Laba diena, доброго дня, друже, або Українські біженці у Литві

Оцените материал
(2 голосов)

У саду зранку ніби хтось розсипав жменю жовтих та бузкових крокусів. Сосни на пагорбі стали, здається, ще зеленішими, ніж учора. Заливаються, цвірінькають птахи. У передмісті Вільнюса тиша та спокій. Але раптом у небі загув літак – і я здригнулася. Хоча вже місяць минув, як ми із 23-річною хрещеницею Поліною евакуювались із Запоріжжя. Проте досі у моїй підсвідомості сидить страх, а у вухах моторошно завивають повітряні тривоги.

Їдемо «до своїх»

Чому ми попрямували саме в Литву? Адже чимало біженців з України воліють осісти у переповненій Польщі, звідки, проте, так зручно повертатися додому. Або в багатій, комфортабельній Німеччині. Чи відправляються ще далі, розсіюючись по Європі і навіть за морями-океанами: від Канади до Арабських Еміратів.

Литва – країна невелика (хоч і більша за Латвію та Естонію). Її населення не перевищує 2,8 мильйони. Територія – 65 тисяч кв.км.

У столичному Вільнюсі 588 тисяч жителів. Для порівняння: населення Запорізької області до війни складало більше 1,7 мільйона, площа – понад 27 тисяч кв.км. У Запоріжжі мешкало 725 тисяч жителів.

З України в Литву дорога пролягає через Польщу або Білорусь (хоча другий шлях зараз, зі зрозумілих причин, закритий). Поїзди у литовському напрямку з Варшави теж не ходять: мабуть, тому що частина колії пролягає через білоруську територію? Та й «Литовські залізниці» днями оголосили, що закривають свої офіси у Білорусі. Доїхати до Каунаса чи Вильнюса можна тільки автобусами з автовокзалу «Варшава-Західня». Причому, квиток слід замовляти заздалегідь. То чому ж було не відправитися зручнішим маршрутом, припустимо, в Німеччину?

Як і багато українців, ми вирішили, що краще їхати «до своїх». Туди, куди у перші ж дні війни покликали нас литовки Даля і Юрга Мачіоніте. І де уже очікувало затишне помешкання в передмісті Вільнюса у будинку Броніслави Кузміцкене і Вайди Кузміцкайте.

Даля Мачіоніте – студентська подруга запоріжанки Надії Петренко. Вони разом навчалися в Ленінградському державному інституті театру, музики і кіно. Відтоді минуло чимало років, але час не зруйнував взаєморозуміння й близькі стосунки між українкою та литовкою. Водночас Надя - і моя подруга, мати Поліни, з якою ми евакуювалися. Отже, ми їхали до «друзів наших друзів».

115 євро на продукти

За даними Департаменту статистики Литви, до 12 квітня у країні зареєструвалося 44 тисячі українських біженців. Понад 18 тисяч із них (тобто без малого половина) – діти. Не дивно, що в пристосованому для прийому прибульців спортивному залі однієї з вільнюських шкіл приготували стільки іграшок, щоб чимось зайняти юних відвідувачів, поки їхні батьки вирішують серйозні питання. До того ж, приїжджих тут безкоштовно годують. Бо якщо не пошастить, у черзі доведеться провести кілька годин. Нереально передбачити, скільки у той чи інший день прибуде біженців, але порожньо тут не буває ніколи.

За столами, що оточують просторий зал по периметру, службовці Міграційного департаменту Литви і волонтери допомагають заповнити анкети, опитують, фотографують, знімають відбитки пальців. У мене все це зайняло близько години, хоч у черзі я майже не чекала.

Якщо хтось не має житла – їм пропонують прийнятні варіанти. Влаштуватися у невеликимх населених пунктах легше, ніж у крупних містах. «Нам виділили цілий дім у 60 кілометрах від Вільнюсу! - хвалиться жіночка середнього віку. – Будинок треба самим опалювати дровами, але ж я сільська, мене це не обходить!»

Тут же можна довідатися про роботу – українським біженцям офіційно дозволяється працювати (тобто - заробляти) з перших днів прибуття в Литву, одразу після попередньої реєстрації.

А ще в міграційному центрі знаходиться форпост телефонної компанії «Pildyk». Вона надає біженцям «сімки» з необмеженими дзвінками, СМС, мобільним інтернетом у Литві плюс 60 хвилин міжнародних розмов із Україною – й усе це безкоштовно «до окремого оголошення». Одна з волонтерок, на моє прохання, швиденько допомогла вставити додаткову «сімку» в мобільник.

Поруч видають необхідні попервах засоби гігієни: від зубної пасти до шампунів. А представники благодійної організації «Maisto bank» реєструють тих, кому потрібні продуктові картки. Через пару днів після реєстрації надходить СМС-запрошення приїхати за вже готовою карткою. Вона дозволяє отримати товари на 115 євро в одній із крупних мереж супермаркетів міста. Мені дісталася картка «Максими», Поліні дали «Ікі».

Насправді, якщо не розкошувати, ціни в Литві не такі вже й «захмарні». Приміром, кілограм картоплі коштує 59 центів (приблизно 19 грн). 240-грамову банку шпротів можна купити від 1,19 євро (39 грн). Найобтяжливіші для гаманця, за нашими спостереженнями, м’ясні продукти і напівфабрикати. Але ж часто трапляються знижки, причому, суттєві. В усякому разі, за один похід до магазину ми рідко витрачаємо більше 7-10 євро.

Та все ж продуктові картки – одноразова допомога. А як жити далі? Із цим я ще не розібралася. Ми пройшли тільки попередню реєстрацію. Через місяць-півтора після неї мають видати офіційні свідоцтва про «тимчасовий захист». Це, як повідомляється у листівках для біженців, відкриє шлях до більш повної соціальної підтримки. За нею слід звертатися до органів місцевого самоврядування. Що це означає? Скажу, коли випробую на собі.

Точно за розкладом

Зате я вже уповні випробувала, як діє громадський транспорт Вільнюса та система медичного обслуговування. Для мене все це у комплексі, бо довелося чимало поїздити поліклініками литовської столиці, аби пройти профілактичне онкологічне обстеження.

Щодо транспорту, то в тролейбусах і автобусах (ані трамваїв, ані маршруток у Вільнюсі немає) час від часу транслюють оголошення: проїзд для українців безкоштовний – треба тільки пред’явити документ, який засвідчує громадянство. Велике благо! Бо, по-перше, проїзд коштує дорого. А оскільки ми живемо у передмісті, їздити доводиться з однією чи навіть двома пересадками. По-друге, квитків як таких не існує. Навіть наблизитися до кабіни водія, здебільшого, неможливо. Проїзд оплачується або зі смартфона, або спеціальними картками, що їх необхідно завчасно поповнювати через банк і прикладати до сенсорів на вході.

Диво-дивне: транспорт ходить точно за розкладом! Ну, плюс-мінус дві хвилини. Варто скачати в телефон доповнення stops.lt/vilnius – і ти знатимеш усе! Від розкладу руху по кожній зупинці - до оптимального маршруту на будь-який час і дату.

Ще одна дивина: пасажири у громадському транспорті (навіть легковажна молодь) чітко дотримуються маскового режиму та добросовісно оплачують проїзд. За місяць я лише раз бачила, як діє контроль. Але переконалася: дуже ефективно! На зупинці в салон увійшли... ні, не знервовані тітоньки, а двоє кремезних чоловіків у жовтих жилетах. Автобус стояв, поки вони не закінчили перевірку. Але мені не пощастило «засвідчити українське громадянство». Ще раніше контролери виявили двох хлопців-безбілетників. Спокійно, без криків й істерик, вивели їх із салону. Автобус рушив далі, а я побачила у вікно, як чоловіки у жилетах повели «зайців» до мікроавтобусу з написом «Контроль»: складати протоколи. Хлопці сплатять через банк штраф по 80 (!) євро з кожного плюс по 5 євро податку. За відсутність маски, до речі, теж можуть оштрафувати. Та не думаю, що добросовісність литовців пояснюється лише штрафами.

Неправильний рецепт

У цій їхній чудовій рисі я переконалася на прикладі медичного обслуговування. Якраз у березні мала пройти профілактичне обстеження як онкохвора. У Запоріжжі записалася до свого лікаря Міхаела Іобідзе на 2 березня. Та саме того дня і в той час оголосили повітряну тривогу, їхати через усе місто, коли громадський транспорт ходить погано, не наважилася. Потім була дев’ятиденна евакуація, а коли ми з Поліною приїхали у Вільнюс, обидві відразу захворіли на коронавірус. Однак проходити обстеження все рівно треба було...

Право скористатися медичними послугами дає попередня реєстрація українського біженця. Насамперед, як і у нас в Україні, слід звернутися до сімейного лікаря. Пройти всі інстанції допомогла Юрга Мачіоніте, супроводжуючи мене в реєстратури поліклінік. Бо далеко не всі у Литві володіють російською (не кажучи вже про українську). Саме Юрга пояснювала мої потреби у поліклініці Антакалніс. А потім домовлялася про прийом у найбільшому в Литві медичному центрі Сантарішкі. Вони з Далею Мачіоніте шукали, де можна - бажано безкоштовно - перекласти з української на литовську медичні документи (добре, що я прихопила їх із дому) та офіційно завірити у професійного перекладача. Причому, деякі переклади зробила сама Даля. Зрештою, лікаря-онколога дуже порадувало, що у мене в такому порядку, та ще й з перекладами, знайшлася документація, потрібна для надання безкоштовних медичних послуг і ліків від раку.

Мені зробили мамографію, ультразвукове дослідження, аналіз крові на креатинін, комп’ютерну томографію – на все це я не витратила жодного євроценту. Мене завжди направляли до медиків, які володіють російською. Дехто з лікарів зізнавався, що я у них перший пацієнт із України, тому їм доводилося з’ясовувати певні нюанси. Але, зрештою, підсумок завжди був для мене позитивним.

Іноді медики висловлювали своє ставлення до подій в Україні та свою підтримку українському народу. «Росія напала на вас, бо ви стали надто добре жити», - поділилася, наприклад, такою особистою точкою зору лікарка у мамографічному кабінеті...

В аптеках мені безкоштовно видали дуже дорогі ліки від раку і препарати від гіпертонії. Причому, з ними вийшла халепа. Дівчина, яка мене обслуговувала, майже не знала російської. Якимось чином вона усе ж пояснила, що мені неправильно виписали електронний рецепт... Гадаєте, на цьому все скінчилося? Ні, аптекарка зателефонувала до мого сімейного лікаря і попросила переробити рецепт. Довелося трохи зачекати. За кілька хвилин рецепт надійшов в електронну базу, і аптекарка видала мені ліки. Хоча могла просто відмовити... Тим більше, що за мною вже стояла невелика черга. Але литовка неквапно й ретельно виконувала свої обов’язки. І жодна людина з черги не виявила нетерпіння. Добросовісна робота у Литві – норма.

Червоне озеро

Попервах, приїхавши в Литву, я «збирала» колекцію фотографій українських прапорів та української символіки на вулицях Вільнюса. Поки не виявилося, що скоро пам’ять мого телефона ущент буде забита жовто-блакитними знімками. Наші прапори висять на всіх публічних установах – від органів самоврядування до театрів і філармонії. А то й просто на балконах житлових будинків. У всіх автобусів та тролейбусів на світловому табло із напрямком руху час від часу з’являється напис: «Vilnius ♥ Ukraina». А біля входу у Вільнюську ратушу я побачила плакат «За нашу і вашу свободу!». Це не просто гасло. Ще у 1831 році його використовували польські маніфестанти. Воно прийшлося до душі Тарасу Шевченку. У 1920-му його взяли на озброєння ініціатори українсько-польського союзу, в 1989-му – члени підпільної партії на Чернигівщині.

До речі, неподалік від ратуші в Старому місті стоїть пам’ятник 17-річному майбутньому Кобзареві. Поміщик Павло Енгельгардт привіз талановитого хлопчину до свого маєтку у Вільно в 1829 році. Тут, завдяки пані Софії Енгельгадт, юнак мав змогу вивчати польську і французьку, багато читав, навіть вчився живопису у викладачів університету! Тарас прожив у Вільнюсі аж два роки. Про це нагадують дві меморіальні дошки і пам’ятник, одразу за яким розташований Український сквер із білими кульками-ліхтариками на деревах.

Мабуть, не варто зупинятися на подіях, які свідчать про ставлення Литви до війни в Україні, про сміливі заяви і послідовність її уряду, який демонструє силу. Всі чули, зокрема, що ця європейська держава найпершою відмовилася від російського газу. А нещодавно – від вугля теж. Всі знають про вулицю Героїв України, таблички з назвою якої відтепер муляють око співробітникам розташованого на ній російського посольства. І про пофарбоване у колір крові озеро, де 50 литовців провели перфоманс, імітуючи загиблих у Бучі (зауважте: Вільнюс – не Шарм-ель-Шейх, у квітні тут ще зовсім зимно). Крім того, озеро символічно перепливла олімпійська чемпіонка Рута Мейлутіте.

Недавно подруга з Росії запитала у WhatsApp: «А ти брала участь в акції, коли 300 литовців з українською дівчиною заспівали «Ой, у лузі калина» в центрі Вільнюса?». На жаль, ні. Соромно було зізнатися, що навіть не чула про неї, поки флешмоб не показали в новинах.

21-річна українська співачка Єлизавета евакуювалася з Донбасу в 2014 році. У 2015-му поїхала навчатись у Вільнюс. Її мама і брат зараз в Україні. Росіяни вдруге зруйнували їхню домівку. У дівчини болить серце за Батьківщину, тому вона кинула клич у соцмережах, і влаштувала акцію на підтримку України.

Як я співала в опері

Мені не довелося бути свідком флешмобів і перфомансів. Зате я помітила біля Вільнюської філармонії табличку українською: «Ласкаво просимо!». Касир Віолетта розповіла, що з першого ж дня війни орган у залі філармонії підсвічується жовто-блакитним, а моє бажання відвідати концерт струнного ансамблю «Київські солісти» сприйняла з ентузіазмом. Переглянувши наші з Поліною документи, тут же виписала три безкоштовних квитки: не тільки для нас, а ще й для «супроводжуючого». Мало того, від щирого серця розрекламувала мені поїздку в Тракай (автобус їде просто від філармонії, на місці є час погуляти навколо старовинного замку, а музику слухаєш у «залі литовських королів»)...

Та це ще попереду, 24 квітня. А поки що 10 квітня я побувала на концерті «Київських солістів». Коли розпочалася війна, ансамбль гастролював Італією. Відтоді вони стали «амбасадорами української культури» в різних країнах. «Ми граємо заради миру», - кажуть музиканти. Вони збирають кошти, щоб підтримати Батьківщину, де лишаються їхні рідні. У програмі, здебільшого, твори українських композиторів – від Максима Березовського (1745–1777) до Мирослава Скорика (1938-2020).

Наприкінці одна зі скрипачок литовською звернулася до публіки... Точніше, старанно прочитала текст звернення. В ньому, звісно, йшлося про війну. Жінка-литовка поруч зі мною так розчулилася, що в неї на очах виступили сльози. Зал довго не відпускав українських музикантів: їм довелося повернутися з-поза лаштунків і двічі заграти на біс.

Концерт «Київських солістів» розпочався гімном України. Але, як на мене, у виконанні струнних він прозвучав надто лірично. Більше сподобалося, як у Вільнюському театрі опери і балету оркестр потужно заграв український гімн перед початком непересічної вистави «Єврейка». Дехто із глядачів заспівав під оркестровий акомпанемент. Тепер маю підстави жартувати: «Я співала в опері». До речі, в цьому театрі всі службовці – із жовто-блакитними стрічками на грудях. І навіть фонтан перед оперним театром увечері підсвічений жовтим і блакитним...

Свято по-литовськи

Найсвіжіші враження – від католицького Великодня. Напередодні литовські друзі запросили нас... фарбувати яйця. Причому, особливим, досі невідомим мені способом.

На сирі яйця ми накладали листочки, мох (що фантазія підкаже), додавали трохи сухої фарби різних кольорів, загортали в лушпиння цибулі, потім у невеличкі ганчірки та щільно обв’язували нитками. «Одягнені» таким чином яєчки опускали в холодну воду і варили. Як же цікаво було розгортати ці «витвори мистецтва»! А потім – обирати найгарніше яйце (переможницею виявилася Даля)... Мало того, наші друзі пообіцяли приїхати до нас на цьому Великодньому тижні, щоб влаштувати «битву яєць», катаючи їх зі спеціальної дерев’яної гірки.

Вранці 17 квітня ми отримали запрошення від наших господарок на святковий сніданок. Як годиться, він почався із крашанок і змагання, яка з них найміцніша. А от паски литовці не печуть. Довелося пояснювати, що це таке, і навіть пообіцяти рецепт.

Того ж дня я поїхала у костел Святих Петра і Павла. На вихідних та на свята транспорт у Вільнюсі ходить за зміненим і скороченим розкладом. Переважна більшість магазинів не діє (особливо в око впадають завмерлі супермаркети). Кав’ярні та кафе теж відкриті далеко не всюди. Машин на вулицях, людей у громадському транспорті обмаль. Схоже, вільнюсці воліють святкувати вдома або на природі. Тим більше, що вона завжди поруч. Я сформулювала для себе так: «Місто в лісі, і ліс у місті». Куди не поїдеш у Вільнюсі - за кілька хвилин побачиш або парк, або пагорб із соснами. Косулі тут не полохаються людей. Я вже «познайомилась» із їжаком і білками. По дорозі у центр міста проїжджаю повз великий газон, геть усіяний купками землі. «Що це? Хто зробив?» - «Родимки». Отакої! Побачити кротовини на перехресті міських вулиць!

У костел я приїхала десь о пів на четверту. І знову дивина: двері були зачинені. Виявляється, з 11.00 до 16.00 – перерва. На Великдень! У нас під час цього свята у великих храмах весь день юрмиться народ. Костел Петра і Павла (литовською – baznycia) теж аж ніяк не з маленьких. Він збудований у ХVII столітті в стилі бароко і прикрашений (уявіть!) двома тисячами ліпних скульптур й орнаментів. Я таки дочекалася вілкриття, щоб побачити цю розкішну білосніжну ліпнину. Але меси польською мовою о 17.00 і литовською о 18.00 чекати усе ж не стала.

Молитва за Україну

Чи треба наприкінці моїх нотаток ще раз говорити про вдячність литовцям? Біженцям у Литві справді затишно та спокійно. Якби ж тільки не мучили з ранку до вечора постійний біль і тривога за Батьківщину, за всіх тих, хто там залишився й бореться за «нашу і вашу свободу»! 

Литовці насправді чуйні люди, котрі усіляко помагають біженцям. Але старовинне гасло для них тим актуальніше, що вони тверезо усвідомлюють: якщо росіяни зламають українців, наступними цілями загарбників стануть Польща та «ісконно руські» прибалтійські країни. Насамперед, Литва, яка «затуляє» шлях до Калінінградської області. Україна дійсно б’ється не лише за свою, а й за їхню свободу.

Мені не довелося стикатися у Вільнюсі з ворожнечею. Жодного разу! Я не бачила образливих написів, не чула агресивних слів. Утім, литовської я не знаю (хіба що «laba diena» - «добрий день»). І коли поруч зі мною згадують про нашу країну, не можу зрозуміти контекст.

Від Вільнюса лише 35 км до кородону з Білоруссю. Межує Литва і з Росією – з Калінінградською областю (її, до речі, поляки вважають своєю, а литовці – своєю). За словами наших друзів, у прикордонних районах російськомовне населення дивиться російське телебачення та піддається його «зомбуванню»...  

Але я вірю в Литву. В її тверезий балтійський розум, добросовісність і чесність. На автобусній зупинці помітила на склі вузеньку паперову стрічку із текстом литовською мовою. Лише три рядки. Спочатку подумала, що це якесь оголошення (хоча в таких місцях їх не клеять). Потім переклала слово «Malda» - «Молитва». Зрозумілим було звернення на початку до діви Марії. А наприкінці - слова «Росія», «karas» (війна), «Україна». Підійшов мій автобус, я поспіхом сфотографувала текст, але знімок вийшов нечіткий. Я так і не змогла розшифрувати молитву. Може, в ній було побажання перемоги нашим ворогам? Ні, і ще раз ні! Я переконана: людина, яка її приклеїла, молилася за Україну. Так само щиро, як молюся за неї я.

Віталіна Московцева-Дорошенко

Прочитано 622 раз Последнее изменение Среда, 20 Апрель 2022 11:31

Последнее от
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435