Моя особиста війна: Іван Кушніренко

Rate this item
(0 votes)

Починаємо публікації циклу нарисів, автори – наші колеги-переселенці з окупованих та прифронтових територій України, якими нині опікується  Запорізький Центр солідарності журналістів. Відкривають цикл спогади гуляйпільського журналіста Івана Кушніренка.

Після ночі настане день!

Повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України сталося о 4-й годині ранку 24 лютого 2022 року, коли її збройні сили перейшли наш кордон і перші бомби та ракети впали на українські аеродроми. Про це ми дізналися вдень з інформації телебачення. 

А вже 2 березня війна безпосередньо прийшла до нас з дружиною, коли не стало електрики і води. Технічну воду в наш, та й не тільки в наш, мікрорайон вулиці Спартаківської, у Гуляйполі завозили водії частини ДСНС України. Питну привозили ще хлопці із селища Покровського Дніпропетровської області. А 5 березня 2022 року війна вторглася в наше місто. 

Перед обідом я сидів за столом у малій спальні і читав книжку Петра Панча «Хмельницький», як несподівано почув звук артилерійського снаряда, що наростав. Не встиг підняти голову від книжки, як снаряд впав неподалік від сусіднього п’ятиповерхового будинку. Клубок вогню, диму і хмара пилюги та камінців, бо він розірвався посеред дороги з твердим покриттям, розлетілися в усі сторони. Наслідком цього удару було знесення пів причілка приватного будинку, вибиті шибки в багатоповерхівці.

За першим снарядом прилетіло ще кілька, ми з дружиною заховалися в тісній ванні, а коли обстріл притих, кинулися з квартири у підвал сусіднього будинку. Там разом з іншими сусідами просиділи до вечора. Увечорі пішли у квартиру повечеряти та думати, що далі робити.

В той же день не стало і природного газу. Вирішили ночувати дома, благо обстрілів не було. Лягли не роздягаючись. Десь о пів на десяту вечора, почув звуки руху важкої техніки, що йшла по вулиці Спартаківській, а потім завертала на Героїв України. Техніка йшла без включених фар, світилися тільки підфарники. Хвилин через 15, як прогуркотіла техніка, ворог почав «гатити» по Гуляйполю. 

Ми швиденько вибігли на двір, притрушений білим сніжком, і підтюпцем побігли в підвал сусіднього будинку. Тільки ми туди вскочили, пролунав вибух снаряда біля сусіднього під’їзду. Коли обстріл припинився, молоді чоловіки ходили дивитися на наслідки розриву снаряда. Біля під’їзду утворилася велика воронка, дерев’яних лавочок для відпочинку, як і не було, двері металеві вхідні і у підвал пожмакані, ніби промокашка, шибки у вікнах і балконах побиті, біля однієї квартири перебита газова труба. Все це ми побачили, коли, намерзшись за ніч у підвалі, вранці вийшли на поверхню. В нас дома ще був перебитий дерев’яний каркас балкона і відчинене євровікно в кімнаті.

Подзвонила дочка і сказала, що приїде її чоловік і забере нас до себе. «Вам немає чого робити у квартирі без світла, води і газу», - і ми з Юрою поїхали до них, взявши з собою сяку-таку одежину. В цей час майже всі сусіди кудись виїжджали: хто до родичів, хто до знайомих, аби не залишатися під обстрілом і кляли тих іродів, які за день до обстрілу будинку ставили на подвір’ї у траві якісь знаки (про це розповідали ті, хто виявив знаки). Після «гарячої» ночі наша чотириповерхівка, ніби враз посіріла і зажурилася, адже з дня заселення в 1991 році така кількість мешканців не покидала її.

З 6 березня ми жили в будинку дочки і зятя. Бувало, коли обстріл Гуляйполя починався серед ночі, зривалися з теплого ліжка і бігли ховатись у холодний, вогкий підвал, благо він порівняно недавно збудований і на стелю покладене залізобетонне перекриття.

- Воно витримає непрямий удар снаряда, - говорив сусід Віктор-розвідник, так його називала дружина Анжела, за те, що він, коли починався обстріл, вилазив на дах сарайчика і дивився звідки стріляють, і кричав нам: «Не спішіть у підвал – це наші стріляють з «дурки», а це з інтернату».

До нас у підвал вночі приходили одні сусіди, а, коли вони виїхали, приходили Віктор з Анжелою та їхні батьки, доки теж несподівано не виїхали. До сну точилися розмови на різні теми, а насамперед про війну, путіна і його команду. Всі ми бажали мудрості і витримки нашому Президенту Володимиру Зеленському. І попри всі ворожі зусилля по захопленню території України ми вірили в силу наших Збройних Сил.

10 березня діти з матір’ю з’їздили в центр міста і, повернувшись звідти, швидко почали збиратися виїжджати, кликали і нас із дружиною, але ми відмовилися.

- Їдьте, рятуйтеся, - сказав я їм, - їдьте в Дніпро до нашого сина. -  Все б нічого, але я тривожився за зятєве старе «Рено»: чи довезе дітей туди, куди треба. Години через п’ять після від’їзду дітей ми отримали звістку, що вони благополучно дісталися пункту призначення.

Ми залишилися з дружиною та собакою Лордом самі на господарстві, тоді ще газ був і вода в басейні. Сусіди, які запевняли, що нікуди не їхатимуть, швиденько похапали речі і подалися в селище Покровське Дніпропетровської області. Тепер ми в основному спілкувалися з Анжелою і її Віктором та фермером Камо, який їздив повз двір на свою ферму. Дякуючи їм, ми одержували свіжі новини, дізнавалися, що робиться в центрі міста, бо слухи ходили різні.

Вірмен Камо-джан кілька разів привозив нам печеного хліба, зарізавши вівцю для солдатів, виділив шматок баранини і для нас, возив мою дружину на квартиру до нас по речі. А коли надійшла черга і нам подаватися у мандри, він погодився взяти нашого Лорда до себе на ферму.

Коли діти від’їхали, ми з дружиною ніби осиротіли. Та ще й нестерпними були холодні ночі, проведені під обстрілами в підвалі. Туди йдучи, ми гріли воду, наливали у пластикові пляшки і клали на груди під одежу, від сидіння на кріслі цілу ніч в одному положенні, затікали ноги, німіла поясниця та найбільшою каторгою було попадання холодної краплі з стелі за комір сорочки.

А ще нестерпним був інформаційний голод. Електрики не було, телевізор не працював, радіоприймача не було. Та одного дня сусід Віктор приніс нам портативний радіоприймач (транзистор), якому було років та років. Та ми й цьому були раді. Працював він на одній хвилі.

Одного разу я взяв радіоприймач і ліг в кімнаті на дивані та почав шукати хоч якусь передачу українською мовою. І яка ж була наша радість, коли я натрапив на передачу з Києва і ми почули останні новини, що Київ, як і вся Україна, тримається і за столицю тривають важкі бої.

Радіоприймач виявився з «характером», він працював тільки в мене на грудях, повернись я на бік і він починав шипіти і потріскувати. Але ми були безмежно вдячні сусіду за такий подарунок. Так ми дізнавалися новини про війну. Підтвердженням того, що наші Збройні Сили тримаються, були постійні обстріли Гуляйполя і навколишніх сіл.

Тим часом виїхали ще одні сусіди, вулиця спорожніла. Дружина не витримала нервового напруження від постійних обстрілів, а тут ще й газу не стало, і ми вирішили їхати в Запоріжжя до племінниці.

1 квітня знайомий фермер Олександр підвіз нас до квартири. Тут ми склали валізи для виїзду, переночували у підвалі сусіднього будинку, і 2 квітня міським евакуаційним автобусом, виїхали з Гуляйполя. До обласного центру дісталися без пригод. Евакуаційний автобус привіз нас до «Козак-палацу». Тут нас зареєстрували, нагодували гарячим обідом, дали продуктову гуманітарну допомогу і ми поїхали до родичів в Хортицький мікрорайон. Тут нам виділили окрему кімнату з телевізором і холодильником.

Влаштувавшись,ми  спокійно заснути, чого нам не вдавалося робити з 5 березня. Господарі квартири хороші люди, створили нам всі необхідні побутові умови.  Ми зареєструвалися як внутрішньо переміщені особи і почали отримувати гуманітарну допомогу…

Велику підтримку ми відчули, коли потрапили до Запорізького Центру журналістської солідарності, який утворили при Запорізькій обласній журналістській організації НСЖУ (співкоординатори -  Наталія Кузьменко і  Валентина Манжура).

В Центрі проводяться різні заходи, в яких беруть активну участь журналісти-переселенці із Оріхова, Якимівки, Бердянська, Енергодара, Лисичанська, Гуляйполя та інших прифронтових і окупованих територій, надається психологічна та матеріальна допомога.

То ж, шановні земляки, тримаймося, перемога буде за ЗСУ, незважаючи на тяжкі наслідки нічних ворожих обстрілів ракетами міст Гуляйполя, Оріхова і Запоріжжя та навколишніх сіл. У цьому немає сумнівів, як немає сумнівів, що після ночі настане день.

Іван Кушніренко, журналіст, краєзнавець м. Гуляйполе

Фото Сергія Біжка

Read 848 times Last modified on Вівторок, 28 лютого 2023 16:18