Він зайняв усе місце в твої голові, поринув в усі думки, притягує наче магнітом. Таке відчуття близько з потопом, коли просто тонеш від одного погляду. Ти шукаєш зустрічей з ним, старанно намагаєшся в усьому догодити, бажаєш сподобатись. Нагадуєш собі маленьку пташку, що вирушила в теплі краї, спочатку важко зрозуміти, куди саме треба летіти, в яку сторону, знаєш лише, що треба невпинно махати крилами та довіритись своєму серденьку. Тебе швидко охоплює цілий світовий океан почуттів та бурлеск емоцій. Таке буває… мабуть тут дещо більше, а ніж просто симпатія, напевно…
Здається твій суб`єкт зазіхань відповідає взаємністю, начебто все гаразд і тебе окрилює радість, ти навіть не на сьомому небі від щастя, значно далі, там десь високо у магічному хмарочосі.
Проте трапляється «щось» і тобі не вистачає кисню, важко дихати, від тієї стріли маленького Амура, що поранила тебе, вже не насолода, а шалений пекучий біль. Кохання завжди зітхання, іноді ще й розчарування. Знову переживання, розпач… Наче пішов радіоактивний дощ з величезними краплями, а ти без парасольки. Буває…таке то життя, не завжди світить сонце своїми теплими промінчиками.
Та будь яке природне лихо рано чи пізно має колись закінчуватись, буря затихає, шторм припиняється, ураган вщухає. З раннього віку ми знаємо, що після дощу з`являється барвиста веселка, проте її кольори не такі вже й яскраві. Схожий стан із тобою, не так боляче, зараз легше, а ніж було, вже краще.
Чи на довго це? Коли відбудеться наступний політ у теплі краї через чарівне небо? А якщо тебе знову зачепить стріла прудкого Амура? Ти не знаєш чому слід вірити, чого чекати і на що сподіватись, розумієш одне – все на світі буває, такий то феномен – людське життя.
Анастасія Ануфрієва (Школа молодого журналіста)