«Литовський щоденник»: війна на майдані, у театрі та в церкві Featured

Rate this item
(1 Vote)

Днями на вулиці Пілімо знову проходила повз вив’язане з квадратиків велике жовто-блакитне серце, що висить на огорожі. Це серце я згадувала у своїх травневих нотатках. Тепер воно вицвіло, трохи надірвалося з краю. Але... тримається!

Тільки разом!

Мимоволі подумалося: а люди? Нерви – не нитки. І, на жаль, не сталеві канати. Та й сталь не витримує під ударами рашистських ракет. А як же люди?!

Недавно на мітинг у центрі Вільнюса, біля пам’ятника великому князю Гедеміну, завітали двоє посланців полку «Азов». До мікрофону підійшов один із них – уже немолодий, невисокий на зріст бородатий чоловік, аж ніяк не схожий на могутнього воїна. Та коли він заговорив – з величезною силою переконаності, з болем за полонених і загиблих «азовців», з вірою в перемогу України – я зрозуміла, чому орді не під силу зім’яти нашу армію. Вони ж бо не з ниток і навіть не зі сталі, наші воїни, а з чогось іще міцнішого...

- Я вас дуже прошу: приходьте сюди завжди! Збирайтеся! Не мовчіть! – навіть не просив, а наказував «азовець». – Треба, щоб наш народ був солідарним. Разом ми їх зупинимо!

Двоє «азовців» прибули в Литву не лише з пропагандитською місією. Вони не робили, приміром, секрету з того, що їхня частина залишилася без украй необхідних їм «пікапів». А про те, що для перемоги нашим військовим потрібна сучасна зброя, йдеться на кожному понеділковому мітингу на підтримку України. Зокрема, коли сюди, на майдан біля пам’ятника Гедеміну, вже вдруге від початку проведення таких акцій завітав посол США у Литві Роберт Гілкріст, до нього знову і знову зверталися з настійливим: «Більше, більше озброєнь для української армії!»

Реклама для України?

А от серпневий виступ на мітингу посла Грузії (чи правильніше зараз сказати: посла Сакартвело?) став своєрідним «уроком історії». Адже коли в 2008 році рашисти розпочали відкриту агресію проти цієї держави, світова спільнота майже не звернула на неї уваги. 20 відсотків території країни були окуповані – і лишаються під окупацією досі. «У той час я написав статтю, наголошуючи: тепер ніщо не завадить вторгненню в Україну», - нагадав організатор мітингів, литовський письменник, театральний і громадський діяч Аркадіюс Вінокурас. Звісно, він був далеко не єдиним, хто передбачав подібний розвиток подій. Але ж ні – не прислухалися, не поставили агресора на місце, не помогли грузинам. Й апетити загарбників зросли... Хто там каже, що з рашистами можна «домовитися» і дратується, що наш уряд не веде з ними «мирні перемовини»? Правильно сказав Володимир Зеленський: з якої це дивини ми повинні комусь віддати частку своєї території, а головне – віддати людей, громадян України?!

Але мітинги біля пам’ятника Гедеміну – не лише суцільна «балаканина». Тут можна дізнатися корисну інформацію. Наприклад, саме там я почула, що невдовзі у Литві почне діяти українське телебачення. І що 24 серпня відбудеться хода проспектом Гедеміна, а в Український центр на вулиці Т.Шевченка завітають Президент Литви Гітанас Наусєда та перша леді Діана Наусєденє.

Обговорюються і практичні питання. Іноді – досить несподівані. До чого тільки не додумаються люди! Один із ораторів, приміром, звернувся з проханням до підприємців поділитися... старою вініловою рекламою! Коли щити знімають, їхні господарі у Литві мусять чимало платити за утилізацію. А в регіонах України, що потерпають від обстрілів і «прильотів», у приватних будинках багато пошкоджених покрівель. Там такі вінілові щити використовують для тимчасового ремонту дахів. За словами цього оратора, литовські активісти готові збирати у Литві непотрібний вініл і транспортувати в Україну.

«Світанок богів»

У травні я писала, що в Литовському Національному драматичному театрі мають намір підготувати виставу про долі українських біженців. Мене навіть запросили туди, щоб поділилася спогадами про свою евакуацію. Обіцяли зателефонувати... Відтоді про цей проєкт я нічого не чула.

А от у Російському (!) драматичному театрі Литви вже спромоглися створити спектакль про війну в Україні. І навіть цього літа показали його на найпрестижнішому в світі 76-му театральному фестивалі в Авіньйоні. Ця поставновка єдина у фестивальній програмі торкалася подій в Україні. Тож, не дивно, що вона викликала особливу увагу: на сцені театру „La Scierie» її показали десять разів!

Документальну п’єсу «Світанок богів» написав Марюс Івашкявічюс. «Прекрасний драматург, у нього не буває прямолінійних рішень», - відгукуються про нього литовські знавці театру. Ця п’єса - за мотивами історії литовського кінорежисера Мантаса Кведаравічюса, який свого часу зняв фільм «Маріуполіс» (2016), відзначений на багатьох фестивалях. А в березні 2022-го він знову поїхав із кінокамерою в охоплене вогнем місто. Прямо в пекло. Услід за ним відправилася його кохана Ганна. На початку квітня Мантас потрапив у полон і після тортур був розстріляний. Ризикуючи життям, Ганна розшукала його тіло й ціною неймовірних зусиль, через росію, вивезла до Литви. З цією історією переплітається історія жительки Маріуполя Яни, котра місяць переховувалась із родиною в квартирі багатоповерхівки. Зрештою, її чоловік у дворі власного будинку отримав поранення осколками і через півтори доби помер. Жінка вирішила рятувати сина. Вона бігла з дитиною вулицями – і не впізнавала рідне місто...

Взагалі-то у спеціальній програмі, ініційованій Литвою в рамках «Avignon Off», Литовський російський драматичний театр мав показувати більш ранню постановку «Дихаємо разом» про трагічний 2020 рік у Біларусі. Але... «Після лютневих подій ми зрозуміли, що вистава, з якою збиралися їхати в Авіньйон, зовсім не та історія, про яку зараз найважливіше говорити, - зазначає директорка ЛРДТ Ольга Полєвікова. - Війна в Україні глибоко вразила нас».

Але ж – «російський театр»! Ні, правильніше сказати – просто російськомовний, бо нікуде не дінешся: у Литві це найужитковіша мова інтернаціонального спілкування. Ходять чутки, що театр навіть планують перейменувати. Його фасад прикрашає прапор України, а в фойє я бачила виставки антивоєнних малюнків українських дітлахів та фотопортретів українських військових.

Прем’єра вистави «Світанок богів» у Вільнюсі намічена на 17 і 18 вересня. «Одні, маючи себе за богів, знищують інших, а ті відчайдушно тримаються за справжні почуття, істинні цінності... Хто переможе в цьому зіткненні?» - йдеться в анонсі вистави. У постановці беруть участь не лише литовські актори, а й білоруські, і навіть три актриси-біженки з Києва. Звісно, я не пропущу таку театральну подію та потім поділюся враженнями.

Сирена у храмі

Коли я приїхала у Вільнюс, то ще не знала про понеділкові мітинги на майдані біля пам’ятника Гедеміну. Та й Український центр на вулиці Т.Шевченка відкрили пізніше - у червні. Де ж було зустріти українців? «Підіть у греко-католицьку церкву Святої Трійці», - порадили мені литовські друзі. Але так склалося, що я дісталася до неї тільки у серпні.

Вільнюська церква Святої Трійці сама по собі - символ. Адже князь Костянтин Острозький почав будувати її в 1514 році на честь перемоги над московитами. До того там був дерев’яний храм на місці страти трьох православних мучеників. Споруда належить місту, але її передали у порядкування греко-католицького василіянського монастиря.

«Зовсім особлива церква», - трохи іронічно зауважила моя знайома. – «Чому?» - «Бо я ще не бачила у Вільнюсі храмів, які б так потребували ремонту».

Дуже прикро, що це правда. Тоді як розташована зовсім поруч православна церква Свято-Духова монастиря (московський патріархат) – у чудовому стані. Вона вражає барочним іконостасом за проєктом І.К. Глаубіца, виготовленим у 1753-56 роках. Неподалік православна Нікольська церква теж радує око. Але, хоча у церкві Святого Духа збирають кошти на допомогу українцям, котрі постраждали у війні, а мітрополіт Віленський і Литовський Інокентій декларує незгоду з позицією московського патріарха щодо війни в Україні, все рівно тут відчуваєш «московський дух».

Інша справа – церква Святої Трійці. У ній служби ведуться українською мовою. По неділях об 11-й тут збирається українська громада. Не лише на службу, а й аби поспілкуватися. Для дітей у цей час влаштовують у дворі ігри.

Усередині храму я побачила жовто-блакитні полотнища, кафедру з текстом «Молитви за Україну», дитячі антивоєнні малюнки. І ще - скарбничку для збору коштів на допомогу Україні.

Зовні церква виглядає більш-менш пристойно. Але храмова дзвониця в аварійному стані, хрест на її маківці покосився. Всередині самої церкви стіни обшарпані, підлога нерівна, іконостас непоказний. Та все ж, на відміну Свято-Духівського храму з усією його пишністю та помпезністю, тут ніби присутній... дух рідної домівки.

Я хотіла поставити свічку перед іконою – та не знайшла звичайного для церков «кіоску». За півгодини, що провела у храмі, не помітила в ньому навіть жодного служителя. Шкода, бо нікого було розпитати. Довірливо відчинені двері, нечисленні тихі відвідувачі (чоловік із дружиною, мати з дітьми) і... моторошні звуки сирени. Може, то нагадування про повітряні тривоги, що не змовкають в Україні?

Віталіна Московцева-Дорошенко (Вільнюс-Запоріжжя)

Read 184 times Last modified on П'ятниця, 26 серпня 2022 22:13