«ВСП. Весело спаплюжити патріота»

Оцените материал
(1 Голосовать)

п`єса в три акти

Сцена поділена на дві частини: Ліва (умовно «міська») та Права (умовно «сільська»). Вони освітлюються та затемнюються по черзі. Доки на освітленій триває дія, в затемненій готуються декорації та мізансцена.

Ліва частина сцени – якийсь інфраструктурний об`єкт: фрагмент вулиці, вокзал, кафе, ганок закладу.

Права частина сцени – сільський ландшафт: поле, небо, паркани, трава, дерева. 

Над сценою – екран для кінопоказу.

ДІЄВІ ОСОБИ

В ремарках тексту персонажі вказані за військовим званням чи військовою посадою (Майор, Комбат), військовими позивними (Препод, Пепсик) або за родом діяльності (Журналіст, Волонтер). 

Військовослужбовці:

Комбат – Бєзимянов Анатолій Амвросієвич (позивний «Броненосець») один з перших добровольців у війні на Півдні України, ветеран АТО, 50-58 років, російськомовний.

«Препод» – Володимир Смутний – старшина, мобілізований, 40-45 років, у цивільному житті викладач, україномовний. 

«Рево» – Олександр Житнюк – солдат, мобілізований, 30-33 роки, у цивільному житті будівельник, російськомовний. 

«Робінзон» – Гриша Хіміч – солдат, мобілізований, років 40, у цивільному житті безробітний, україномовний.

Майор – Шинкар Віктор Васильович – кадровий військовий, офіцер, 44-46 років, україномовний. 

ВСП (військова служба правопорядку): 

«Падальєро» – Вілен Воркутов – капітан ВСП, 35 років, колишній службовець «Беркуту», тепер кадровий військовий, російськомовний.

«Пепсик» – Роман Штичік – лейтенант ВСП, 28-30 років, колишній службовець ВВ, мобілізований, україномовний. 

Цивільні особи: 

Селянин зі Львівщини, 60-65 років, україномовний.

Волонтер – Ельдар Мітков, активіст Майдану, 35-40 років, говорить і російською, й українською.

Журналіст – Яків Резенко, років 30, говорить і російською, й українською.

Переселенець з Донбассу, 30-35 років, російськомовний.

АКТ ПЕРШИЙ

Сцена 1

На екрані над сценою демонструється відомий телеролік. Українські військовослужбовці, герої АТО, йдуть через приміщення вокзалу. Коли їх помічають присутні, то починають по черзі аплодувати та потискати бійцям руки. Воїни трохи розгублені, бо, вочевидь, не звикли до слави. Кліп закінчується.

Освітлюється ліва частина сцени. Термінал вокзалу. Масовки немає, лише десь у глибині видко фігуру людини, яка скукожилася в кріслі й спить. Можливо, це безхатченко. Входять Комбат, Препод і Рево в камуфляжі та гумових чоботах. Раптом напереріз їм швидко сунуть Падальєро та Пепсик з нарукавними пов`язками «ВСП».

Падальєро: Добрый день. (представляется) Капитан Воркутов. На каком основании вы здесь?

Комбат: Мы едем за вещами. 

Падальєро: Билеты?

Комбат: Вот. (показує квитки)

Пепсик: (з подивом усміхнено дивиться на гумові чоботи, в які взуті бійці) Це що, вас у ЦЕ взули, хлопці?

Препод: А що? В гумі холодно, звичайно. Але зараз таке болото скрізь, особливо на полігоні, що… краще чобіт нічого не придумаєш.

Пепсик: Так і ходитимете в чоботах? 

Препод: Сподіваємося, ще видадуть зимові берці. 

Падальєро: (насміхається) Ага. «Дутики» выдадут. 

Комбат: Как будет, так и будет.

Падальєро: (недовольно) Вообще-то, вы в общественном месте, не по грязи шлепаете, зачем позориться? Что, летних берцев нет?

(Комбат ігнорує зауваження.)

Падальєро: (звертається до Препода) Почему в нетрезвом состоянии, солдат?

Комбат: (поправляє) Он старшина. 

Препод: Я? Я тверезий.

Пепсик: Авжеж. А я святий.

Препод: Та я взагалі нічого крім пива не п`ю. Здоров`я не дозволяє, можу померти к єдрєням. Вчора – так, випив дві пляшки пива ввечері. У товариша донька народилася. Командування дозволило тихенько відсвяткувати. 

Падальєро: От вас сильно пахнет. И глаза у вас, мягко говоря, выглядят не совсем обычно для трезвого человека.

(Комбат демостративно зазирає в очі Преподові, знизує плечима.)

Препод: Такі у мене очі від природи. Я їх не вибирав. 

Падальєро: (пом` якшує тон, але говорить з педагогічною інтонацією) Вы в форме военнослужащего Вооруженных Сил Украины. На вас люди смотрят!

(Оглядає порожню залу, затримує суворий погляд на самотній фігурі вдалені.)

Комбат: (агресивно) Ты что, глухой? Тебе объясняют человеческим языком: не пьёт он водку… несчастный. Вчера пивка хлебнул. У товарища дитё родилось.

Падальєро: (стримує себе) Я это слышал.

Пепсик: Я також.

Комбат: Так что ты нотации читаешь, как при Союзе? Делать тебе нехрен?

Падальєро: (сердито) Ваши документы!

(Препод та Рево слухняно подають свої військові квитки, ВСПешники перевіряють, щось записують собі, причому Падальєро з іронічною посмішкою дивиться на Комбата.) 

Падальєро: (суворо) Советую вам в дороге воздержаться от алкоголя!

Комбат: (гнівливо) Вот я не понимаю. У тебя сердца нет или мозгов? Лучше, чтоб второе.

Падальєро: (з погрозою) Выбирайте выражения, пожалуйста.

Пепсик: Ми ж з вами по-людські…

Комбат: По-людски?! Это по-людски?! Ну, проверили, и пошли себе дальше! Мы что песни орем?.. или к девкам цепляемся?

Пепсик: І ваші документи, будь ласка.

Комбат: У меня нет.

Падальєро: Как это нет?

Комбат: Война забрала.

Падальєро: Давайте без поэзии.

Комбат: Какая уж тут поэзия. Грязь, пот и боль… Но откуда вам-то знать. (іронічно) У вас же более ответственная работа.

Падальєро: А вы пили?

Комбат: Да, я немного выпил. Но вы же видите, что я адекватен. Я командир, в конце концов.

Падальєро: Вы что, нарываетесь? 

Комбат: Я вижу, что это вы вместо того, чтобы патрулировать вокзал, к нам пристебались. 

Пепсик: Ви поводитессь брутально.

Комбат: Если вы не можете определить, кто совершает правонарушение, а кто нет, то…

(говорять майже одночасно)

Пепсик: Ми повинні запобігти…

Препод: Та ви ж бачите, що ми нормальні!

Рево: (тихенько) Да, действительно.

Комбат: …то зачем вы тогда нацепили эти повязки?!

(Падальєро дивиться на Комбата з погрозою.)

Комбат: (витримує його погляд) Езжайте на передок! Там даже дураку видно, где враг, а кто на твоей стороне! Не?

Падальєро: Понимаю, дядя… (звертаючись до Пепсика, пояснює із сарказмом) Мы врубили контуженного комбатанта…

Пепсик: (Комбатові) Простягніть руки вперед, будь ласка.

Комбат: Сейчас ты у меня ноги протянешь!

(Пепсик хапає Комбата за руку, той з силою відштовхує його. Падальєро б`є Комбата кийком. ВСПешники застібають на ньому кайданки. Препод і Рево намагаються захистити командира, проте не дуже рішуче. В кайданках Комбат раптом заспокоюється. Падальєро й Пепсик ведуть його геть.)

Рево: (у відчаї) Отпустите его! Это наш командир батареи!

Падальєро: (посміхається) Не волнуйтесь, ребята. Ваши координаты у нас есть. Мы с вами свяжемся. 

(Рево доганяє ВСПешників, простягає Падальєро газетний згорток.)

Рево: Шеф, мы знаем таксу. Пожалуйста, это ведь комбат все-таки, герой войны… (тихенько) А это – ноль-семь, все-таки. 

Падальєро: Вы думаете, все сотрудники «Військової служби правопорядку» продажные гниды? Разберёмся! 

(Ліва частина сцени затемнюється)

Сцена 2

Освітлюється права частина сцени. Сутінки. Фрагмент українського села. З-за куліс з`являються Препод і Рево й прямують до подвір`я. Аж раптом бачать, що біля паркану б`ються двоє дуже п`яних солдатів у камуфляжі. (Роль цих героїв можуть виконати двоє будь-яких незадіяних акторів із групи, бо обличчя тих, що б`ються, важко розгледіти.)

Препод і Рево ховаються за дерево.

Препод: От через таких дебілів у всіх нас проблеми. Ти диви, це ж свині!

Рево: Да, крутые пацаны. Хорошо хоть пьяные, еле на ногах стоят. А так бы поубивали друг друга.

Препод: Правильно говорить комдив, нам і сєпарів не треба, ми самі себе знищимо. Горілкою та бійками.

(П`яні солдати врешті-решт припиняють і йдуть геть. Зникають. Препод і Рево підходять до тину.)

Рево: Хозяин! Хозяин!

(Виходить Селянин.)

Рево: Нам три литра.

Селянин: А достатньо буде?

Препод: (тихенько каже Рево) У мене – пиво.

Рево: (поправляє замовлення) Ну, два. 

Селянин: Два?

Рево: (наче пояснює) Нас двое будет.

(Селянин бере у Рево гроші, пластикову тару, йде в хату і приносить її наповнену, простягає через тин.

Сцена потроху затемнюється. Бійці йдуть і світять у сутінках ліхтариками.)

Рево: Мы какие-то разведчики тут… а не миномётный расчёт. 

Препод: А що поробиш?

Рево: Этот дядька берёт хороший спирт. И разбавляет щедро. Не так, как тот, что возле магазина. У этого пару рюмок бахнешь, и уже хорошо. Эх, жаль, девушек нет! Тошно без них.

(спіткається) 

Препод: Під ноги дивися, Рево.

Рево: А ты – по сторонам. Не хватало нам, после того, как Комбата забрали, и самим угодить за решётку.

Препод: Коли ті хлопці билися, я вже думав, хтось викличе ВСП. Або міліцію. 

Рево: Для нас опаснее военные менты, а не гражданские. Ненавижу гадов!..

Препод: Що ж… Робота у них така… Ти бачив, що хлопці-аватари роблять?

(Права частина сцени затемнюється остаточно)

Сцена 3

Освітлюється ліва частина сцени. Кімната для затриманих, два ліжка. На одному лежить фігура, закутана в зимовий «піксельний» китель з капюшоном, глядачам видні лише підошви берців, на другому сидить Комбат.

Його обличчя виглядає сумним і ніби здивованим. Він отримав час поміркувати про останній період свого життя, і це збентежило чоловіка. 

Комбат: Понимаешь, если в Первой, Второй волне… Или в добровольческих батальонах, где я начинал… там было много образованных людей. Культурных. Блин, мотивированных! То теперь… чем дальше – тем хуже. 

(повертається до другого ліжка)

Ты что, уже спишь?

Шестая – полно уголовников, пьяниц… бездельников… дебоширов. Если Седьмую будут набирать, я уж не знаю, кто туда попадёт? Бомжей, что ли, по теплотрассам и подвалам ловить будут?

(стомлено, трохи картинно зітхає)

Но я должен сделать из них солдат. И тут даже дело не в Украине. Хотя, и в Украине, конечно, тоже! Я просто хочу, чтобы их не поубивали… как скот. Пусть они и не всегда это понимают…

У них полно проблем на гражданке… Да у всех дел полно. Я хочу, чтобы они вернулись и занимались своими делами, как нормальные мужики, как граждане… А не лежали в гробу или в госпитале. Вот и дрессирую. А что делать? Зачем тогда Украина, если в ней не останется людей?

А твои как? У тебя ж тоже Шестая волна?

А… ты говорил, есть ещё ребята из Пятой и Четвертой. Но тем скоро на дембель, не переживай.

Знаешь, мне сейчас почему-то не бои под Дебальцево вспоминаются, не Пески, не аэропорт… (стискає кулаки) …а всякие нелепые сцены. Вот отправили меня на полигон, даже реабилитацию небольшую дали. А потом сказали: учи их!

Я стою в строю, вместе с новыми ребятами, гляжу на них, вроде нормальные. Ну, на первый взгляд – точно. Аж на душе потеплело.

(Комбат не може втриматись, підскакує зі свого ліжка, щоб продемонструвати, як він стояв і роздивлявся мобілізованих. Хоча його товариш міцно спить.) 

Комбат: Полковник перед строем распинается: «Вы тут многому удивитесь, грит. Мы тут взрослым дядькам будем делать «ата-та!», грит.» Ну… так оно и вышло. У меня ведь пару человек даже за 50 было, а уж за сорок – половина бойцов. И за многими надо как за детьми ходить.

Стою я в строю. И тут – представь. Один солдат… в смысле, курсант… в первой шеренге – бац и падает.

(Комбат раптом точиться й падає як підрублений, втім, досить ловко, щоб дуже не забитися. Товариш не рухається, він спить. 

Комбат хутко здіймається на ноги.)

Комбат: Полковник, как мамаша, бежит к нему, другие подскочили… Кто-то кричит: «Есть ребята с медицинским образованием?» 

И знаешь, что это было? Эпилепсия! Бьётся, как рыба на песке. Один где-то ложку вытащил: «Давайте ему зубы разожмём!», другой его за руки хватает: «Навіщо?! Кіна надивився, чи шо? Хочешь ему щеку разорвать или губы?.. Или зубы выломать?»

В общем, положили на бок, подержали за руки, за ноги, пока смыкался. А потом на больничку забрали.

И знаешь, сколько таких попАдало? Как спелые груши… Человек пятнадцать на моей памяти. Думаю, ну, военкоматы!.. ну, и медкомиссии! Разогнать вас мало!

А это, брат, эпилепсия на почве алкоголизма. Может, ее и правда, так не разглядишь. А у ребят, у мужиков – стресс, разве я не понимаю? Думаешь, я какой-то волчара, бык… Этот… каратель?.. Я? Анатолий Безымянов? Нет, я человек мягкой души, братишка. Мне их жаль. Вижу же, что не готовы. Но что делать? Что делать?

А их после больнички обратно привозят. Раньше в армию с судимостью не брали на пушечный выстрел… Я же служил при Совке. И больных. (кривляється) Плоскостопие, видите ли… А сейчас припекло. Всех берут. 

(пауза)

Хоть бы они только не пили так сильно… А так, я и с ними повоюю. А что делать? С кем воевать? 

(У комбата дзвонить мобільний. Він озирається на свого товариша, вмикає телефона.)

Комбат: Да мне неудобно говорить, солнышко! Я же тебе уже сказал, вышла такая заминка… проверка… В общем, временно был без телефона. Нет-нет-нет! Боже сохрани! Всё в порядке! Мы вообще на полигоне… Я, может быть, тут до конца войны простою. Инструктором. (співчутливо) Ну, что? Опять? (втішає) Маленькая моя! Крошка моя! Я скоро приеду в отпуск. (пауза) И я тебя. А я тебя ещё крепче! 

(ліва частина сцени затемнюється)

Сцена 4

(Освітлюється права частина сцени. Препод, Рево та Робінзон сидять під деревом і п`ють. Рево простягає товаришам долоню.)

Рево: Вот я набрал алычи, пока мы сюда шли. Идеальная закуска! Не для «милых дам», конечно. (сміється) Но пойдёт. 

Робінзон: (сумно) Да-а… без бабів сидіти якось надоїло… (п`є з одноразового стакана) Блін! Стакан репнутий. Пий з той сторони, там ціле.

(Рево наливає собі, «чокається» з пляшкою пива Препода.)

Препод: Ну, хлопці. Тепер – на Донбас. Кажуть, що нас не кинуть одразу в якусь халепу, але й відсиджуватися на блокпостах не доведеться. Тримаймося.

Рево: Да и на блокпостах не отсидишься, как тут, на полигоне, на Западке. Мне сосед звонил, его тоже мобилизовали летом. Сейчас в Луганской области. Месяц торчал на блокпосту… а вчера этот блокпост разнесли Градами… Два 200-х, один 300-х.

Робінзон: (стривожено) А що сусід?

Рево: Он, к счастью, в это время в блиндаже сидел, после наряда. Смотрел новости по телевизору. (іронічно) Европейские лидеры снова высказали «глубокую озабоченность»… (мнеться зі стаканом в руці.) Мужики, хотел бы сказать что-то этакое… «киношное»… Но я сегодня целый день трепался по телефону со своими – прикумарило храбриться. Как на духу скажу… стрёмно. 

Препод: (докоряє) Ну, не за це ж пити, Рево.

Рево: Да, будем здоровы, конечно… Просто не чувствую себя готовым.

(Рево випиває, спирт знову проливається через тріщину в стакані, і він лається.)

Робінзон: Готовим померти?

Рево: Вообще – готовым. Это… извините за дурацкий пример, всё равно, что идти в университет с тетрадками, где вместо оценок стоят… тучки и солнышки.

(Робінзон сміється. Він вже добряче захмілів.)

Препод: Гарно сказав. Згоден, Саню, профанація. Та що поробиш? Їхати все одно доведеться. Треба замінити хлопців, які вже майже рік там сидять, на «нулику». Готові ми, не готові…

Рево: Они воевали. А мы? Как мы можем их заменить, если мы – никто. 

Робінзон: Мені теж неспокійно. Комбата нема. І чи вобще буде – нєпонятно. 

Рево: Эх, ты, Робинзон! Он же тебе давеча морду набил!

Робінзон: Ну і шо?! Ето моя морда! Чого ти лізеш! Він що, неправ був?

Рево: Прав. 

Робінзон: Так ото ж.

Препод: Його не скоро відпустять, хлопці. Мені сержант сказав, що у Комбата в рюкзаці знайшли боєприпаси…

Робінзон: Які?

Препод: Патрони. І ще щось. Отже, вітаю, (іронічно) віднині наш командир – терорист. 

Рево: Ты что, ёкнулся, Вовка? Кто?! Броненосец?!! 

Робінзон: Що, в «ізбушку» забрали?

Препод: В яку «ізбушку»?

Робінзон: В СБУ – чи шо? 

Препод: Не знаю. Прокурор якийсь дзвонив комдиву.

Рево: (сумно) Вот же его угораздило!..

Робінзон: Я готовий бути сто раз битий по морді, но єхать у «звєздорєз» без Комбата… Самоубійство, мнє кажеться.

Препод: Їхати будемо. Значить, по ходу навчимося. Так в житті часто буває. Не будемо цього боятися. Подумайте! Ну, не поїдемо ми – поїдуть інші, взагалі без учебки. Хіба краще?

(Права частина сцени затемнюється. Звучить мелодія або фрагмент пісні радянських часів «Учат в школе, учат в школе, учат в школе…»)

Сцена 5

(Освітлюється ліва частина сцени. Музика потроху стихає. Парта, шкільна дошка, перед нею Майор. У двері заходять Препод, Рево та Робінзон.) 

Майор: Я вас попереджував, шановні товариші, що сьогодні – випускний іспит.

Рево: Вах! Великолепно звучит. Просто университет!

Препод: Боюся вас засмутити, Вікторе Васильовичу… Проте… Хоча я ходив на всі заняття, мінометником я не став. Я чверть століття викладав дітям біологію та анатомію. Оце я вмію. Пробачте…

Майор: Якщо ходили та навчалися, все буде гаразд.

Препод: Я сам викладач. Не зможу я здати іспит, я це добре розумію. Я ж не дурень. 

Рево: Да и я тоже не сдам. Из меня такой же миномётчик, как из Януковича Президент. 

Робінзон: А я вобще не хочу. Не моє це. Взагалі нічо не понімаю у цих наводках. 

Майор: Так, мужики, припинити паніку!

Препод: Це не паніка, товаришу майор, це здоровий глузд.

Майор: Ви військовослужбовці, і повинні розуміти, що таке «виконати поставлене завдання». Ставлю перед вами завдання: здати сьогодні іспит.

Рево: Вообще-то, мы курсанты, насколько мне известно.

Майор: Формально це так. Проте вчора ви прийняли присягу на вірність народу України, як військовослужбовці.

Препод: От ми і намагаємося міркувати як відповідальні люди. Я чесний перед собою й перед вами, командире. Ніякий я не мінометник. Я ж не тікаю з армії?

Майор: Наша навчальна частина має таку спеціальність.

Рево: Разве что.

Робінзон: А воєнкомати мають рознарядку по поголов`ю мобілізованих. Їм похріну, ким нас зроблять, хе-хе…

Рево: Да, так и выходит. Военкоматы гонят количество голов. Учебки – численность «специалистов». В итоге – людей много, а толку мало.

Майор: Людей тоже мало, повірте.

Препод: Але не мінометник я. Ну, з автомата ще сяк-так можу… (махає рукою) Та й то… Дайте мені якусь справу в армії – я робитиму. 

Майор: Я бачив, що ви старалися, Володимире. 

Препод: Так, я старався. Але чи то вчителі недолугі, вибачте, чи то в мене мізки не лежать до цього.

Майор: Ваша задача сьогодні – просто відповідати на запитання. 

Рево: Я не смогу ответить. 

Майор: Скажіть хоть щось. Що згадаєте.

Препод: Особисто я навряд щось пригадаю.

Майор: Але язика ви маєте? Ви можете сказати ХОЧ ЩО-НЕБУДЬ!

Рево: Товарищ майор, вы же не какой-то пыльный заштатный школьный чиновник. Вы боевой командир. Зачем вам-то показуха?

Препод: Дійсно, безглузда бюрократія. Просто виконати замовлення міністерства оборони, аби догани не було. Чи не так?

Майор: Повірте мені, шановні, це не найгірший прояв бюрократії у вашому… (гірко) та й у моєму житті.

Рево: Неужели?

Майор: Буду з вами відвертий, хлопці. Бо у вас попереду серйозна й небезпечна робота…

Рево: Ну-ну?

Майор: По-перше, працювати тут – для мене єдиний спосіб навчати. А я хочу, люблю навчати. Та й умію. 

Рево: (погоджується) Ну… в принципе, ВЫ рассказывали довольно понятно.

Майор: По-друге, ЯК би ви не оцінювали свій рівень, мінометників на фронті слід замінити. Наверстати ви встигнете. Якщо захочете. 

Препод: (роздумливо) Спробуємо…

Майор: Повірте, я не сховаюся тут, за шкільною дошкою, поки ви будете там працювати. (рішуче) А отже! Здаємо екзамен, як я і сказав. 

Робінзон: Щоб нас законно скормити пушкам їхнім, да? 

Майор: (докоряє) Пане… пане Хіміч!

Робінзон: (в бік) Ненавиджу цю падлючу Росію… Щоб вони там поздихали, собаки!..

(Майор довго дивиться на Робінзона.)

Майор: Ми боремося з лютим, жорстоким ворогом. Чули? Якщо ми САМІ станемо лютими й жорстокими, то буде не важливо, скільки ми їх поб`ємо, вони – вже перемогли нас.

Робінзон: (призирливо) Це я лютий?

Майор: Ви кіно про вампірів бачили? Вкусять вашого товариша, і що далі?..

(пауза)

Робінзон: Я не хочу здавати… оце ваше… І не буду. І вобще, я ухожу. Мені посилка прийшла. І зуб у мене болить. І срочний дзвонок треба зробити. Мамі.

Майор: (стомлено) Якщо вам треба йти… (пауза) Значить, за вас здасть інший курсант. (суворо) Здати повинні всі!

Курсанти хором: Здати повинні всі!? Сдать должны все?!

Майор: Так. Іменно. Так що приступаємо. 

(ліва частина сцени затемнюється)

Сцена 6

(Освітлюється права частина сцени. Препод, Рево та Робінзон виходять з-за кущів з автоматами, сідають на пеньки і починають чистити зброю.) 

Робінзон: І чого я должен чистити ці залізяки, єслі я не стріляв з них?

Рево: А кто тебе виноват, Крузо ты стоеросовое, что ты на палатке шлангом провалялся, типа «вечный дневальный».

Препод: І знову п`янючий у пень. «Без бабів» загрубів?..

Рево: А шмотки ваші охраняти тіпа не треба? Поки ви на заняттях. Повно уголовників на учебкє. 

Препод: Ну, тут принаймні стрільби. Це хоч щось. Не як той екзамен – для галочки міністерської. Я навіть пару разів влучив. Напевне, випадково.

Рево: Нет, не «выпадково». Случайно не попадают, Володя. Молодец! А я еще добавки попросил. Капитан крикнул после того, как все отстрелялись: «Ну, что? Дураки есть?» Я сразу смекнул, что он имеет в виду. И кричу: «Я! Я!»

Робінзон: (хіхікає) Да уж.

Рево: Пять рожков ещё выстрелял. Раз двадцать попал в мишень.

Препод: Ну, ти вчора десять банок того свого «Рево» бахнув, і досі в ударі. Як ти їх через ВСП протягнув?

(Рево з огидою отряхує пальці, наче забруднився.)

Робінзон: Мєнтов ніхто не любить. По крайній мірі, при ісполнєнії.

Рево: Не-не, стрелять надо, пацаны. Нас же сразу, без волокиты – бац! – и на ДонбаЦ! Хотя и не понятно, куда… когда…

Препод: А навіщо нас мобілізували? На заняття із зошитом ходити та цифєркі складати?

Рево: Ты не забывай, Вован, что Комбата с нами нет. Сироты мы, дорогой Препод. 

Робінзон: Його, може, і не відпустять. Я курив возлє штаба й случайно підслухав їхні балачки там. У Броненосця знайшли патрони від Калаша і гранату Ф-1.

Рево: (сумно) Хреново. 

Робінзон: А він, кажуть, як раз женитися надумав. От і поженився…

Препод: (чухає потилицю) Є один знайомий журналіст. Волонтери його телефон дали. Він висвітлює АТО. Ну, а зараз приїхав сюди, на полігон. Робить репортаж про навчання.

Рево: Так! сейчас же звони ему, Вовка! Может, будет брать комментарий у какого-нибудь генерала, да и расскажет, кто такой Броненосец. Героя держат в застенке, козлы!

Препод: В нього ж державні нагороди є, наскільки мені відомо.

Рево: Его главные «нагороды» в спине сидят. За что его так и прозвали ещё в госпитале. Как он вообще выжил… и сейчас ходит, учит… уму непостижимо.

Робінзон: Да, Комбата треба виручати. Я багато в жизні іспитав. Но ще рано мені помирати. І калікою бути не хочу.

(Препод відходить у бік з телефоном. Чутно обривки розмови.)

Препод: Ало. Добрий день! Це Яків Резенко? Вітаю. Я військовослужбовець, мене звати Володимир Смутний. Ми зараз на полігоні…

Рево: (Робінзонові) Кстати, Гриша, ты уже сдал деньги на жетоны?

Робінзон: Які жетони?

Рево: Солдатские. Завтра уже отсылают заказ на нашу батарею. Там с одной стороны имя-фамилия, дата рождения, – зачем-то – идентификационный код, группа крови, а с другой – изображение, на выбор. 

Робінзон: Ізображенія?

Рево: Сам можешь выбрать. Подойди к сержанту, он тебе покажет на сайте этой фирмы в Интернете.

Препод: (в телефон) Да про нього ваші колеги і писали, і для передач записували. Я розумію, що діло не только в персоні… Да, правила… Так. Я все розумію.

Рево: (продовжує) Ну, там, трезубец, всякие пасхальные яйца, узоры с вышиванки… Или религия: лик Спасителя, Богоматерь. Их два – жетона. Инфа одинаковые, а картинки, если хочешь – разные.

Робінзон: А в тебе які?

Рево: Я заказал крест с надписью «Спаси и сохрани». И ещё – миномётик такой с черепом. Классно, да?

Робінзон: Ето що, один медальйон оставляють на тілі убитого солдата, а другий забирає той, хто знайшов?

Рево: Типа того. Ты чо, в кино никогда не видел? Я заплатил 160 гривен – за оба. Будет сувенир после войны.

Робінзон: (забобонно) Дай-то Бог…

Препод: (в телефон) На вас одна надежда, Яша. 

(права частина сцени затемнюється)

Сцена 7

(Освітлюється ліва частина сцени. Падальєро та Пепсик сидять у кафе, в камуфляжних штанах, з кийками, але в цивільних куртках і кросівках. Видно, що вони вже п`яні.)

Падальєро: Кошки, говоришь, скребут? И что же они там у тебя выскребли кошки твои?

Пепсик: Та от думаю. Ми б з тобою могли служити в зоні проведення АТО. Це, між іншим, набагато небезпечніше… ніж п`яниць у «пікселі» ганяти… навіть, коли вони розмахують зброєю.

Падальєро: Не терпится оторвать себе ногу на растяжке? Девушки тогда любить не будут, не думал? 

Пепсик: (роздратовано) Та не про ту я небезпеку кажу, Вілене! (похоплюється) Хоча вона є, що й казати. Ще й ЯКА! І бува… кхе-кхе… незручно лупцювати «дубінкой» людину, якщо вона вчора пережила Гради… а сьогодні напилася…

Падальєро: (призирливо) А про какую ж ты «небезпеку»?

Пепсик: Про те, що коридори «контрабасу» через лінію розмежування організовують не вчора мобілізовані розбишаки… 

Падальєро: Какие «розбышаки»?

Пепсик: …хоча, напевне, й вони залучаються… Все це кришують дуже високі чини, з якими боротися… ну… важче, ніж з бешкетниками в комуфляжі… 

Падальєро: Дурак ты, Пепсик. Думаешь, я не понимаю, зачем ты хочешь в АТО? Льготы хочешь, землицы, денег… И чинов, как ты выражаешься.

Пепсик: (з розумінням посміхається) Все це теж непогано. Не дарма ж відзначають людей… які життям ризикували. (посміхається) Я тоже не проти добре пожити, удовольствія получать. Але я ще хочу відчувати цінність своєї роботи!

Падальєро: Да ты романтик, Ромочка! Ценности ему подавай. Была у меня ценность, когда я служил в «Беркуте», и где она теперь? Тю-тю! Собралась толпа, закидала меня брусчаткой и «молотовым», я терпел… «Легитимный» встал на лыжи, вместе с остальными, кто нас посылал на эти «муйданы». И нету «ценности».

Пепсик: На майданах гаубиць не було, Вілене. Щас все змінилося… І треба щось робити, а то розвалиться країна…

Падальєро: (призирливо) «Краина», мля!

Пепсик: …і буде у нас якийсь там, Ірак чи Сирія. Навіщо?

Падальєро: Тебе знакомо слово Родина, сынок?

Пепсик: До чого тут це?! Звісно, знайоме. Але я… не… романтик, кажучи твоєю мовою. Мені хочеться добре робити свою роботу. Романтики сидять на диванах і мріють… а я в будь-яку погоду службу несу. 

Падальєро: Ну, так неси! Чо ты разнылся?

Пепсик: Ну і несу! Це ти романтик. «Родіна», блін!

Падальєро: Родина этих людей кормит…

Пепсик: Сам знаєш, ЯК.

Падальєро: …одевает, обувает. Чтобы они могли нормально работать. А они одевают камуфляж, «кажучи твоею мовою», и ведут себя как свиньи. И гражданские это видят! Ты понимаешь, в чем наша с тобой обязанность, Пепсик ты мой?

Пепсик: Ти говориш як радянський політрук.

Падальєро: А чем тебе не угодил «советский политрук»? Такую страну просрали все эти демократы-националисты!..

Пепсик: Яку «страну»? Про яку іронічно співав Висоцький? Ти хіба не іржав з тих пісень? «Зато мы делаем ракеты и перекрыли Енисей»… (підвищує голос) Яку «страну»? Про яку жартував Жванецький? Не іржав?..

Падальєро: (втомлено) Ржал, ржал…

Пепсик: (червоніє від емоцій) Які націоналісти? В 90-х вони, більшість, ще по зонах тусили. А кого тоді випустили, свій нещасний фарш залічував після допрів.

(пауза)

Падальєро: Кучеряво говоришь, Пепсик. Пей-ка лучше свой «улюбленый» американский напиток. Водка плохо влияет на твои мозги.

(Підсовує йому склянку пепсі.)

Пепсик: При чому тут напій? А! Забув! В усьому ж винні «америкоси»! Пропаганди наслухався, Падальєро?

Падальєро: А кто же ещё? Возьми хоть этот военный городок на полигоне… Мы на вокзале берём террориста. А ведь там – полно американцев…

Пепсик: (відмахується) Та прям, полно…

Падальєро: …англичан, канадцев всяких.

Пепсик: (сміється) Еге, «Наглосаксы» Так. Це інструктори. (роздумливо) Хоча, власне, я їх жодного разу не бачив. І там же, блін, «міжнародний безпековий центр». 

(Падальєро мовчить, Песик глитає зі своєї рюмки останні краплі горілки)

Пепсик: І про «терроризм» давай не спрощувати.

Падальєро: А что я упростил? До зубов вооружённый человек едет в город, мы его задерживаем. Может быть, с риском для жизни. И вдруг! – один звонок сверху – и всё! Он свободен!

Пепсик: (ірже) Ми ризикували життям?! «До зубов вооружонний»! (ірже)

Падальєро: Знаешь, почему меня прозвали Падальеро?

Пепсик: (махає рукою) Знаю, знаю… 

Падальєро: Нужно, чтобы кто-то следил за чистотой…

Пепсик: (іронічно) Раси? 

Падальєро: Мы с тобой не менты какие-то паршивые! Мы в армии! Всё должно быть правильно, а кто не понимает – тот получает дубинкой по горбу и сидит, ждёт суда.

Пепсик: Санітари лєса. 

Падальєро: (вдоволено киває) Типа того. Пепсик, если без понтов, ты понимаешь, какой крест мы несём?

Пепсик: (хмикає) Це пафос…

Падальєро: Нехай пафос! Зачем тебе дали дубинку? Гвозди забивать? Солдаты, Рома, особая тема. У них может быть при себе оружие, – а это безопасность людей! Люди-то хоть важны для тебя? Люди должны уважать нашу форму! У-ва-жать! А не думать: о! опять алкаши полезли.

Пепсик: У солдатів є командири.

Падальєро: Да. Поэтому пока солдатня сидит в своём расположении, мы тут расслабляемся. Но когда командир его отпустил в город… Или когда командир сам лазит с гранатой – извините. Начинается НАША работа. Это не «дешёвая власть вахтёра», это твой долг, Рома. 

Пепсик: Не знаю. Мій «долг» наглядати за безпекою. А не чіплятися до кожної пики, яка тобі не подобається…

Падальєро: А тебе?

Пепсик: Та може, навіть і мені! Але це вже занадто.

Падальєро: То есть, «честь мундира» это тоже пафос. Да?

(Пепсик замислено мовчить.)

Пепсик: Знаю, що в цьому ти, звісно, правий. Я тебе «уважаю»… І нашу службу вони повинні «уважати».

Падальєро: (сміється) И будут уважать, Ромчик! (Виразно мацає кийок на своєму боці.) Но ты пойми. Раз уж теперь кругом такая уж «Украина настала». Раз про армию в телевизоре разрываются, какая она у нас стала распрекрасная… И без конца крутят рекламу «Иди на контракт», то как бы надо следить, чтобы форму СОЛДАТА уважали все! Все! 

Пепсик: (розчулено) Ти мені завжди подобався, що ти… принциповий, Падальєро. І язик у тебе «подвєшен». 

(Падальєро вдоволено посміхається.)

Пепсик: Гадаєш, я той «муйдан» сприйняв? (гірко) Мені досить болить, що все пішло шкереберть… І не лише мені. (пауза) Знаеш, який ти класний друг, Вілен? Я гордий, що служу з тобою!

Падальєро: (з комічною суворістю) То ли ещё будет, Ромчик! (жестом показує за куліси «барменові», щоб їм ще налили) Зато ты, приятель, чистый, как херувим! Мне это нравится! (жартує) Пошли, ещё коньяку «на конЯку» дёрнем! Друг!

(Вони у п`яній сентиментальності обнімаються, допивають те, що залишилося, й, хитаючись, ідуть за куліси «до стійки бармена», ліва частина сцени затемнюється.)

Сцена 8

(Освітлюється права частина сцени. Звучить якась пісня, популярна у бійців АТО).

Виходять Препод, Рево та Робінзон у «піксельній» формі з рюкзаками за плечима, карематами та спальними мішками в руках. Тихенько розмовляють, жартують між собою. Зникають за кулісами. Чутні звуки залізниці, потім – потягу, що рушає.

Виходить чоловік селянського вигляду, дивиться в той бік, куди пішли солдати. Там мерехтять залізничні вогники, наче вітаючи його. Чоловік знімає капелюха та махає «поїзду». Лунає музика.)

Чоловік: Гей, бабо! Ти б вийшла, махнула на прощання нашим захисникам. На Донбас рушили… Бережи вас Боже, діти! (Хрестить «поїзд».) 

(Коли чоловік повертається до залу, щоб іти додому, глядачі впізнають його – це той самий СЕЛЯНИН, котрий продавав бійцям розведений спирт.

Селянин іде за куліси. Музика потроху стихає. Права частина сцени затемнюється.

Герман Дубінін

2016-2017 рр.

Прочитано 542 раз Последнее изменение Вторник, 28 Март 2017 10:26

Последнее от
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435