Мою «відмовку» впіймав що називається «за хвоста» Іван Кушніренко, гуляйпільський журналіст і письменник, у творчому доробку якого понад сто книг:
- Одне одному не заважає! Тобі треба писати!- мовив беззаперечно.
- Так ніколи ж - мотанки роблю для наших благодійних заходів, для подарунків хорошим людям і щоб порадувати хлопчиків на фронті...- з моїх уст прозвучало як ще одна квола спроба пояснити свою вперту бездіяльність на дорозі до письменництва.
Іван пронизав мене мудрим поглядом, повторив, як вирок:
- Треба писати! - і продожив трохи м'якше:- роби нотатки, а потім, коли все ж наважишся, у тебе вже буде матеріал...
Як же ви, друзі журналісти-письменники, близько від моїх невгамовних мандруючих думок. Може й справді спробувати? Вже й назва є – «Життя не вдома»! Просто... Та це те, що тривожить, не дає спокою навіть коли у місті не виють пронизливі сирени, не летять ракети, не вибухає і жодних постраждалих... Непросте життя у прифронтовому Запоріжжі. Але ж тут ВОЛЯ! А було ж чотири роки поспіль...
ЗДАВАЛОСЬ всі тротуари і дороги невеличкого затишного містечка, яке місцеві гордо величали столицею атомної енергетики України, раптом зійшлися в одній точці - двері будинку адміністрації не зачинялись. Перед великою бідою, загрозою вторгнення в наш спільний дім рашистських терористів згуртувались всі, хто за Орлова, міського голову та його заступника Самойдюка і всі, хто проти. Самі керманичі разом з тисячною колоною містян вже три дні стояли непохитним живим щитом, перекривши ворогу в'їзд до міста атомників і навіть намагалися вести перемовини, аби переконати бойовиків, що стріляти по атомній то самогубство. У оборонців все ще була надія, що русня не наважиться атакувати танками і важкою артилерією беззбройних людей і ядерний об'єкт.
Гоподяни несли до адміністрації все, що могло б підтримати , допомогти тим, хто зараз, нехтуючи небезпекою, стояв на передовій. Жінки будинку, де я жила, зібрали кілька валіз теплих речей для блок-посту. За ними мав ось-ось під'їхати хтось звідти. Поки чекала біля під'їзду, встигла добряче змерзнути.
Максим з'явився несподівано . На його обличчі сувора впевненість. Відразу помітив мої «дрижаки» і на моє «Як ви там?» обійняв за плечі:
- Та не хвилюйтесь ви так! Все буде добре. Ми не пустимо їх до міста! Всі люди розуміють, що не можна ракетами бити по блоках.
А через кілька годин Запорізьку атомну електростанцію накрило обстрілами. Вперше в історії міста прозвучало попередження про радіаційну небезпеку... справжнє, не навчальне! Я бігала по квартирі, одночасно намагаючись заспокоїти перелякану онуку і згадати де лежать таблетки для захисту на цей випадок. Не знайшла. Про всяк випадок розвела у склянках йод. Так і стояв цілу добу на столі. Пізніше сказали, що літнім людям ні в якому разі не можна пити таблетки і розчин йоду і довелося вилити все те пійло геть! В наше місто прийшла путінська війна.
НІКОЛИ за півроку життя в окупації не втрачала надії, що все це жахіття дуже швидко скінчиться і знову мирно загудуть бджоли, занурюючись в чисті білі хмаринки вишневого цвіту, знов рибалки з усієї округи тулитимуться вздовж парапету прогулянкового каналу на улюбленій Набережній з надією упіймати бодай якогось малесенького карасика... хоча б для отого муркотуна, що розвалився неподалік на прогрітому сонцем тротуарі і краєм ока слідкує за кожним рухом риболовів, хоч знає наперед, сірий волоцюга, що голодним звідси не піде: якщо не рибкою, то шматочком ковбаски обов'язково пригостять.
ЯКОЮСЬ дивною і наполегливою була віра в швидке закінчення війни. У якісь моменти здавалося, що повномасштабне вторгнення рашистів то їхня агонія, що всі жахіття закінчаться так само несподівано, як і почалися в 2014- му із захоплення Криму... Вже тепер, чотири роки потому, стало зрозумілим: живою мою віру підтримували рідні, друзі і ще кілька подій в окупованому місті, яке не підкорилося, яке було, є і буде УКРАЇНСЬКИМ!
РІДНІ. Війна позбавила мене, як і багатьох українців, можливості насолоджуватись спілкуванням з дітьми, онуками, понад чотири роки нічого не знаю про долю рідної сестри - немає зв'язку...Сумно...
ДРУЗІ. Як сполохані птахи розлетілися по всенькому світу. Виїздили з міста без оголошень, без прощань, тихо, в більшості випадків таємно. Так треба було заради безпеки. Був випадок: вчителька української історії встигла зачинити двері і вийти з під'їзду, машина від'їхала, а через хвилин 5-10 в її квартиру вже гамселили автоматники. Очевидно, хтось «доброзичливий» доніс рашистам, з якою любов'ю ця пані розповідала дітям про Україну, тож і приплентались непрохані злодюги «прищеплювати» вчительці любов до «рускава міра».
МОЄ МІСТО тимчасово окуповане, але це УКРАЇНА!
День минає, як майже кожен попередній. Аби не зустрічатись з окупантами, намагаюсь без нагальної потреби не виходити з дому. Зазвичай порядкую вдома та в квітнику.
Наші газони то живильний елексир! Прокинешся, а під вікнами нарциси з екзотичними тюльпанами привітно кивають голівками: «Доброго ранку!» Дивні... Який же він добрий? Наче й повітря свіже, а дихати нічим! Русня плюндрує нашу землю.
- Ми повернемось ввечері,- скандують різнобарвні зірочки на величезному кущі царської борідки,- все ще буде!
Чи то роздмухують наліво і направо свої пахощі лаванда, різноманітні троянди, лілея, петунія, чорнобривці, космея, м'ята й гвоздика. А там, наче бійці, в шеренги вишикувались, хизуючись різнобарв'ям, цинії-майори. Квіти милують око, наче й війни немає. Так ні ж! Нагадує триклята про себе то вибухами, то автоматною чергою.
Якось раночком сапувала на газонах після того, як виїхали дві мої сусідки, з якими ми зазвичай садили і доглядали наш квітучий рай, мені цю нехитру роботу доводилось виконувати самій. Увагу привернув незрозумілий чи то шум, чи свист. Не встигла злякатись - тільки очі підвела і майже над головою промчали дві смертоносні посланниці «рускава міра». «Як у страшному кіно, - подумала. - Куди вони впадуть? Марганець? Нікополь?» Ці два міста за Дніпром від тоді, як терористи захопили АЕС, потерпають від регулярних обстрілів. Чи ракети мають іншу ціль? Їх вістря спрямовані: на електростанцію: провокації, аби потім звинувати ЗСУ у обстрілах ядерниого об'єкта, для русаків звична справа.
СТРІЧКИ: синя і жовта. Провідувати їх щовечора, це як для віруючої людини «Отче наш» на ніч прочитати!
В місті почали подейкувати про незриму присутність наших партизанів. Такі чутки дратували не тільки окупантів, а й місцевих зрадників, бо знали, що платня за злочинні «добрі справи» неодмінно їх наздожене. Тож русняві ходили містом з автоматами і підв'язаними брудними білими ганчірками штаньми - це для того, жартували ми, щоб коли з переляку обхезаються, лайно в холошах лишилось. А їх міські прислужники змушені постійно озиратися наче це може врятувати їх від заслуженої «випадкової» травми, може навіть з летальними наслідками.
Кажуть, що диму без вогню не буває. І одного разу такий життєстверджуючий вогник з'явився неподалік на кленовій алеї. То було найкраще дерево у місті!
Невідомий ХТОСЬ серед розлогих гілок пов'язав дві стрічечки: синю і жовту. Так і мерехтіли, гралися з вітром у схованки, пірнаючи у зеленому листі. Наче цей ХТОСЬ не стрічки пов'язав, а підтвердив кольорами нашого прапора незмінну істину: ТУТ УКРАЇНА!
24 СЕРПНЯ 2022 РОКУ - День Незалежності України! Ввечері вивела свою чихуашку прогулятися. Зазвичай у свята на вулиці виходили тисячі городян. Сміх, жарти, пісні... Лоскоче і приваблює шашличним ароматом святковий ярмарок біля стадіону. На стадіоні зірковий концерт, а тут рулить малеча: батьки в цей день безвідмовно виконують їхні забаганки - радощі аж до небес! Так було до окупації. Зараз же наче вимерло місто? Та ні ж бо!
Ось з привідчиненого вікна лунає знайома мелодія. Три жіночки тихо, майже пошепки, співають Гімн України!
Неподалік на спортивному майданчику ганяють м'яч хлопчаки, а щоб веселіше було, «забули» вимкнути колонку, залишили її в кутку біля воріт і на весь двір звідти лунала популярна «Стефанія», потім «Ой, у лузі червона калина...» , «Гей, соколи!»... Пощастило підліткам, що поруч не було зрадників.
Ідемо далі. Ледь не впала від несподіванки: хлопчики років восьми гралися в блок-пост. Приклеїли на будинок паперовий український прапор, перегородили тротуар і вимагають «пароль»:
- Скажіть «Паляниця» чи «Укрзалізниця»?
Відповіла правильно і побажала відчайдухам бути обережнішими, бо, на жаль, не тільки українці ходять нашим містом.
Та справжній сюрприз чекав за будинком: стовбур абрикосини невідомі обв'язали вишитим рушником неймовірної ручної роботи! Потім казали, що багато подібних сміливці пов'язали ще й на прогулянковій набережній. Цей, біля нашого будинку, три дні промовисто свідчив: «Енергодар - це Україна!». Окупанти боялися підходити близько до дерева, бо власник українського ідентифікатора потурбувався про його збереження: під деревом стояла дощечка, а з під неї якийсь дротик тягнувся до куща. А що коли заміновано? Лячно? Отож-бо!
Якщо ви стверджуєте, що в окупованих містах і селах лишились тільки зрадники, дозвольте заперечити! Як колись говорив мій старий друг Вовка: «А хороших людей всеодно більше!» З тим і живемо.
МИ ВИЇХАЛИ з окупації. 9 вересня буде чотири роки як...
Але не у всіх була така можливість. Когось тримала хвора мати. Інший прикипів до землі-годувальниці, на якій народився . Хтось принципово не хотів лишати свою оселю на грабіж руським злодюгам. А ще хтось не міг виїхати через банальне безгрошів'я...
Ми виїхали. І я ніколи не забуду той день! Але це вже інша розповідь про «Життя не вдома».
Алла Шамрай
Конкурс серед медійників на тему – «Незаледна і вільна – ти серце і доля моя!» - дипломант