«Фотооко» Олександра Максимова

http://jerait.com

Відомий запорізький фотохудожник, фотокореспондент газети «Запорізька правда» Олександр Максимов відкрив свою творчу виставку у виставковому залі Запорізького фотоклубу і назвав її «Хлібне дерево».

Головний масив виставки складають документальні кадри – портрети, зняті підчас різних заходів чи свят: «День Перемоги», «День села», «Останній дзвоник в сільській школі». Є світлини і з релігійних свят, і пейзажні фото, які виступають як доповнення до людського обличчя. Кожна фотокартина – це відображення у відображенні, тому в кожному фотопортреті ми бачимо відбиття почуттів автора. 

Олександр народився в Запоріжжі, якому присвятив усе своє життя, і перше вітання його із світом прийшлося на 10 березня 1960 року. Пощастило і з родиною: батько - людина творча, керувала драматичною студією в ДК Металургів. Саме він прищепив синові стійкий інтерес до фотографії: передплачував часопис «Радянське фото», за яким обидва навчалися фотомистецтву, водив на фотовиставки, які влаштовував Запорізький фотоклуб. Це був час масового захоплення фотографією, з домашньою лабораторією у ванній кімнаті, з плівкою, проявниками та друком протягом усієї ночі. Але й результат того був вартий – Сашко вже дивився на світ зовсім іншими очима. 

Оскільки Запоріжжя – місто металургів, Олександр, закінчивши школу, вирішив здобувати освіту у металургійному технікумі, за спеціальністю «Металознавство та термічна обробка металів», хоча його душа – з її внутрішньою зосередженістю, культурою думки, баченням перспективи – не лежала до цієї професії. Тому як фотохудожник-аматор, Олександр ніколи не розлучався з фотоапаратом – робив фото на пам’ять. Так було і в армії, де Олександр Максимов фотографував своїх друзів по службі, різні цікаві армійські ситуації, хоча це робити було суворо заборонено. За свою любов до фотомистецтва навіть відсидів на гауптвахті. 

Вісімдесяті роки прийшлися на роботу за спеціальністю на різних підприємствах міста. А весь свій вільний час Олександр віддавав самостійному навчанню мистецтва фото – шукав різні ракурси, ритми, власні форми виразності, свій власний художній метод, навчався передавати у світлинах емоційність всього, що знімав: пейзажі, натюрморти, жанрові сценки тощо. 

У 1993 році різко змінює свою долю майбутній фотохудожник – він влаштовується на роботу в звичайнісіньке фотоательє, де освоював навички професійного ремесла, роблячи фотографії на документи та постановочні фото на пам’ять. Цей етап тривав чотири роки, після якого починається новий – робота фотокореспондентом в газеті «Наше время». Олександр Максимов робив світлини, які стали літописом духу епохи 90-х в Запоріжжі: мітинги, плакати, гасла. Тренованим оком фотокор газети навчався схоплювати об’єкт - обличчя в єдину секунду таким чином, щоб в кадрі співпадали і душа, і думка, і почуття. Це і стало в майбутньому великою темою фотографій Олександра Максимова – фотографія з людським обличчям. Сам майстер відзначає так: «Тут немає постановочних кадрів, в такій світлині можливе тільки спостереження за реальністю, неможна зважати текти ані часові, ані подіям. Тільки дивитися та відчувати, та співпереживати персонажам та ситуаціям у кадрі. А той момент, коли потрібно натиснути на кнопку пуску, підкаже власне серце». 

Епоха учнівства закінчилася 1999 року: Олександр Максимов надав свої твори на загальний огляд і обговорення у Запорізький фотоклуб. Вирок відомих запорізьких майстрів фотографії був одностайним: прийняти до Національної спілки фотохудожників України. Перша персональна виставка пройшла у 2000 році і отримала безліч позитивних відгуків від глядачів. 

Олександр Максимов - з когорти плугатарів своєї долі. 2003 року він влаштував персональну виставку «Сонцестояння», на якій показав світлини людей у різних життєвих ситуаціях та улюблені запорізькі пейзажі. Того ж року Запорізьке телебачення зняло про нього першу передачу «Людина з фотоапаратом», яка в рамках регіонального обміну розійшлася Україною. В подальшому такі передачі стали традиційними. Олександр в Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці неодноразово влаштовував свої виставки. Найбільш пам’ятною для нього стала виставка «Читаючи Чехова» (2004). 

Цифрове фото, винтажний стиль – та ера, яка з майбутнього стала сьогоденням. Олександр не розгубився: освоїв нові технології настільки, що викладав фотомайстерність на курсах при ЗНТУ, при ТРК «Алекс» тощо. А ще нові цифрові технології дозволили зосередитися тільки на творчості, про що говорять виставки останніх років: «Дотики», «Новітні історії», «Чуття цілісності», «Обличчя та Лики». 

Світлини Максимова вже стали тими пам’ятками, які будуть золотити в історії Запоріжжя його добу. Він – в когорті тих фотомайстрів, які високо несуть славу Запорізького краю в опорі на високу художність.

http://jerait.com