«Литовський щоденник»: Дні України - «Вільнюшиванка»

Оцените материал
(0 голосов)

Пам’ятаєте, як весело ми торік святкували День вишиванки? Ніби райдуга спустилася на запорізький проспект Соборний, на вулиці Мелітополя, Бердянська, інших міст та сіл нашого краю... Але цього разу вишиту сорочку українці надягали 19 травня хіба що вдома чи на роботу. Зате у столиці Литви минулих вихідних влаштували свято з промовистою назвою «Вільнюшиванка».

Сторінка перша. «Червона калина»

«Вільнюс вдягається у вишиванку. Дні України», - проголошувала програмка, яку мені дали 13 травня під час флешмобу на Ратушній площі. В ній перелічено 100 подій. Але, уточнили організатори, дані застаріли: насправді підготовлено 130 заходів! Освітні заняття й бесіди, виставки, перегляди фільмів, концерти, музичні ранки, вистави, майстер-класи з виготовлення дитячих іграшок, плетіння вінків, ліплення свічок з воску або глиняних свистків...

Мене зацікавила пішохідна екскурсія «Україна та Вільнюс», але виявилося, що вона литовською мовою. На відвідини сумнозвісної Лукішської в’язниці я теж не пішла. Пропустила й дитячу прогулянку «Казки, що вийшли з жовтого поля, летіли блакитним небом», - між іншим, вона починалася від пам’ятника Тарасові Шевченку. А піднятися над Вільнюсом на повітряній кулі мені завадили сильний вітер і... банальне боягузство.

Зате в п’ятницю, 13 травня, я побувала на флешмобі на Ратушній площі. Потім мені сказали, що він розпочався з промови мера Вільнюса Ремігіюса Шімашюса, але я спізнилася на виступ цього енергійного посадовця, який сім років поспіль очолює столичну адміністрацію. Небо хмурилося на дощ, тому сцену облаштували у великому шатрі – через це захід виглядав якимсь... локальним. Дехто з вільнючан, мабуть, просто не наважився підійти до шатра або не схотів тіснитися. Тож, людей зібралося не так багато, як я очікувала.

Знову привернула до себе увагу 21-річна біженка з Донбасу Катерина Ізмалкова, котра переїхала в Литву після подій 2014 року. Її мама та брат зараз в Україні, і рашисти вже вдруге (!) зруйнували їхню домівку. У середині квітня Ліза через соціальні мережі запропонувала влаштувати стендап на підтримку України. Тоді на Ратушній площі зібралося близько 300 литовців та українців, котрі заспівали «Ой, у лузі червона калина», а кіношники зняли щось на зразок кліпу, який відправили гуляти інтернетом.

Цього разу Єлизавета почала з пісні «Обійми» групи «Океан Ельзи» і закликала присутніх обійнятися. А потім люди вийшли з шатра на Ратушну площу, стали великим колом і разом із Лізою тричі проспівали перший куплет пісні про калину. Текст українською, а також його литовську транскрипцію роздали всім бажаючим. Утім, литовка Даля, з якою я прийшла на Ратушну площу, залишилася невдоволена: «Мало! Чому заспівали лише один куплет, а не всю пісню?! Чому флешмоб закінчили так швидко?! Люди ледь встигли попробувати голос!» Мушу з нею погодитися: від цієї акції я теж очікувала більшого. Пілюлю трохи «підсолодили» кекси з начинкою із манго («суто український фрукт»?), прикрашені українською символікою. Ними пригощали всіх, хто завітав на флешмоб.

Сторінка друга. Містична сорочка

Того ж дня я побувала на бесіді з українкою, культурологом за фахом, Ганною Довбах, котра останні вісім років живе у Литві. Ця жінка не те, щоб колекціонує, але дуже любить носити українське вбрання. В її шафі чимало вишитих сорочок й інший український одяг, який вона залюбки показала під час бесіди. А юнка Аня зі своєю мамою Наталею навіть стали своєрідними «моделями».

«Якось я ішла Андріївським узвозом у Києві, - згадує пані Ганна. - Не задивлялася на вишиванки, що там продаються, бо думала: вони мені не по кишені, це не для мене. І раптом побачила стару сорочку, що продавалася за якісь мінімальні гроші. Я її купила – і з неї почалася моя «колекція».

Та коли пані Ганна вперше надягла цю сорочку, вона відчула себе... «голою». Відтоді носить її з плахтою і корсеткою (український різновид жилету). Таємницю несподівано розкрила одна з жінок, яка слухала Ганну Довбах (на зустрічі були тільки українці, бо розмова точилася українською мовою).

Пані Галина - так вона представилася - мешкає в Литві близько 20 років, серйозно займається вишивкою, цікавиться її історією. Вона роз’яснила, що у самій лише сорочці українську жінку міг бачити тільки чоловік. А на людях жінки надягали плахту (на кшталт спідниці) і корсетку, щоб прикрити груди. У старовинних сорочках «пазуху», як правило, пишно не вишивали, щоб не привертати недобрий погляд, зате приділяли увагу рукавам, комірцю, зап’ястям - вишивка вважалася оберегом від злих сил... Мимоволі замислишся: містика якась! Невже стара сорочка Ганни Довбах «диктувала» господині століттями випробувані правила?!

Бесіда з пані Ганною проходила у великій аудиторії вільнюського Будинку вчителя. Там же я побачила дві виставки. Одна з них – старовинні світлини жителів Полтавщини – стала ніби наочним свідоцтвом того, про що точилася розмова. А друга виставка – то плакати, які студенти Харківської державної академії дизайну і мистецтв намалювали цієї весни. Їх роздрукували розміром десь метр на півтора, частину розвісили, решта лежала на столі: плакати можна було придбати від 40 євро за екземпляр.

Але набагато цікавішу (як на мене) експозицію я побачила в освітній академії Вільнюського університету імені Вітовта Великого на вулиці Тараса Шевченка, 31. Адже вона була присвячена Запоріжжю!

Сторінка третя. Наша «Паляниця»

«Мене звуть Олена, я українка, і я фотограф. Я народилася в Запоріжжі й живу там усе життя...» - з такої преамблули починається виставка світлин, що розповідають про найбільший запорізький волонтерський центр «Паляниця». Він об’єднує близько 600 запоріжців, котрі безкорисливо день у день працюють заради нашої перемоги.

«Це повинні бачити всі! Виставка вражає!» - відгукнулася про неї одна з моїх литовських подруг. А запоріжанка, якій надіслали електронною поштою перезняті фото без текстів литовською, українською й англійською мовами, що супроводжують їх на виставці, заперечила: «Нічого особливого не бачу». Але в тому-то і справа: щоб зрозуміти сенс виставки, треба подивитись її цілком та прочитати дуже прості, без зайвого пафосу, оповідки про волонтерські будні.

Ось, приміром: «Лише в одній із наших швейних майстерень працює близько 40 жінок і чоловіків. Частина з них – професійні швачки. Решта – люди різних професій. Наприклад, учителі. Так, тепер українські вчителі уміють шити куленепробивні жилети, знають, яка фурнітура потрібна для військової каски, що таке бронеплита і скільки вона важить... У нас немає часу думати, що ми чогось не вміємо. Кожен із нас бере в руки незнайомий інструмент і вчиться прямо зараз».

Найемоційніша фотографія – «Мадонна». «Одна з сімей, що втекла з маріупольського пекла: пара з трьома дітьми, дідусем, собакою та двома кошенятами у пластиковій коробці. Дуже втомлена мати тримає на руках наймолодшу дитину, якій лише півроку».

«Сашко», «Стеша», «Пес», «Вибір хлопчика», «Дівчинка на пішохідній доріжці», «Скло», «Скрипаль», «Христя», «Кар’єр», «Лікарня»... Кожна світлина – нехитра історія, що зворушує саме своєю простотою. Всі разом вони показують не лише волонтерський центр «Паляниця», а й будні прифронтового Запоріжжя.

Мені особливо щемно було отак здаля, з Литви, поглянути на земляків. І навіть впізнати на одному зі знімків Мишка Савицького, якого знаю з дитинства... 

У цьому ж приміщенні університета Вітовта Великого розмістилася експозиція скульптур і живописних полотен. Її «фронтмен» - відомий український скульптор Валерій Пірогов (досі ми знали його як харків’янина, але тепер чомусь вказано, що він із Києва). Серед решти учасників – Петро Пірогов (Вільнюс), Номеда Чюрльоніте (Коломия), Саїд Ахмаді (Харків), Леонід Багрій (Одеса)... І навіть запоріжець Андрій Саченко. Як перемішалися в українському мистецтві імена, національності, міста!

Похнюпилися дозрілі соняшники, і важко замислився чоловік, що сидить біля них... Це скульптура Валерія Пірогова. Хоча він створив її 2011 року, вона здається актуальною. Але є на виставці твори, що напряму співвідносяться з війною: на малюнку Федора Александровича з Києва - біженці. А на полотні Номеди Чюрольоніте - жахлива потвора (не схожа і все-таки чимось схожа на зловісного диктатора), яка хоче кинути у вогонь весь Божий світ.

Сторінка четверта. Борщ із галушками

А найвелелюднішою подією 15 травня, без сумніву, став литовсько-український «пікнік» у Саду Реформатів. Тут влаштували дитячий простір, музичну галявину, ярмарок українського мистецтва й ремесел, частування українськими стравами і, зрештою, концерт литовських та українських зірок (серед них були, зокрема, Pianoboy, Євген Хмара, гурт «TaRuta»).

Тепер я вже не скаржилася, що мало народу! Навпаки! У Саду Реформатів клубився натовп. Оскільки одні, нагулявшись, ішли з парку, а інші тільки-но підходили, навряд чи комусь вдалося точно підрахувати усіх учасників «пікніка».

Просто на траві розташувалася «художня майстерня», де бажаючим на обличчі зображували українські символи. Мабуть, «живописці» невтомно працювали з ранку, бо навіть на щоці у литовського волонтера, який роздавав бургери і шашлики, я побачила напис «Save Azov». А біля сцени вишикувалися кілька молодих людей, які тримали над головами саморобні плакатики з такими ж написами і зображенням героїв «Азова».

«Пікнік» розпочався о 12-й, проте я прийшла до парку у розпалі подій. Всі вареники в цей час уже розібрали. За шашликами й бургерами вишикувалася черга (яка, утім, дуже швидко посувалася). Каву готувала колоритна темношкіра жінка. А борщ розливала пишна білявка з вінком із маків.

«До борщу сто грамів проситься, але - немає, - посміхнулася вона, наливаючи страву якомусь литовцю. – Приїжджайте до нас у Миколаїв після війни – сто грамів наллємо, борщик зваримо, почастуємо, як дорогих гостей!»

Відверто кажучи, ані пісний борщ із галушками, ані шашлик не здалися мені по-справжньому смачними. Мій домашній борщ значно кращий!

До того ж, майже за все довелося платити. «Пожертвування – від 5 євро», - попереджали плакати, розвішані парком. На роздачах стояли ємності для грошей, і тим, хто хотів щось скуштувати, наполегливо нагадували про необхідність покласти туди папірець. «Від 5 євро» - і борщ, і тістечко, і шашлик, і бургер... Але ж така сума за кожну страву – не дрібниця навіть для вільнючан, а тим більше – для біженців, яких на «пікніку» було дуже багато.

Утім, публіка в Саду Реформатів явно була у доброму гуморі й налаштована підтримати українців. Нелегко було знайти вільні місця за столиками, розташованими на галявині. Від душі веселилися діти. Лунала музика... Здавалося, весь світ залитий весняним сонцем, сповнений дружніх посмішок. Бентежила лише одна думка: ех, якби ж то швидше такі свята повернулися на нашу рідну, звільнену від окупантів, землю!

Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО, фото автора. Вільнюс – Запоріжжя

Прочитано 444 раз Последнее изменение Четверг, 19 Май 2022 19:47

Последнее от
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435