«І знову з друзів хтось пішов у Вічність, і білий світ збіднів на цілий світ…»
Від тієї миті, коли я дізналася, що наш колега, Майстер фотокамери, член запорізької журналістської спільноти Сергій Лавров пішов у Засвіти, мене не покидає думка, що, незважаючи на всі його цивільні творчі регалії, він був у глибинній суті своїй Журналістом-Воїном. І в молоді роки, коли мужньо зустрічав виклики долі, ухвалював сам для себе нелегкі рішення – з дипломом інженера пішов працювати робітником на сталепрокатний завод, бо це давало можливість вирішити матеріальні проблеми сім’ї і одержати квартиру. А потім, коли все владналося – новий виклик. Сергій залишив благополучне і вже усталене життя і пірнув, мов у вир, у своє юнацьке захоплення - в фотожурналістику, яка поки що не приносила грошей, але подарувала щасливе відчуття, що саме вона і є справою його життя.
Пізніше – ще одне випробування. Він неймовірними зусиллями здолав хворобу хребта, хоча лікарі прогнозували інвалідність, і встав на ноги. Допомогли йому перемогти у тій битві сила волі, найкраща в світі сім’я – кохана дружина і син, який нині продовжує справу батька на своїх власних паралелях, а ще – Хортиця з її віковічною силою і життєдайною енергетикою.
Сергій Лавров проходив десятки, сотні кілометрів стежками Хортиці і вулицями рідного міста. Його світлини – талантом зупинена мить – дарували людям відчуття краси, пробуджували любов і оте незрівняне ні з чим відчуття рідного дому і найкращої в світі землі –України.
Сергій Лавров був журналістом-воїном, адже з перших місяців війни надів бронежилет, взяв до рук фотокамеру – свою надійну зброю - і почав їздити на фронт, до захисників, знімати війну. Ті світлини – біль і правда, сила і мужність і велика біда. І вони залишились як спадок майстра для співвітчизників.
А у вихідні дні Майстер знову йшов на Хортицю, щоб набратися сил, бо підступна важка хвороба вже оголосила йому війну. І він боровся з нею, до останнього подиху, не випускаючи з рук фотокамеру – знімав все, на що відгукувалася душа, що любив, у що вірив. І в унісон його дивним світлинам сповнювалися надією і вірою серця людей…
На жаль, цю останню свою битву Сергій Лавров виграти не зміг. Хвороба виявилася сильнішою. Майстер пішов на вічний відпочинок. Та залишилися, як світло далеких зірок, яке після того, як вони згасають, ще довгі-довгі роки йде до людей, кращі його світлини для нас з вами, для всіх, для майбутнього…
Легких тобі хмаринок, дорогий колего! Щирі співчуття рідним і близьким. Будемо пам’ятати!
Правління ЗОО НСЖУ
