ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ НСЖУ

Запорізький фотокор Дмитро Смольєнко вже багато років працює на Укрінформ. Його фотографії часто потрапляють і до міжнародних агентств.  За час повномасштабної війни Дмитро побував майже усюди, куди було можливо потрапити в окупованому Запорізькому регіоні. Зазвичай він робить фоторепортажі з сірих зон, постраждалих від бомбардувань і обстрілів міст, селищ і сіл області. Каже, що все це треба документувати для майбутніх міжнародних судових процесів. А ще каже, що побачене не дивує, бо він вже зустрів багато горя за своє професійне життя. Тим не менш, найскладніше було знімати перших біженців з Маріуполя. Але спочатку робота — і тільки потім свої почуття.

7 липня 2015 року наш колега, журналіст «Суспільного Запоріжжя», відомий радіо і тележурналіст Герман Дубінін пішов на фронт. Ми всі дуже переживали за нього, але він видужав, вистояв, пройшов через всі перипетії війни. Про ці роки він написав п’єсу «Бліндаж», яку потім його колеги озвучили на обласному радіо, створивши неперевершений твір.

І ось знову війна… Герман на фронті. Він пише нотатки, публікує їх на своїй сторінці в ФБ. Ось що сьогодні хвилює нашого друга, про що він думає, та про що мріє…

Останнім часом по понеділках раз у раз лунає на мітингах біля пам’ятника великому князю Гедеміну. ніби заклинання: «Ми не повинні втомлюватися!» Чи навіть: «Ми не маємо права втомлюватися!» Бо й тут, у повному туристів літньому Вільнюсі, буває важко подолати втому та її супутницю – зневіру.

«Для всіх, у кого є серце» - це девіз відомого Реабілітаційного серцево-судинного  центру  «Медздравниця», який розташований в Хортицькому районі Запоріжжя. Створив і очолює цей сучасний заклад знаний в нашому місті кардіолог Владислав Мец.

Виношуючи ідею створення медичного центру, молодий талановитий доктор розробив  власного стратегію та методики комплексного підходу до профілактики, оздоровлення, лікування та реабілітації пацієнтів, де в центрі уваги - повноцінна допомога як хворій людині, так і у якості медицини запобіжної.

День 24 лютого мав бути звичайним моїм днем.

Ранком – зустріч із краєзнавцем Юрієм Віліновим. Вже майже готовий до друку четвертий том «Спадщини», яку він пише у співавторстві із Сергієм Шишковим. Моіяли про презентацію, обирали, яку статтю із нової збірки – для привернення уваги опублікувати... І де? Так, у «Слові просвіти». Так, у газеті «МИГ», з якою Юра співпрацює десятки років.

За своє життя я безліч разів чував це дражливе запитання – за що, ну за ЩО я так люблю цю Україну? І дражливим воно було не для мене, а саме для питальників – щораз вони з прихованою надією очікували, що я, врешті, здамся, «здуюся», опущу руки та очі, відповім те, що, насправді, вони так хотіли б почути: «я її не люблю». Але ж ні – я ніколи не давав нахабам такого задоволення. Я відповідав рівно і без найменших коливань, відповідав ствердно.

Здригаюся як уперше, але у бомбосховище не ховаюсь…Та і немає нічого безпечного поблизу. Сусідська дівчина Дарина кутається в плед з кішкою у коридорі біля ліфта. ЇЇ чоловік, ще зовсім хлопчина, майже кожен день ходив до військкомату, доки не взяли в тероборону. Молоду дружину сховав подалі від міста, у родичів, а ключі від квартири передав нам: «Поливайте квіти двічі на тиждень, я пішов, цього разу точно». Плачу вголос – раніше так було лише у фільмах про війну.

Ми, післявоєнні діти другої світової, дуже любили гратися у війну. Озброївшись  схожою на автомат чи рушницю, нашвидкоруч виструганої з вкраденої у батька дефіцитної дошки чи шматка фанери, ми шалено гасали навкруг села по зарослих травою окопах, які ще берегли в собі сліди недавніх справжніх боїв, і щоразу перемагали клятих «німців». Особливе натхнення було йти в «бій» після перегляду  у маленькому сільському клубі чергового кінофільму про війну, яких тоді було чимало.

Як і у багатьох моїх співвітчизників це сталося вранці 24 лютого. Нас з чоловіком розбудив дзвінок молодшого сина, який з дружиною віднедавна став харків’янином. У слухавку було чутно вибухи. Включили новини. Те, у що не хотілося вірити, сталося. За вікном ще навіть не сиріло і від того здавалося, що це якась інша реальність. Старшому сину з невісткою у Київ вирішили не телефонувати – хай ще посплять. Під телевізором очі якось самі собою заплющилися. Від побаченого у півсні здригнулася – у пустих очах схиленої голови величезної статуї по краплі накопичується кров… Так прийшло розуміння великої біди.

«Трохи ще не впевнена в майбутньому, тому навіть не знаю, про що можна говорити». З таких слів головного редактора газети «Пологівські вісті» Ірини Лісової почалася наша розмова. Але говорити з дуже активною редакторкою цікавої газети із Запорізької області, що неодноразово ставала переможцем журналістських конкурсів, було про що. 

Війна прийшла в Пологи потужними обстрілами, один з яких став фатальним для розташованої в центрі міста редакції «Пологівських вістей». 8 березня Ірина саме була в місті у справах, коли здалеку побачила густий чорний стовп диму. Від перехожих почула, що то горять друкарня з редакцією.