За що я люблю Україну?

Оцените материал
(1 Голосовать)

За своє життя я безліч разів чував це дражливе запитання – за що, ну за ЩО я так люблю цю Україну? І дражливим воно було не для мене, а саме для питальників – щораз вони з прихованою надією очікували, що я, врешті, здамся, «здуюся», опущу руки та очі, відповім те, що, насправді, вони так хотіли б почути: «я її не люблю». Але ж ні – я ніколи не давав нахабам такого задоволення. Я відповідав рівно і без найменших коливань, відповідав ствердно.

Чому? Любити свою країну в похмурих реаліях пострадянської дійсності для широкого загалу наших співгромадян довгий час вважалося моветоном, чимось таким, що відгонило нещирістю, позерством, меркантильністю чи й свідомим епатуванням. Більшість не розуміла – як можна відкрито зізнаватися в позитивних почуттях до Батьківщини, коли, власне, й незрозуміло, де вона, та Вітчизна – чи-то руїни розтрощеної імперії, чи-то облізлі та занедбані нетрі промислових кварталів, чи-то луна від пафосних телевізійних звернень, чи й просто особистий, потаємний, власний світ мрій, сподівань та помислів. Тоді, в часи тотальної зневіри й запустіння, та й пізніше вже, коли почали проступати нечіткі обриси такого-сякого благополуччя, сказати: «я люблю Україну» означало, як мінімум, задекларувати свою дивакувату окремішність, незрозумілу винятковість, викличну незвичайність, а, як максимум – наразити себе на небезпеку, якщо не фізичну, то, принаймні, емоційну. 

Але в тому-то й справа, що Україна ніколи й не потребувала любові штучної, показної, робленої. Щирі почуття мали виникнути взаємно, підсвідомо, натурально, як незрима пуповина між матір’ю та дитиною, і якраз такі стосунки не треба нікому доводити чи навіть обстоювати. Бо вони тотожні любові до самого життя, як воно є, як далося Творцем. Любов без вимог, без образ і без присилування. Любов у чистому, абсорбованому, первісному вигляді.

Я полюбив Україну ще в дитинстві. Точніше, відчув, що маю міцний зв’язок з цією землею, пам’яттю, культурою, спадщиною. Вона увійшла в моє єство раптом, нестримно, одразу зусібіч. Я ніби прокинувся і засяяв внутрішнім світлом, яке не було помітне стороннім, яке я оберігав і плекав у собі, яке стало моєю найдорожчою таємницею. Для мене якось враз, миттю почали важити певні речі, нерозривно пов’язані саме з Україною, й ніякою іншою землею. Природа, багата й красива, історія, драматична й насичена, мова, прадавня й соковита, мистецтво, оригінальне й магічне, пісні, героїчні й ліричні, матеріальна спадщина, автентична й різноманітна, козацтво, незборимий дух Волі. Я полюбив все це вкупі, разом, одразу, поринув у ці почуття без вороття. І це було навзаєм. 

Звичайно, з тих пір частенько траплялися моменти зневіри, періоди сумнівів та відчаю, інколи в свідомість заповзало нестримне бажання покинути цю багатостраждальну землю, втекти світ за очі, шукати іншої, кращої долі десь поза межами Батьківщини. Були й ласі пропозиції. Всяке бувало. Але я не зрадив своєї любові. І жодної секунди не пошкодував про це. Бо лише на рідній землі я маю змогу боротися, доводити самому собі свою потрібність, реалізовувати свій потенціал, покращувати в чомусь й саму Вітчизну – в міру моїх скромних сил та можливостей.

З роками ця любов нікуди не зникла, а, навпаки, тільки зміцніла. Я відкривав для себе нові й нові привабливі, неповторні й яскраві риси України, до якої, певно, можна ставитися і як до живої істоти – красивої, розумної, гордої, талановитої, але і вразливої, стражденної водночас. Ця любов непроста, вона потребує постійної, щоденної важкої праці: це схоже на одвічне будівництво, зодчество, перманентне вдосконалення – себе, інших людей, держави, всієї України. І одна із засадничих основ цих стосунків – це віра. Віра у майбутнє цієї землі, яке обов’язково має бути прекрасним, як світанок над морем, як полудень у лісі, як надвечір’я у горах, як ніч у степу. Саме це відчуття й підживлює мою любов, надає їй сил та витривалості, осяює метою. Україна – країна мрій, тут можна і треба бути щасливим – прямо зараз.

Але цей шлях ніколи не був легким і безхмарним. Він завжди пролягав по коліна в крові – така вже доля моєї Вітчизни, зважаючи на її географічне розташування, хижих сусідів та багатющі ресурси, які приваблюють усілякого штибу нечестивців. Війна за щасливе майбутнє в моїй любій Україні ніколи не припинялася, триває вона й нині, з особливою жорстокістю і завзяттям. І, як не дивно, це ще одна причина, аби продовжувати любити свою країну. Попри все, українське сонце обдає ніжністю усіх, хто тримає відкритим своє серце. За це варто боротися, вмирати і вбивати. Ця любов мусить бути з кулаками.

Я знаю, що любитиму Україну, навіть якщо вона викине мене геть за поріг свого древнього гостинного дому. Чому? А тому, що я тут народився, і це мій дім, де – певен – знайдеться куточок і для такого, як я. Я любитиму Україну навіть тоді, коли розчинюся у Всесвіті, бо це почуття безмежне і позачасове.     

Валентин ТЕРЛЕЦЬКИЙ, призер конкурсу ЗОО НСЖУ «І серце, і життя віддам за Украину»    

Прочитано 31 раз Последнее изменение Четверг, 16 Июнь 2022 19:24

Последнее от
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Другие материалы в этой категории: « Знову загула сирена Один день і все життя »