Print this page

«Зродились ми великої години…»

Rate this item
(2 votes)

Герой нашої чергової розповіді з циклу «Особисто причетні», - завершального етапу Спецпроекту ЗОО НСЖУ «Журналісти Запоріжжя – Незалежності України» - Володимир Москаленко, журналіст, ветеран АТО, а нині – радник голови Запорізької обласної адміністрації по роботі з ветеранами бойових дій на Сході України.

До приходу в журналістику Володимир Москаленко встиг попрацювати на заводі, відслужити строкову службу, закінчити філологічний факультет Запорізького державного університету. Працював на Запорізькому телебаченні, в газетах «Улица Заречная», «Регион-експресс». І вже багато років поспіль – політичний оглядач найпопулярнішої в області газети «МИГ».

Він завжди відчував себе українцем, мав активну громадянську позицію, ніколи не поступався переконаннями. В сучасній журналістиці тільки дуже сильні і талановиті можуть бути незалежними. Володимир Москаленко – один з них.

У 2014 році, коли почалася ця неоголошена війна, йому було вже за 40. Життя, як кажуть, склалося. Сім’я, дорослий син, мав улюблена роботу в газеті, викладав на журфаці. Визнаний журналіст, депутат Запорізької міської ради…

І, незважаючи на все це, він пішов в один із запорізьких військкоматів і записався добровольцем в АТО. Був мобілізований в званні сержанта. Потрапив в перший батальйон територіальної оборони "Волинь". Після нетривалої перепідготовки разом з батальйоном пішов на передній край - під Дебальцеве.

Не всі його вчинок зрозуміли, - як це воно - обдумано йти на війну. Не по порядку, не в пориві почуттів (злоби, ненависті, патріотизму), а усвідомлено.

Тож, природно, хотілося почути відповідь на це питання від самого героя нарису – розумного інтелігентного колеги, який звик аналізувати і дивитися глибше, ніж обиватель. Ось як сам Володимир Москаленко про це розповідає.

- Чому пішов? У силу професії в мене було трохи більше інформації, ніж у пересічних громадян, які зайняті своїм власним життям та роботою. Бо моя робота - робота з інформацією. На це накладалися якісь мої невеличкі історичні знання. І сам для себе я розумів, до чого все це може призвести. Я відчував, як усі ці так звані "ЛНР" та "ДНР" з кожним днем наближаються сюди, до Запоріжжя.

Поступово бажання спостерігати за подіями трансформувалося в бажання взяти участь у тому, щоб не допустити "русскава мира" тут. Урятувати свою сім’ю, своїх друзів, той невеличкий світ, що побудувався навколо мене за багато років. Так, в якомусь сенсі це такий меркантильний інтерес.

Я не хочу і не буду говорити про якісь пафосні речі - ми про них і там не говоримо, - про патріотизм, про захист Батьківщини, про любов до України. Бо це, як правило, словесне лушпиння з попереднього життя. В армійському спілкуванні все трішки простіше і водночас чесніше.

Потрапивши вже безпосередньо на передову, я переконався в тому, що прийняв правильне рішення. Переміщуючись усередині зони бойових дій, я побачив суто зовнішні, суто візуальні наслідки того, що називають "Новоросією". Залякані люди, зруйнована інфраструктура, розвалені будинки, в яких дотлівають залишки побуту, сотні вмираючих домашніх тварин. Я бачив усе це і розумів: якщо воно вже сталося, то треба негайно локалізувати його там, на Донбасі. І якщо не вдасться витіснити, то хоча б спробувати не дати пройти далі всій тій заразі, що суне зі Сходу.

Чи маю я в голові образ ворога?

Я розумію, що для перемоги дуже важливо дегуманізувати протилежну сторону конфлікту, звести її до рівня якогось генетичного сміття. В цій війні це нескладно. Бо чого варті люди, які встановлюють артилерію у подвір`ях дитсадків і церков? Але таке ставлення помилкове. Тому що нашим справжнім ворогом є не тільки і не стільки ті маргінали, обличчя яких тиражують російські ЗМІ, називаючи "ополченням". Нам протидіє високофахова, навчена, професійна російська армія. І що найгірше для нас - добре мотивована. Вони свято переконані, що рятують Україну від фашистів і "бандерівців".

Перша частина росіян - ті, хто приїхали керувати артилерійським вогнем, безпілотниками. Все це потребує фахових знань. Невже хтось вірить, що це в донецьких шахтарів масово прокинулося вміння прицільно бити з гаубиць?

Інша частина - професійні диверсійні групи. Звичайно, всі вони чи звільнені заднім числом, чи перебувають у відпустці - на випадок смерті чи полону.

Є якийсь відсоток і тих, хто приїхав воювати за якісь ідеали, ті, хто не знайшов себе в мирному житті, ті, хто просто хоче заробити. Є й такі, хто взявся за зброю лише через те, що ненавидить усе українське. І таких треба вбивати без будь-яких сумнівів, бо вони приїхали сюди і воюють навіть із задоволенням.
Але я розумію, що ця війна буде виграна не на фронті. Точніше, не тільки на фронті. Я вивів для себе таку формулу: оскільки це гібридна війна, то й перемога буде гібридною. Ми її не помітимо.

Ця перемога буде складатися з багатьох чинників.

Це будуть і якісь військові успіхи, як-от: розширення контролю над захопленою нині територією та знищення військової і живої сили супротивника. І психологічна перемога над ворогом - демонстрація того, що правда-таки на нашому боці. І перемога внутрішня, над собою – нам вдасться- таки побудувати більш-менш цивілізоване суспільство, яке буде влаштовано інакше, ніж до війни.

І, звичайно, дипломатична складова. Світ має тиснути, сусіди мають тиснути.
Я не думаю, що світова підтримка України є ілюзією - це факт. І для України дуже важливо, що ми змогли змінити світовий погляд на наш конфлікт, як на щось далеке.

Що ми знаємо про ситуацію в Судані чи в Уганді? Рядок у новинах, максимум реакції на який: з гуманітарної точки зору це, звичайно, погано. Тоді як війна в Україні займає значне місце в світовому інформаційному просторі. Мимо своєї волі, але ми не загубилися в ньому, як це сталося в 2004 році.

Але проблема цивілізованого світу, який став на наш бік, у тому, що він цивілізований. Тому намагається грати з Росією за правилами. Зачитувати їй права та пропонувати адвокатів замість того, щоб дати по голові та скрутити руки за спиною - а саме так варто поводитися з грабіжником, котрим Росія і є. До речі, це взагалі один із парадоксів сучасності - на першому місці чомусь завжди опиняються права злочинця, а не жертви.
 
Навіщо все це Росії? У цієї війни цілий комплекс причин і цілей. Наприклад, відволікти населення РФ від внутрішніх проблем, котрих там накопичилося стільки, що й у пеклі, мабуть, люди більш влаштовано почуваються. Також це свого роду щеплення собі й ближнім сусідам від кольорових революцій - щоби бачили, до чого це може призвести.

У глобальному сенсі - щеплення від демократії. Бо боротьба за демократію, за версією російських ЗМІ, виглядає, як озброєний заколот, усунення від влади законних правителів і громадянська війна у фіналі. І щоб цього не сталося, треба гуртуватися навколо національного лідера. Доктрина оточеної фортеці, яка завжди була притаманна Росії, тільки трішечки модернізована.

А якщо казати загалом, то конфлікт, який зараз відбувається в Україні, аналогічний до тих, що відбувалися в Грузіїї, Чечні, Молдові - це головний експортний товар Росії, її інновація, її iPhone. Це те, завдяки чому ця країна намагається залишатися впливовим гравцем на міжнародній арені. Бо інших способів змусити світ прислухатися до себе Кремль сьогодні не має.

Держава дала мені зброю, бушлат, сталеву каску зразка 56-го року та, так би мовити, мандат на вбивство. Все інше - сучасне спорядження, обладнання, речі і головне - постійну підтримку, я отримав завдяки волонтерам, своїм друзям, знайомим.

І, дивлячись на все це, я розумію, що сьогодні ми маємо фактично дві України. Для себе я називаю їх Україна-держава та Україна-Батьківщина.
Україна-держава - це весь бюрократичний апарат, суди, правоохоронні органи, органи влади та таке інше. В ній є зрадники, є агенти впливу, ті, хто допомагає агресору, є ті, хто краде.

Україна-Батьківщина - це моя сім’я, мої друзі, люди, що мене підтримують, мої колеги. Україна-Батьківщина, тим, хто воює, дає сьогодні набагато більше, ніж Україна-держава. І зараз дві ці, так би мовити, інституції існують паралельно і все частіше входять у дисонанс. Проте достатньо озирнутися на рік назад, щоб зрозуміти, що Україна-батьківщина потроху витісняє Україну-державу.

Що нам робити далі? Стояти стіною. Сили брати в усвідомленні того, що ти стоїш не сам. Янголи не прилетять. Усе доведеться робити самим - і жити, і помирати. Буде важко і психологічно, і з економічного погляду. А потім непомітно прийде та сама гібридна перемога. І чергового 9 травня, скоріше за все, не буде. Кожному доведеться самостійно визначати день, коли він переміг. Чи програв.

Максим Щербина

На знімку: Журналісти Микола Михайлов (зліва) і Володимир Москаленко на фронті

Read 1840 times Last modified on Субота, 07 серпня 2021 19:15

Latest from
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/brizazov/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/brizazov/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Related items