Попри всі негаразди ми продовжуємо жити тут, в Запоріжжі, адже для нас немає іншого життя. Це наш дім, тут наші знайомі, друзі та рідні. Саме тут нас розуміють, а ми розуміємо всіх навкруги. 

Всі кажуть, що ми боремося за свободу, але чи знають ціну ті, для кого з 22 року майже нічого не змінилося? Чи ті, хто втекли шукати кращої долі. Для них лише декілька незручностей, які стали на заваді «приємному відпочинку». А у нас кожен день історії від яких холоне душа.

Можливо десь у світі є інше бачення життя, але для нас свобода набула особливого значення. Щодня перевіряємо телеграм канали. Чуємо як лунає повітряна тривога вдень і вночі. Постійно на нервах, адже за вікном літає черговий шахед чи FPV. Від них немає порятунку та кожен з нас живе за принципом – «Пощастить». Удари КАБів, що стирають домівки й долі людей. Життя під всім цим комусь може здаватися героїчною, але втома бере своє. Ми емоційно вигораємо.

Мабуть, кожен, хто живе на прифронтових територіях втратив щось своє: знайомих, друзів, рідних. Кожен точно втратив частинку свого життя, свої емоції та отримав зруйновані надії на спокійне майбутнє. Ми втримали свої території, своє місто, але втратили мирне життя. Це не про тимчасовий дискомфорт. Навіть після закінчення війни ми не станемо такими, як були раніше. Кожен гучний звук буде символом небезпеки. Це з нами до кінця життя.

Коли стикаєшся з загрозою смерті – починаєш дивитися на світ інакше. Хоч розум намагається себе обмежити, але це не допомагає. Частина речей перестає бути цікавими, вони дріб’язкові. Образи на когось теж здаються порожнім місцем, коли кожен день може стати останнім. Цінними стають лише вчинки.

Так і для мене. Я бачу у що війна перетворює мою країну. Кожен день – зруйновані будинки, школи, лікарні. Вони сповнені спогадами, болем та сумом. Ми виснажені, але продовжуємо боротися, адже Україна - це наш єдиний дім.

Олексій Мотревич

Конкурс серед медійників на тему – «Незаледна і вільна – ти серце і доля моя!» - дипломант