Не злічити, скільки за цей час з-під пера члена Національної Спілки журналістів України, багаторічного редактора газети "Голос Гуляйпілля" вийшло репортажів, статей, замальовок про хліборобів, вчителів, працівників культури, - тих, хто своїми руками вирощує хліб, навчає, виховує майбутнє нашої держави, дбає про духовний розквіт української нації. Про кого б не писав автор, він знаходив теплі, щирі слова про людину праці, яка завжди красива у своїй творчості.

А ще Іван Кирилович - син степу, виколисаний вітрами-розбишаками. Цю благоговійну яскраву любов бачимо, відчуваємо в його новелах, оповіданнях, повістях, які зібрані і видані окремими збірками "Жайворонки над степом", "У степу", "У степовій глибинці", "Запах прив'яленого літа", "Подарунок осені", "Співуча криниця", "Добрий знак". Є у нього збірка поезій "Відгоріла зоря". Та найфундаментальнішою книгою є все-таки роман Івана Кушніренка "Сиві жита", присвячений його батькам, українським селянам, які пережили два голоди - 1932-1933-го і 1946-1947-го років у нашій, Запорізькій області.

Іван Кушніренко і сам свого часу зазнав несправедливих гонінь, хоча і відбувалося це наприкінці 60-х років минулого століття, коли вільний подих недовгої демократії змінився переслідуванням патріотично налаштованої інтелігенції, молодих людей, які мріяли про Незалежну Україну, і вся «вина» яких полягала в тому, що вони були патріотами, любили свою мову, свою історію і критично висловлювались про недолугу національну політику кремлівських вождів.
Іван Кушніренко і його одногрупники Віктор Люлька та Василь Коростильов обговорювали ці болючі питання в невеличким колі друзів у студентському гуртожитку Запорізького державного педагогічного інституту, де навчалися на філологічному факультеті за спеціальністю «Українська мова та література», та в спілкуванні з молодими викладачами Віктором Чабаненком (в майбутньому – відомим професором-мовознавцем) та Іваном Баташаном. Цього виявилося досить, щоб КДБ влаштувало велелюдне зібрання студентів та викладачів, явка на яке була обов’язковою та влаштувати так званим «інакомислячим» публічну порку за «націоналізм» з оргвисновками. Викладачів було звільнено з роботи, а Кушніренка та його друзів відраховано з інституту.

Ніхто з них не зламався. Не відмовився від своїх переконань. Хоча кілька років з таким «клеймом» жити було непросто. Принагідно зауважимо, до честі земляків, у Гуляйполі, куди повернувся вигнанець, його не переслідували Там, попри всі «закручування гайок» владними інституціями, волелюбний дух махновського краю так і не вдалося здолати. Та й життя незабаром розставило все на свої місця. Навчання Іван закінчив значно пізніше, а потім отримав ще одну освіту – на цей раз професійну журналістську.

Працьовитий, скромний, мудрий, толерантний Іван Кирилович Кушніренко незаперечний авторитет у жителів району. Крім журналістської і літературної роботи він багато сил, часу віддає краєзнавству. У (співавторстві) з відомим у Гуляйполі краєзнавцем Володимиром Іллічем Жилінським підготував і видав тридцять книг з історії Гуляйпільського району. Перша спільна праця вийшла з друку в 1999 році “Чисті джерела” (до історії літературного руху на Гуляйпіллі), остання - у 2010 році “Бібліотеки Гуляйпільщини” (сторінки історії розвитку бібліотечної справи).

Однією із тем, яка захопила цих співавторів “Махна і махновщини” (книги “Гоп, куме, не журись”.., “Нестор Махно і повстанці”), є доля відомого просвітителя, письменника, зачинателя земських шкіл у Олександрівському повіті (теперішня територія Запорізької області), земляка із села Темирівки барона Миколи Олександровича Корфа. Про його життя, внесок у вітчизняну педагогіку Іван Кушніренко і Володимир Жилінський розповіли у книгах "Напівзабуті імена" (2004 р.) та "Барон Микола Олександрович Корф. Одержимий в провінції" (2010 р.).
Як підсумок роботи в редакції газети "Голос Гуляйпілля", у 2010 році, у видавництві "Дніпровський металург" (м. Запоріжжя) побачила світ книга Івана Кушніренка "Степовики" (історія газетним рядком).

Журналіст, письменник, краєзнавець, він постійно у пошуку тем і героїв своїх майбутніх книг. За успішні багаторічні дослідження І. К. Кушніренко нагороджений регіональними медалями "За заслуги перед Гуляйпільським краєм”, "За розвиток Запорізького краю"), Почесною грамотою Запорізької обласної ради.

У Гуляйполі знають Івана Кириловича як добру людину, надійного товариша, гарного сім’янина, готового прийти на допомогу іншим. Такі люди є гордістю нашого краю (не побоюся слів з високого стилю). І вся та доброта іде від любові до свого народу, до рідної України. І хай його доля, виколисана на вільних степових вітрах, приносить йому удачу і многії літа.

Валентина БУЛГАК