Кінець травня. За вікном –  буяє зелень, квітують дерева... Вчора побачила, що вже розквітла груша, день перед тим – у саду за будинком білими кетягами вкрилася черемшина. А серед охайно підстриженої  трави милують око різнобарвні тюльпани. Ловлю  себе на думці, що я це все бачу, але не відчуваю. 

Чого саме? Так, тут, у Таллінні, весна приходить набагато пізніше, аніж у Запоріжжі. В нас, напевно, вже й зав’язь на деревах наливається. Нікого не дивує +20 за Цельсієм. Куртки, чобітки і брюки всі змінили на літній одяг... А коли в нас косять траву, то весь мікрорайон наповнюється торохтінням косарок і пахощами свіжості... І коли дерева квітують – тонкий аромат навіть перемагає  звичні запахи промислового міста.

«Хіба війна ще продовжується?» - спитала українську студентку Вільнюського університету її сусідка по гуртожитку. Навіть у дружній Литві, яка займає принципову політичну позицію й активно допомагає нашій країні, є люди, для котрих жорстокі бої, «прильоти»  ракет по мирних містах, численні жертви – усього лише звичні рядки в новинах, які їх особисто не стосуються. Саме тому щопонеділка о 18.30 на майдані біля пам’ятника великому князю Гедеміну влаштовують мітинги на підтримку України.

«Тере» - перше, що почуєте, коли зустрінетеся з естонцем в аеропорту чи в магазині. Знайомі ви чи побачилися вперше в під’їзді будинку, вам неодмінно скажуть «тере» - «добрий день, здрастуйте, будьте здорові» по-нашому. Усміхнені, доброзичливі, уважні, без зайвої суєти розкажуть і вислухають, порадять і скерують до потрібної вам установи, підкажуть, як простіше вирішити ваші проблеми.

Пам’ятаєте, як весело ми торік святкували День вишиванки? Ніби райдуга спустилася на запорізький проспект Соборний, на вулиці Мелітополя, Бердянська, інших міст та сіл нашого краю... Але цього разу вишиту сорочку українці надягали 19 травня хіба що вдома чи на роботу. Зате у столиці Литви минулих вихідних влаштували свято з промовистою назвою «Вільнюшиванка».

– Я родом із П’ядик, – розповідає отець Микола Кригін, настоятель церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Бучі. – Навчався в Київській духовній академії, захистив кандидатську дисертацію, служив у центральних храмах Києва. Попросився у Бучу – там була дитяча школа-інтернат. Ми збудували там церкву. Багато років я піклувався про дітей-сиріт, займався їхнім духовно-патріотичним вихованням. За майже 20 років проводив тут потужну просвітницьку діяльність. Ми організовували концерти – у нашій школі, в Софії Київській, до нас приїздив П’ядицький хор. Багато було зроблено…

«Трохи ще не впевнена в майбутньому, тому навіть не знаю, про що можна говорити». З таких слів головного редактора газети «Пологівські вісті» Ірини Лісової почалася наша розмова. Але говорити з дуже активною редакторкою цікавої газети із Запорізької області, що неодноразово ставала переможцем журналістських конкурсів, було про що. 

Війна прийшла в Пологи потужними обстрілами, один з яких став фатальним для розташованої в центрі міста редакції «Пологівських вістей». 8 березня Ірина саме була в місті у справах, коли здалеку побачила густий чорний стовп диму. Від перехожих почула, що то горять друкарня з редакцією.

«Сидимо в підпіллі і мало світимося. Я на національний телеканал передаю інформацію, ніколи не називаючи себе. Небезпечно», - це слова професійної журналістки з Херсона, власного кореспондента всеукраїнського телеканалу.

Одна з багатьох волонтерських організацій, які сьогодні успішно працюють на перемогу, і єдина з унікальних з широким спектром напрямків – Товариство з безмежною відповідальністю органів адвокатського самоврядування Запорізької області.

Для волонтерів-адвокатів не існує маленьких місій – допомога і порятунок однієї людини не менш важливі, ніж постійні масові акції доброчинності. Тут все і всі діє, як добре злагоджений механізм, коли розуміють без слів, коли спиною відчувають спину і міцне плече поруч, і руку підтримки, і здатні виконувати свою нелегку роботу 24/7. Тому - і Товариство з безмежною відповідальністю Його девіз: допомогти, захистити, відстояти Україну.

У саду зранку ніби хтось розсипав жменю жовтих та бузкових крокусів. Сосни на пагорбі стали, здається, ще зеленішими, ніж учора. Заливаються, цвірінькають птахи. У передмісті Вільнюса тиша та спокій. Але раптом у небі загув літак – і я здригнулася. Хоча вже місяць минув, як ми із 23-річною хрещеницею Поліною евакуювались із Запоріжжя. Проте досі у моїй підсвідомості сидить страх, а у вухах моторошно завивають повітряні тривоги.

Він тут проїздом, в нього потяг о восьмій тридцять. За спиною лише наплічник. З маленького села у велике місто шлях розпочинається із розігрітого асфальту вокзалу, черг на маршрутку і натовпу людей, котрі, можливо, як і він приїхали сюди, щоб щось змінити у собі. 

Нам завжди важко руйнувати стереотипи у власних головах. Це мов стіни. Тільки, щоб подолати стіни в реальності, спочатку треба зламати їх у себе в голові. Доволі важко, але  Павло намагається із цим впоратися.