«Іноземні журналісти, які тут попрацюють, «западають» на Україну

Rate this item
(1 Vote)

Запорізький  журналіст Олександр Павлов, який працює від початку війни на фінську газету «Ілталехті»,  побував у всіх гарячих точках фронту. В рамках акції НСЖУ «Журналісти важливі» дав інтерв’ю журналістці львівської газети «Високий замок» Сюзані Бобковій. Пропонуємо його вашій увазі.

Ще 2014 року Олександр Павлов розпочав співпрацю з фінською газетою — писав про війну на Донбасі. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення рф в Україну, продовжив роботу для цієї газети власним кореспондентом. За його словами, до України, починаючи з 24 лютого, досі прикута увага міжнародних ЗМІ.

— Коли розпочалася повномасштабна війна, усі свої проєкти я поставив на паузу, — розповів журналістці «ВЗ» Олександр Павлов. — Фінські колеги не мали військового журналіста в Україні, і я запропонував їм співпрацю. 25 лютого я поїхав із Запоріжжя до Києва. Вже 9 місяців пишу матеріали до фінської газети, кілька статей вийшли у французьких ЗМІ. Загалом написав 55 матеріалів, із них 80% - про війну. За цей час вісім разів був на Донбасі, вісім разів — у Харківській області. В Донецькій області перший раз побував у квітні - у Краматорську, коли росіяни розбомбили вокзал. Потім були Бахмут, Слов’янськ, Торецьк, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Лиман.

Співпраця з іноземними колегами розпочалася випадково. До мене зателефонували знайомі, попросили допомогти іноземному журналісту. У моєму розумінні така робота — це не просто привезти колегу на місце події, а розповісти йому про реалії українського життя, запропонувати цікавих спікерів та вмовити їх дати інтерв'ю, підготувати фактологічну довідку на тему, якісно та дослівно перекласти коментарі. Ще — взяти на себе питання комунікації з органами влади, військовими, пресофіцерами — з усіма тими людьми, без участі та доброзичливого ставлення яких неможливо працювати на війні. Необхідні якості хорошого комунікатора і, у певному сенсі, якесь здорове нахабство чи наполегливість. Плюс забезпечити безпеку, правильну логістику. За одне відрядження ми проїжджаємо країною іноді 5−7 тисяч кілометрів.

Багато іноземних журналістів не завжди орієнтуються в українських темах, у нашій політиці. Доводиться годинами проводити своєрідні політінформації. При цьому не можна нав’язувати свою думку — журналіст сам має у всьому зорієнтуватися. Люди, які працюють «фіксерами», є очима та вухами іноземних ЗМІ. Ця робота добре оплачується, але моя основна мотивація — світ має побачити об'єктивну картину всього, що відбувається в Україні.

Мені, наприклад, довелося працювати із легендарним журналістом іспанської газети El Mundo Гав'єром Еспінозою. (2013 року Гав'єра разом із фотографом терористи ІДІЛ викрали у сирійській провінції і посадили у в’язницю. За цим викраденням, писали журналісти, стояло терористичне угруповання «Аль-Каїда». Іспанська влада викупила журналіста і фотографа за 10 млн євро). El Mundo — видання № 1 в іспаномовному світі, зокрема у Латинській Америці. У них 21 млн передплатників! З огляду на те, що проросійські настрої у Латинській Америці сильні, об'єктивна інформація про Україну дуже важлива. Ми зустрілися з Гав'єром у Києві, почали працювати. Між нами виникли товариські стосунки. Його працездатність мене вражала! Це була робота по 16−18 годин на добу, величезна кількість переїздів та зустрічей. За 20 днів з’являлося 15 його репортажів, більшість — на першій шпальті. Гав'єр кілька разів приїжджав в Україну, і ми побували у всіх прифронтових регіонах.

— Що Гав'єра вразило в Україні найбільше?

— Він бував у багатьох гарячих точках світу, тому його важко чимось здивувати. Пише не обов’язково про танки, гармати, кулемети або окопи, хоча на лінії фронту ми були неодноразово. Він пише також про історії людей у контексті війни, наприклад, історії біженців.

Ми були у Львові. Він писав матеріал про українську ідентичність та її зміни в контексті війни. Відвідали музей «В'язниця на Лонцького» та Меморіальний будинок-музей Романа Шухевича. Гав'єр ретельно досліджував тему УПА, читав матеріали про Бандеру. У нас була розмова з істориком та філософом Ярославом Грицаком.

У Харкові Гав'єр вивчив тему культурної спадщини того регіону, його зв’язки з росією. Попри те, що чимало людей на Харківщині розмовляють російською мовою, харків'яни не зустрічали росіян з квітами й хлібом-сіллю, а чинили гідний опір! І факт визволення Харківщини це доводить. Мій іспанський колега намагається зрозуміти, чому все це відбувається в Україні? І яке майбутнє української нації?

— Ви писали у Facebook про співпрацю з французькою журналісткою Марґо Бенн. Чим вам запам’яталася ця робота? Я читала, вона вчить українську.

— Інтерес французьких медій до України — шалений! У Харкові, у готелі, в якому ми жили, 80% журналістів були французи. 34-річна Марґо Бенн працює в одній із провідних газет Франції - Le Figaro. Ми випадково познайомились у Запоріжжі, випили кави. А восени зателефонувала мені й запропонувала попрацювати разом. Марґо написала кілька репортажів про звільнені міста Харківської області. Про катівні, які були там у кожному невеликому місті чи селі. Вона була в Ізюмі під час ексгумації тіл. Їздили ми також до Козачої Лопані (на кордоні з росією). Селище було звільнено 11 вересня, а за два дні ми туди поїхали разом із головою місцевої Територіальної громади. Також спілкувалися із місцевими жителями, яких катували у підвалах. Марґо писала про українських дітей, яких вивезли до росії… Усі її матеріали вийшли у Le Figaro на перших шпальтах. За серію публікацій з України Марґо Бенн отримала одну із найпрестижніших світових премій для журналістів — Albert-Londres. Цю премію їй вручали у Ризі. Вона мені подякувала за спільну роботу у соцмережах. Було приємно! Марґоша, як я її називаю, іноді телефонує, цікавиться ситуацією в Україні, героями своїх публікацій.

Про те, як Марґо вчила українську мову. Я не втримався і з гумором написав на цю тему у Фейсбуці. Якось дорогою ми заїхали на заправку випити кави. Вона похвалилася, що вчить українську мову. Почала старанно вимовляти українські слова: «дякую», «до побачення», «я люблю тебе». І серед цих слів з гордістю мені продемонструвала: «Єб…ш, Володю!». (Усміхається. — Авт.). Напевно, почула цю фразу від своїх нових «кентів"-артилеристів… Що я зауважив, іноземні журналісти, які тут попрацюють, «западають» на Україну! Вони захоплені тим, як Україна обстоює свою незалежність.

Я працював не лише з французькими журналістами, а й із відомими французькими письменниками. Олів'є Трюк, наприклад, писав репортажі про біженців із Херсона, які переїхали до Запоріжжя. Його вразив українець із Дніпра, який безкоштовно вивозив людей стежками — через поля та ліси. Француз був шокований тим, що почув. На цю тему вийшов великий матеріал, і також на першій шпальті, іншої відомої французької газети, Le Monde.

Багатьох іноземних журналістів я возив до запорізького підприємця, мого друга Юрія Ружина, який має кінний театр. Він ще 2014 року створив Хортицький полк. Острів Хортиця — одне із сакральних та знакових місць української ідентичності. Коли почалася повномасштабна війна, кінний театр перетворився на бойову одиницю. Борються на лінії фронту, хоч це громадська організація. Мають підрозділ аеророзвідки, який успішно працює на ЗСУ.

Дуже цікава тема для світових ЗМІ - чеченці, які борються за Україну. Усі знають «кадировців», що воюють на боці росії. Але є чеченські батальйони, що воюють на українському боці. Нам вдалося знайти одного з їхніх командирів — Мусліма Чеберлоєвського. Не називатиму місце, бо в росії оголошено величезну нагороду за його голову. Він воює з росією протягом 30 років, починаючи з Першої чеченської війни. Мені вдалося також знайти лондонський телефон Ахмеда Закаєва — голови Кабінету міністрів Чеченської Республіки Ічкерії (у вигнанні). З ним теж поспілкувалися, багато чого цікавого розповів. Результатом стала серія матеріалів про чеченців, які зі зброєю в руках підтримують Україну.

Ви наголошували на професійній роботі журналістів англомовних телеканалів…

— Журналісти, наприклад, BBC чи СNN — суперпрофесіонали! Перш ніж щось видати в ефір, опитають величезну кількість людей. Знімуть безліч планів — для три- чи п’ятихвилинного сюжету. Якось виявився свідком роботи BBC у Бахмуті, де «бахало» кожні 30 секунд. Стріляли без перерви! Ми сховалися під стіною разом із біженцями. Журналісти з BBC чекали на молоду людину, яка їх евакуювала. Цей хлопець приїхав у касці, бронежилеті. Прізвище його запам’яталося, «чисто українське» — Іванов (усміхається. — Авт.). Так ось, група ВВС записала його інтерв'ю фактично під обстрілом. Я потім бачив цей сюжет, я туди навіть потрапив випадково на задньому плані.

Великі телекомпанії приділяють багато уваги безпеці своїх співробітників. Із журналістом і оператором приїжджають, як правило, водій та охоронець. Зазвичай це колишні спецназівці. Якось у Запорізькій області нас відстежив російський дрон «Орлан», якого не чути у високому польоті. Важко було не «змалювати» величезний «Ленд Ровер» у порожньому селі за кілометр від російських позицій… На зворотному шляху нас почала обстрілювати ворожа артилерія. Офіцер пресслужби, який їхав з нами, ніби дупою відчув, що треба знизити швидкість. Коли загальмував, ми побачили, що снаряд упав за 300 метрів від нас. Якби ми їхали на тій самій швидкості, потрапили би у центр вибуху… Нам пощастило! На війні страшно. Я, наприклад, не приховую цю емоцію. Мені щоразу страшно їхати на фронт. Не боїться лише дурень. Але я навчився ставитися до цих поїздок як до роботи.

— Були скандали, коли в іноземних журналістів хотіли забрати акредитації, бо вони першими потрапили до щойно звільненого Херсона…

— На початку жовтня ми приїхали до звільненого Лимана одними з перших. Пробиралися туди окружними дорогами, орендованим автомобілем. Коли в'їжджали до міста, побачили на дорозі тіла близько десяти російських солдатів, у жахливих позах. Обгорілі автомобілі, автобуси. Видно було, що вони намагалися втекти… Це було одне з моїх найсильніших вражень на війні. На темі роботи іноземних кореспондентів у Лимані - кілька з них туди в'їхали без супроводу пресофіцерів — спалахнув перший скандал. Це був конфлікт інтересів, безглуздий, на мій погляд, між військовими, які не бажали, напевно, щось показувати, і журналістами, які хотіли висвітлити подію по гарячих слідах. Другий скандал, який потрапив у ЗМІ, був у Херсоні.

Позицію військових можна зрозуміти. У більшості випадків певні заборони спричинені питаннями безпеки журналістів. Серед співробітників військових пресслужб є дуже адекватні люди, котрі розуміють журналістську роботу. Наприклад, журналісти та «фіксери» обожнюють Дмитра Плетенчука, пресофіцера Миколаївської ОВА, зараз він працює у Херсоні. Наскільки мені відомо, жодного запиту чи проблеми медійників у південному регіоні він не залишив без рішення чи обґрунтованої відповіді.

А про позбавлення акредитацій… Будь-яке втручання у свою роботу іноземні журналісти сприймають як наступ на свободу слова. Реагують на це як бик на червону ганчірку… Репортажі іноземних журналістів з фронту працюють на благо України! Вони по гарячих слідах описують усе те, що наробили росіяни. Пишуть про їхні злочини, про те, на що вони перетворили українські міста та села. Із захопленням описують подвиги української армії! Так, на тих теренах небезпечно. Але там небезпечно не лише для журналістів, а й для всіх людей, які залишаються жити на цих територіях…

Сюзана БобковаГазета «Високий замок»

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України

Read 427 times Last modified on Неділя, 25 грудня 2022 12:56