Кінець травня. За вікном –  буяє зелень, квітують дерева... Вчора побачила, що вже розквітла груша, день перед тим – у саду за будинком білими кетягами вкрилася черемшина. А серед охайно підстриженої  трави милують око різнобарвні тюльпани. Ловлю  себе на думці, що я це все бачу, але не відчуваю. 

Чого саме? Так, тут, у Таллінні, весна приходить набагато пізніше, аніж у Запоріжжі. В нас, напевно, вже й зав’язь на деревах наливається. Нікого не дивує +20 за Цельсієм. Куртки, чобітки і брюки всі змінили на літній одяг... А коли в нас косять траву, то весь мікрорайон наповнюється торохтінням косарок і пахощами свіжості... І коли дерева квітують – тонкий аромат навіть перемагає  звичні запахи промислового міста.

«Хіба війна ще продовжується?» - спитала українську студентку Вільнюського університету її сусідка по гуртожитку. Навіть у дружній Литві, яка займає принципову політичну позицію й активно допомагає нашій країні, є люди, для котрих жорстокі бої, «прильоти»  ракет по мирних містах, численні жертви – усього лише звичні рядки в новинах, які їх особисто не стосуються. Саме тому щопонеділка о 18.30 на майдані біля пам’ятника великому князю Гедеміну влаштовують мітинги на підтримку України.

«Тере» - перше, що почуєте, коли зустрінетеся з естонцем в аеропорту чи в магазині. Знайомі ви чи побачилися вперше в під’їзді будинку, вам неодмінно скажуть «тере» - «добрий день, здрастуйте, будьте здорові» по-нашому. Усміхнені, доброзичливі, уважні, без зайвої суєти розкажуть і вислухають, порадять і скерують до потрібної вам установи, підкажуть, як простіше вирішити ваші проблеми.

Пам’ятаєте, як весело ми торік святкували День вишиванки? Ніби райдуга спустилася на запорізький проспект Соборний, на вулиці Мелітополя, Бердянська, інших міст та сіл нашого краю... Але цього разу вишиту сорочку українці надягали 19 травня хіба що вдома чи на роботу. Зате у столиці Литви минулих вихідних влаштували свято з промовистою назвою «Вільнюшиванка».

Насправді я не веду щоденник. Хоча іноді шкодую про це. Бо трапляються події, які просто необхідно закарбувати - щоб не загубити у коловороті буднів. Як от мої нинішні спогади про 8 і 9 травня.

Сторінка перша. Дух Піленая

Днів пам’яті та примирення в державному календарі Литви я не знайшла. Та все ж ці дати тут відзначають – покладаючи квіти до пам’ятників, а не влаштовуючи військові паради. За моїми спостереженнями, саме в дні перемоги над фашизмом у Вільнюсі стало особливо багато української символіки. Починаючи від прикрашеного жовто-блакитними полотнищами і такими ж клумбами Президентського палацу – до балконів у житлових будинках.

«Трохи ще не впевнена в майбутньому, тому навіть не знаю, про що можна говорити». З таких слів головного редактора газети «Пологівські вісті» Ірини Лісової почалася наша розмова. Але говорити з дуже активною редакторкою цікавої газети із Запорізької області, що неодноразово ставала переможцем журналістських конкурсів, було про що. 

Війна прийшла в Пологи потужними обстрілами, один з яких став фатальним для розташованої в центрі міста редакції «Пологівських вістей». 8 березня Ірина саме була в місті у справах, коли здалеку побачила густий чорний стовп диму. Від перехожих почула, що то горять друкарня з редакцією.

Журналіст Сергій Старушко був одним із 50 працівників радіо «Новини Бердянськ», газети «Бердянські відомості» та місцевого телеканалу «Молоде ТВ», яких російські окупанти взяли в заручники на початку березня нинішнього року. Журналістикою він займається з 2007 року, працював на комунальному телебаченні в Бердянську, згодом перейшов на інше, приватне медіа, був кореспондентом у газеті «Бердянські відомості» та в місцевих інтернет-виданнях, висвітлював події в зоні АТО /ООС. Але такий досвід в його біографії – вперше.

Одна з багатьох волонтерських організацій, які сьогодні успішно працюють на перемогу, і єдина з унікальних з широким спектром напрямків – Товариство з безмежною відповідальністю органів адвокатського самоврядування Запорізької області.

Для волонтерів-адвокатів не існує маленьких місій – допомога і порятунок однієї людини не менш важливі, ніж постійні масові акції доброчинності. Тут все і всі діє, як добре злагоджений механізм, коли розуміють без слів, коли спиною відчувають спину і міцне плече поруч, і руку підтримки, і здатні виконувати свою нелегку роботу 24/7. Тому - і Товариство з безмежною відповідальністю Його девіз: допомогти, захистити, відстояти Україну.

У саду зранку ніби хтось розсипав жменю жовтих та бузкових крокусів. Сосни на пагорбі стали, здається, ще зеленішими, ніж учора. Заливаються, цвірінькають птахи. У передмісті Вільнюса тиша та спокій. Але раптом у небі загув літак – і я здригнулася. Хоча вже місяць минув, як ми із 23-річною хрещеницею Поліною евакуювались із Запоріжжя. Проте досі у моїй підсвідомості сидить страх, а у вухах моторошно завивають повітряні тривоги.

Відома запорізька журналістка Віталіна Московцева-Дорошенко розповідає про свої «пригоди» на шляху з рідної домівки у далеку  Литву…

Ключи від квартири

Мені здається, минуло сто років відтоді, як четвертого березня ми раптом виїхали із Запоріжжя. Саме «раптом» - прийнявши рішення мало не за лічені хвилини.

Взагалі-то маленьку валізку на коліщатках я зібрала ще в перші дні війни. Поклала туди те, що зазвичай брала із собою в мандрівки. Навіть новий халатик – літній! Просто тому, що було шкода розлучатися з тільки-но купленою гарною річчю. Пізніше трапився момент, коли мені здалося, що валізу з усіма шмотками доведеться кинути десь на пероні вокзалу. Але тоді, напередодні нашої подорожі, у свідомості ще не існувало чіткої межі: оце мирний час, а це – великими чорними літерами – ВІЙНА.