На превеликий жаль, наша рідна земля зазнала часів поневолення. На наймилішу неньку ступала нога кочівника монголо-татара, ненаситного пана, жорстокого царя та комуніста-диктатора. Рідна земля страждала, майже геть зневірилася, що святі мрії про свободу не поламають залізних кайданів, а кривавим сторінкам історії не судилось перегорнутись, що з чорних хмар, навислими століттями, будуть вічно литись краплі поту народу. Авжеж, вона могла б впасти на коліна, склоняючи голову, схрестячи руки перед загарбником, тоді б навік застили б темні фарби на палітрі, з ними засохла б віра народу, присохла надія, яка бриніла ледве у дихаючому серці. Але наш український народ проявив безмежну мужність і сталеву витривалість в боротьбі за свободу. Священна матінка-Україна плакала, стогнала під ногою загарбника, годувала самопожертвених патріотів своїми родючими, але знесиленими плодами. Страшна дорога до визволення пройшла через криваві битви, захоплення в полон і диктатури. Найрідніша солов'їна земля втрачала кращих своїх синів.
Але велику тугу, увесь смуток душі, сповнену безнадійних мрій, змучений народ відтворив у своїй незрівнянній творчості. Лірична пісня, дума, сповнена уславленого героїзму, лягла на струни кобзарів. Українці мріяли, що хоч в піснях побудуть вільною пташкою, яка прокинеться, умиється вранішньою росою, злетить до неосяжних просторів синього неба, що її зігріє вогнено-червоне сонце. Ось вона летить поміж широкого степу, де мерехтять ковилі й пахне різнотрав’ям, лине дощ, і чайка сховається за хмарами від благодатного дощу і з відчуттям свободи полетить додому, до своєї хати, до найдорожчого у світі родинного вогнища…
Титанічне слово багатьох майстрів письмо лягло на папері, і врешті-решт, стало основним чинником в боротьбі за свободу. Воно живе до сьогодення, намагається розповісти про жахливі часи та ніби благає не забути його.
А скільки незрівнянних картин написано в той трагічний і сумний час. Художник натхненно працював, тому пензель швидкоплинно ліг на полотно майбутнього шедевра.
А який скарб звичаїв і традицій передали у спадок наші предки! Неможливо не згадати святий материнський рушник. Скільки любові в одній квіточці, вишитій замученими руками. Скільки праці, скільки натхнення! Я відчула, що я кровинко твоя, Україно!
…А сьогодні ми , нащадки героїв-захисників, в жилах яких тече мужня кров і бажання бути господарем на своїй землі. Пізнавши гіркі сторінки історії, ми повинні берегти звичаї, традиції, бути готовими захищати країну в перших рядах. Але я відчуваю, що хтось намагається перегорнути мирну сторінку життя, хтось знов розгойдує маятник миру та війни і прагне, щоб навіки наступила холодна ніч і знищити всю ту красу і велич, створену століттями…
Наталія Судейко