Згодом моя маленька країна почала виходити за межі бабусиного саду. Вона росла разом зі мною: розгорталася запорізькими степами, губилася за обрієм, відбивалася сонцем у хвилях Дніпра, що плинув повз Хортицю — острів козацької свободи й відваги. Я пізнавала її не лише з підручників, а й босоніж, ступаючи по траві, торкаючись долонями шорсткої кори, вдихаючи запах землі після дощу й слухаючи тихий шелест листя, що його колихав вітер. Можливо, саме тому ще змалечку мене так тягнуло до мандрів...

А потім моя Україна сягнула Карпатських вершин. Серед них була Говерла, яку я вперше побачила на картинках. Я дивилася на неї й знала, що колись стоятиму там, де горизонт зустрічається з небом. Моя мрія була напрочуд простою: піднятися на найвищу точку й з’їсти там соковите яблуко.

Роки минули, і дитяча мрія стала реальністю. Стоячи на вершині, я відчувала легіт у волоссі, свіже гірське повітря й розуміла: немає нічого кращого за свободу. На висоті 2061 метра я плакала й усміхалася водночас. Озирнувшись, я раптом відчула, ніби все, що було моєю Україною змалечку, в одну мить зійшлося тут. Я стояла серед неба й гір і думала лише про одне: як сильно я люблю цю землю. Та знала: так не триватиме вічно, адже вдома була інша реальність...

Сьогодні моє рідне Запоріжжя живе під звуки вибухів. Ми засинаємо, не знаючи, чи зустрінемо світанок, чи встигнемо випити ранкову філіжанку запашної кави. Ми навчилися працювати під гул повітряної тривоги, продовжувати звичайні справи, коли над містом виє сирена, але так і не навчилися не здригатися від звуку FPV-дрона. Ми ловимо кожну мить радості, бо тепер знаємо справжню ціну простих речей.

Пам’ятаю той святковий вечір, коли ми з друзями зустрічали Новий 2022 рік. Тоді ми ще вміли радіти салютам. Коли годинник пробив опівніч, небо спалахнуло сотнями барвистих вогників, а ми сміялися, обіймалися й загадували бажання. Ми ще не знали, що зовсім скоро повертатимемося подумки до того вечора, щоб згадати, яким було мирне життя...

Сьогодні я знову мрію піднятися на Говерлу. Дістати з рюкзака соковите яблуко й відчути його знайомий, простий і справжній смак — такий, як у яблук із дерева, яке посадив мій дідусь. Саме з таких простих речей колись починалася моя Україна. Тільки тепер, стоячи на вершині, я хочу побачити не лише красу своєї землі, а й те майбутнє, за яке ми боремося. Я хочу бачити мирну країну, де вдома чекають рідні, де діти мріють про майбутнє, а не вчаться розпізнавати звуки війни. Я відкушу яблуко й подумаю: ось вона, та Україна — незалежна і вільна. Ти — серце і доля моя!

Алла Яременко-Гудь

Конкурс серед медійників на тему – «Незаледна і вільна – ти серце і доля моя!» - І місце