ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ НСЖУ

- За цей рік ми пережили багато. Як для Вас почалося 24 лютого 2022 року? 

- Якщо згадати 24 лютого 2022 року, я не чув вибухів ракет у Бердянську, я спав. Мені зателефонувала о 5.00  начальниця відділу кадрів Марина Вруцька, яка мешкає біля аеродрому, куди цілили росіяни, і сказала: «Почалася війна». 

Ми пам'ятаємо, як підвищувався градус напруги у суспільстві з грудня 2021 року. Але скажу чесно, що я, як громадянин, не вірив, що буде велика повномасштабна війна. Навіть після визнання незалежності так званих республік ДНР і ЛНР я не усвідомлював, що буде саме таке розгортання подій. Максимум, що я припускав, це вторгнення на територію ОРДЛО, просування до меж адміністративних кордонів Луганської та Донецької областей. Навіть коли поїхали посольства переважної більшості країн із Києва, все одно не вірилося, що в ХХІ столітті можлива така війна з незрозумілою мотивацією. Але тим не менш вона почалася, і вже 24 лютого ми побачили, що пішло просування у багатьох напрямках. На жаль, у нас як громадян держави щодо цього є запитання: як так вийшло, що фактично без перешкод російська навала з Криму швидко пішла на південь нашої держави? Ми знаємо, що в перші дні війни фактично було окуповано і Херсон, і Мелітополь, і Бердянськ. Це все відбувалося не з території ростовської області, а саме з Криму. Але я думаю, що після нашої Перемоги ми отримаємо відповіді на ці запитання.

- Як функціонував університет у перші тижні війни? 

- 24 лютого ми прийшли на роботу. У цей час університет уперше за майже півтора роки працював в офлайн режимі після ковіду. Викладачі та здобувачі вищої освіти скучили за саме такою формою роботи. Тим більше наш університет відрізняється від багатьох комфортними умовами для забезпечення освітнього процесу: це і ремонт, і обладнання, і наша внутрішня атмосфера взаємодії зі студентами. 

Зазначу, що на третій день війни місто було окуповане. Розуміючи небезпеку, з 1 березня перейшли в режим канікул. Ми не усвідомлювали, що далі буде відбуватися, але сподівалися, що війна буде короткою. Пам'ятали події Грузії, які тривали декілька діб, події в Казахстані, які були в січні 2022 року і тривали місяць. Але на той час навіть місяць війни нам здавався занадто довгим.

Можу сказати як громадянин, що сьогодні ми пишаємося нашим Президентом. Можливо, певна частина українського суспільства до війни й не думала, що Володимир Олександрович проявить свої найбільш потужні, вольові якості як лідера держави, нації. Але рік минув, і ми можемо сказати, що саме завдяки тому, що Президент залишився в країні, узяв на себе відповідальність, сьогодні ми протистоїмо росії та маємо надію і впевненість у Перемозі.

Звісно, ми чекали від нашого центрального органу виконавчої влади інструкцій щодо подальших дій, але, скажу чесно, їх не було. На наші запитання відповіді були зазвичай такі: це ваша автономія. Але ж під автономією маємо на увазі, наприклад, академічну. Але точно не те, як діяти в період війни.  

Ми перебували в ситуації повної невизначеності, коли не розуміли, що буде через годину-дві, як просуваються російські війська. Але мали сподівання, що заклад залишиться під українською юрисдикцією і ми зробимо все для цього.

Завдяки позиції Запорізької обласної військової адміністрації, безпосередньо директора Департаменту науки і освіти України пані Людмили Бухаріної, 5 квітня ми отримали відповідного листа про рекомендацію щодо виїзду керівників закладів освіти на підконтрольну територію. Це дало можливість офіційно перемістити БДПУ до Запоріжжя і продовжити діяльність нашого ЗВО в повному обсязі. 

- Ігорю Тимофійовичу, ви більше місяця перебували в окупованому Бердянську і виїхали лише на початку квітня. Чи  був здійснений за цей час тиск на Вас і Ваш колектив?

- Як я зазначав раніше, з 1 березня для здобувачів вищої освіти були продовжені канікули, а переважна більшість викладачів оформила відпустки. Менеджмент університету працював. Ходили на роботу, обмінювалися інформацією, оскільки окупанти блокували мобільний зв’язок та Інтернет. 

У перших числах березня до мене в робочий кабінет зайшли озброєні російські солдати. Спочатку зі мною провели дуже коротку розмову  на кшталт «Як ви ставитеся до подій?»тощо. У своїй відповіді я порівняв сьогодення із нацистським вторгненням німців у 1941 році. Після цього мене вивели з кабінету, посадили в автомобіль, одягли мішок на голову і повезли в невідомому напрямку. Коли завели до приміщення і зняли мішок, я зрозумів, що знаходжусь у кабінеті голови райради на вулиці Перемоги, а це не так далеко від університету. Зі мною розмовляли двоє військових у балаклавах, що назвали себе представниками російської сторони. Протягом декількох годин вони намагалися з'ясувати моє ставлення до відновлення радянського союзу, позицію держави стосовно російськомовних громадян, відношення до церкви, пропонували очолити російський університет та навіть організувати телефонну розмову з міністром освіти російської федерації. Я наголосив і зараз підкреслюю, що в Україні ніколи не здійснювався тиск на російськомовних, не обмежувалися їхні права. 

Роздумів великих у мене не було, рішення було прийнято категоричне. Сказав, що я український учений, керівник українського закладу вищої освіти і не буду співпрацювати з окупаційною владою. Мене відпустили. Більше комунікацій із представниками рф не було. 

Наступного дня я заборонив співробітникам університету (окрім охорони) без нагальної потреби приходити на роботу. Ми повністю перейшли на дистанційну форму. Навіть ректорат, задля власної безпеки, збирався в центі міста в різних локаціях, змінюючи час. 

- Як відбувалася евакуація університету?

- Фактично евакуації не було. Уся матеріально-технічна база залишилася в окупації. Щось ми намагалися заховати для того, щоб зберегти. 24 березня, у день вибуху на кораблі Саратов, до нашого гуртожитку, що розташований біля порту, увірвалися військові. На той час у приміщенні мешкали 100 осіб, серед яких наші студенти та переселенці з Маріуполя. Ми не мали зв’язку з утримуваними. Після ретельних обшуків та пограбування їх вигнали з гуртожитку. Російські військові займалися мародерством: забирали як особисті речі студентів гуртожитку, так і техніку корпусів університету.

У нас вкрали мікроавтобус Mercedes і вивезли разом із комп'ютерною технікою.

Після переміщення до Запоріжжя матеріально-технічної бази у БДПУ взагалі не було. На шляху від Бердянська до Запоріжжя було більше 20 блокпостів військ рф. На кожному з них ретельно обшукували машину та особисті речі. Тому нам вдалося вивезти лише правовстановлюючі документи і печатку університету.

- А як вдалося виїхати ректору окупованого українського університету, який відмовився йти на співпрацю? 

- На той момент офіційного коридору теж не було, як і гарантій нашої безпеки. Узбіччя дороги усього шляху до обласного центру було заміновано, у деяких районах тривали бойові дії та обстріли. Назустріч нашій колоні їхала важка військова техніка. Зруйновані будинки, розстріляні та спалені автомобілі цивільних. На останньому блокпосту мене та мою дочку з дружиною викинули з нашої машини та поїхали в невідомому напрямку. П’ятеро озброєних людей стояли й насміхалися. Після того, як повернули машину, озброєні пересіли на бронетранспортер і стріляли в напрямку української сторони. Усе це відбувалося на очах у всієї колони цивільних машин. 

Отже, усі моменти, пов’язані з війною, – це біль, страх, страждання, відчай. А найбільшою радістю було побачити український блокпост і прапор. Не приховуючи емоцій, ми плакали.

- Чому переміщення відбулося саме до Запоріжжя, а не в інші міста?

- Нас ніхто не обмежував у виборі місця переміщення. Спілкування з представниками міністерства давали підстави роздумів щодо переїзду і в Центральну Україну, і в Західну. Я виходив із такого принципу: чим далі ми поїдемо, тим важче буде повертатися. Згідно із вступною статистикою університет має яскраво виражений регіональний характер. Переважна більшість здобувачів, а це понад дев'яносто відсотків, є мешканцями саме Запорізької області. Тому, незважаючи на постійну небезпеку ракетних обстрілів С-300, ми були і залишаємося в Запоріжжі. 

Я гордий за колектив університету, адже доволі незначна кількість наших викладачів пішли на співпрацю. У порівнянні з іншими окупованими університетами ми маємо найменший відсоток колаборантів. Ми зберегли цілісність колективу. А завдяки нашій господарській діяльності та участі в різних грантах ми вже маємо понад 100 одиниць власної комп'ютерної техніки та іншого обладнання. Сьогодні у нас така база, що для того, щоб повернутися, нам уже потрібна вантажівка. І це дає сподівання, що після повернення упродовж короткого часу ми відновимо освітній процес.

Як зараз функціонує університет та відбувається освітній процес?

Із 13 лютого розпочали другий семестр. Як і переважна більшість університетів в Україні, продовжуємо працювати в дистанційному режимі. Завдяки ковіду колектив має серйозну практику в організації дистанційного навчання. Досвід є. Певні проблеми в Україні з електрикою. Сподіваюся, що з потеплінням ситуація поліпшиться. Методичне забезпечення підготовлено на достатньо високому рівні. А головне – наші викладачі вмотивовані продовжувати освітню діяльність, працювати і робити все можливе для того, щоб університет існував надалі і розвивався. Доступ до сайту і системи Moodle відбувається 24/7, оскільки сайт розміщений на хмарі і ми фактично не залежимо в цьому питанні від електрики, бо хмара не в Україні. Якщо щось не вдається в синхронному режимі, працюємо в асинхронному. У цьому плані я такий поінформований оптиміст, думаю, що все у нас нормально.

Яка доля тих, хто в окупації?

Ті, хто залишився в окупації, незважаючи на всі складнощі (обмеження нашої грошової одиниці, зв'язку, вільного пересування), продовжують працювати з нами. Тривають обшуки, перевірки, затримання колег. У зв'язку з цим незначна частина, декілька осіб, написали заяву на призупинення співпраці. Ми ставимося до цього з розумінням.

Яка перспектива вступної кампанії 2023 року?

Думаю, що вступна кампанія ще буде важкою. Сподіваюся, що сили оборони проб’ють коридор, у якому знаходиться наш рідний Бердянськ. Але ведення війни показує, що повернення після деокупації відбувається поступово. Тому продовжимо роботу в Запоріжжі, маємо досвід співпраці з потенційними вступниками в гуманітарних хабах Бердянська, Пологівського, Василівського, Мелітопольського районів, Херсонської області, міста Маріуполя. Профорієнтаційну роботу університет ніколи і не припиняли. Завдання в нас амбітні – зробити набір кращий, ніж у попередньому році. До війни під час профорієнтації ми акцентували увагу абітурієнтів на наших приміщеннях, чудових паркових зонах, теплій атмосфері. І хоча сьогодні ми позбавлені цього, але майбутні вступники мають можливості долучитися до нашої дружньої освітянської родини. А комфортні умови університету на березі моря ми обов'язково повернемо.

- Чому вступники мають обрати БДПУ? 

- Держава потребує фахівців, яких готує наш університет. І до війни ми спостерігали на рівні області, на рівні країни нестачу вчителів. Ще 100 років тому професія вчителя була дуже поважною і поцінованою, особливо в селі. Так само було і під час радянської влади, і в часи Незалежності України. А потім щось пішло не так, тобто престиж професії вчителя почав знижуватися. І до чого це призвело? До того, що зокрема в сільських школах не вистачає педагогів. Під час війни ми побачили, що частина вчителів, особливо старшого віку, пішли на співпрацю. Тому після деокупації буде потреба у випускниках педагогічних університетів. На мою думку, була певна помилка в тому, що держава дозволила працювати в школі фахівцям без педагогічної освіти. Учитель не тільки навчає, а й виховує. У нашому університеті національно-патріотичне виховання завжди було невід'ємною складовою освітнього процесу. 

Зараз триває дискусія щодо оптимізації мережі, необхідності існування педагогічних університетів взагалі. У разі прийняття неправильного рішення щодо їх функціонування будемо мати серйозні наслідки. Хочу просто нагадати, що освіта – це не галузь економіки, це функція держави. Вона не менш важлива, ніж безпекова, бо ми воюємо за що? Що ми відстоюємо – територію чи людей? Це питання важке. Якщо не буде освіти, кого будемо виховувати, хто буде розбудовувати державу, які фахівці, як це зробити правильно? Я думаю, що це питання серйозних роздумів, важких рішень і тут потрібно знайти компроміс між економією коштів і спроможністю держави вирішувати комплексне завдання розвитку, оскільки найбільший капітал нашої держави – це людський. 

- Ви будуєте плани на майбутнє, ви навчилися це робити під час війни? 

- Ні, на жаль. Коли ми працювали до війни, горизонт планування – це стратегія на декілька років: ремонти корпусів, розробка проєктів, співпраця з Європейським інвестиційним банком тощо. Тобто у нас були плани. Сьогоднішній горизонт – це доба. Звісно, ми плануємо і вступну кампанію, і подальшу нашу роботу, маємо стратегію, але все це знаходиться під серйозним впливом воєнних дій.  

- Які Ваші мрії?

Я мрію про нашу Перемогу і повернення до міста Бердянська. Я прожив чимало і через декілька днів мені буде 56 років. Моя доля пов'язана з Бердянським державним педагогічним університетом. У 1991 році після завершення навчання в Запорізькому машинобудівному інституті я прийшов до нашого колективу, де працюю дотепер. Тому, звісно, я хочу повернутися до рідного Бердянська, до рідних стін. Незважаючи на те, у якому стані буде університет, все відбудуємо. Сьогодні найбільша моя мрія – Перемога і повернення до українського Бердянська. Упевнений, що воно так і буде.

Ганна Александрова