинку, аби ввідвезти нас кудись на власній машині. А насамперед, вона організувала мені… стрижку. І була права: для жінки це один із найкращих засобів психологічної реабілітації. У Вільнюсі стрижка коштує десь 10 євро, але мене обіцяли підстригти за півціни. Поки перукар Оля приводила до ладу мою голову, ми з нею розмовляли про війну в Україні. А насамкінець Оля сказала: «Я вирішила не брати з вас гроші». 

Через хворобу ми не відразу дісталися міграційного центру. Реєстрація дасть нам змогу отримувати допомогу від литовської держави. Але в самому міграційному центрі ми знову опинилися оточені увагою волонтерів. Повертались із величезними пакетами продуктів і гігієнічних засобів.

Прапор у серці Вільнюса

Литва – не така вже й велика держава. Вільнюс за населенням навіть менше, ніж Запоріжжя. У деяких районах країни живе російськомовне населення, яке дивиться російське телебачення… з усіма наслідками, що з цього витікають. Але більшість литовців, за моїми спостереженнями, підтримує Україну та українських біженців. Не лише тому, що співчувають нашій біді. Але й тому, що усвідомлюють: не вистоїть Україна – наступною ціллю може стати їхня затишна прибалтійська країна.

У Вільнюсі світловий напис на автобусних табло, що вказують напрямок руху, час від часу замінюється іншим: «Vilnius (серце) Ukraina». На центральній площі міста повно жовто-блакитних прапорів. І навіть у центрі великої інсталяції, присвяченої 700-літтю Вільнюса, в’ється наш прапор. А вулицю, де міститься посольство росії, як відомо, перейменували на вулицю Героїв України…

Чи треба казати, що нам тут добре? Спасибі, Даля і Юрго! Спасибі, пані Броніслава і Вайда! Спасибі, Литва!

І все ж… Неможливо забути, що ми приїхали сюди не як туристи. Кожен ранок починається з того, що зазираємо на сайт Запорізької міськради: які новини? Чи були повітряні тривоги? Чи не трапився знову обстріл? Потім зв’язуємося з близькими… Якщо в чаті мого будинку збирають кошти, аби купити щось необхідне захисникам міста, стараюся теж перерахувати якусь копійчину. Вільнюс чудовий, але… Хочеться додому! Тільки тепер я зрозуміла, наскільки спокійним і затишним було моє довоєнне життя в рідному Запоріжжі.

«Ми так добре жили! Нам не потрібна ані Німеччина, ані Франція, ані уся інша Європа. Нам потрібна наша Україна! Мы хочемо додому!» - ці слова я чула майже від усіх біженців, з якими спікувалась на нашому довгому шляху з України. Твердо сподіваюся: ми повернемося!

Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО

Прочитано 668 раз Последнее изменение Вторник, 12 Апрель 2022 10:31