ЯК ЮР’ЄВИЙ ХОРТ ОСТРОВОМ СТАВ

Rate this item
(2 votes)

Давно колись жив собі чоловік Юрій — не багатий і не бідний, тихий і не кожному примітний. Не всякий міг його бачити, хоч всі про нього знали. Жив, як характерник - одинаком. В степу на хуторі товксь, але дорогу на той хутір не знав ніхто. Забажає Юрій — сам кому потрібно потрапить на очі, а не захоче — і так обійдеться.

Мало хто відав і про звички Юрієві: чим живе, із чого куліш варить, на що час витрачає. До наших днів тільки й дійшло, що хортів у нього багато було. Одні подейкували, що хорти — це Юрієві собаки, інші вовками їх називали. Траплялося, що тих хортів навіть за півнів визнавали.

Якось прошкували степом два козаки. Можливо і не козаки зовсім, а чумаки, що від валки відстали, битий шлях шукали та й заблукали. Достеменно про те тепер ніхто не розкаже, як би того не хотів, а пригадати нікому і поготів.

Словом, брели вони полями-горбами, як ті вівці, котрих не долічились в отарі, а вже й вечоріти стало.

Ось один і мовить другому:

- Давай де-небудь заночуємо, бо я хортів Юрієвих боюся.

- Я сам від чотирьох відіб’юся.

- Ні, - заперечує йому товариш, — краще заночуємо. Лише Бог Святий знає, що з нами трапитися може...

Однак дурня ніщо не тривожить. Сам себе вихваляє, яму обом копає — хто з дороги збочує, дорога карає. Борода, бач, виросла, та ума не винесла:

- Буде те, що знаю я!

Коли сонце за обрій котилося, розійшлись вони, ледве не билися. До ріки простував сміливіший, а інший, який хортів остерігався, углиб степу подався.

Іде степом, навсібіч озирається. Зирк — вдалині вогнище язика показує, насміхається. Поквапився до вогнища, а там — витоптана прилука зелена. Навколо неї хорти сидять — сила-силенна! Посеред звірів — людина. Ні, не мариться: в казані на вогні куліш вариться. Утямив козак-чумак, що перед ним сам святий Юрій зі своїми звірами вірними.

- Облиш зайвий тягар — думу порожню, — каже Юрій подорожньому.

—  Не страхайся, підійди ближче. Не гоже людям боятися архангелів божих. Я хортам своїм накажу — вони тебе не займуть. Розповідай, чому блукаєш ночами зайдою?

Повідав чумак-козак святому все, як було. І про самовихваляння свого попутника розказав невміло.

Обличчя Юрія посмутніло, наче закам’яніло. Стало, як у церкві на іконі. Знать, не обійдеться без погоні.

Послав Юрій навздогін чотирьох хортів — не наздогнали, побігли шестеро — не взяли, погналися дванадцятеро і оточили безбожника аж на середині Дніпра.

Для науки нечестивцям, а також нагадуванням для всіх прийдешніх з’явився на тому місці острів. Хто погляне на нього зверху, в його обрисах упізнає хорта Юрієвого — чи то собаку, чи то вовка, який гониться за грішником. Розумний, побувавши на святій землі — і в часи добрі, і в часи лихії — говорить: «Буде так, як Бог дасть!».

ДВОГОЛОВИЙ ОСТРІВ

Тепер вже всім відомо, що Архангел Божий святий Юрій острів великий на Дніпрі створив. Тоді він на хуторі в степу мешкав, як звичайний козак-одинак – потихеньку рибалив та хортів виховував, а ті йому вірно служили та спокій охороняли. Та одного разу дуже розлютився Юрій на чумака-хвалька, який мовляв, що він такий відважний, та сам чорт йому і сват, і брат. А тих хортів-вовків за пояс собі заткне. Послав тоді Святий чотирьох хортів того нахабу наздогнати та язика укоротити – не знайшли, потім шістьох – те саме, а коли вже дванадцять вірних захисників помчали, то зловили нікчему посередині Дніпра і на дно на прокорм рибам пустили. Але ж й самі загинули. Тож у пам’ять про них піднявся з глибин чудо-острів велетень – Хортиця, славетний на всі віки.

Як що летіти над островом разом з річними чайками, то побачиш, що у знайомому обрису гончого пса Юрієва дві голови! Одна на північ дивиться, друга – на схід, на два боки стежать, чи не їде ворог лютий землю нашу паплюжити?

Верхня голова – в воду вдається, не наче вкусити когось збирається. Ця скеля гранітна – по псу молитва, який родини не має, бо хазяїна захищає. А колись хтось називав її - Кара, нагадуючи про те, як Архангел Божий нехристя покарав. Тому й козаки запорізькі це до тями взяли та й собі давай зі скелі злодюг-волоцюг кидати, щоб чужі теж боялись та на чуже не зазіхались. Стояв тут у давнину і камінь у людський зріст, а під ним великий скарб був захований, від дурних очей прихований, і стерегла його сама хортива Верхня голова! А косі дурні, що далі свого носа не бачили, казали, що це Свиняча, а не собача голова у на цій стороні острова! Хай щоб їм очі повилазили, так Юрієвих вірних псів ображати!

Вздовж північного берега тягнеться величний гранітний острів – Чорна скеля. Вночі вона темніше пекла, навіть в сонячний день, як таємний привід, її вороняче крило накриває Дніпро. Скеля уся в зморшках – провалах, гротах, розщілинах, потріскалась від старості, як обличчя древньої баби, що колись визирнула з під землі та застрягла на тисячоліття. Від злості вона й погубила князя славного Святослава на призвисько Хоробрий, який з походу болгарського додому повертався. Поганий печенізький хан Куря встроїв йому тут засідку: в бою загинув великий воїн, а душа його досі на островом вітає.

З тих пір ніхто не ризикнув тут оселитися, окрім хороброго козака на призвисько Каракай, бо кара – це чорний, а кай – скала. Ловив він тут рибку річну та нікого не боявся, тому й іменем скелі назвався.

У цій же, північній, сторонці ще одне є диво дивноє – Чорний, як смола, великий камінь. Де він взявся, з якого підземелля виповз чи з палаючого вулкану зірвався та сюди докотився – нікому не відомо. На тищь тищь доріг нема подібного йому. На Чорній перлині Хортиці і взимку сніг не лежить, наче гріє його з нутрі якась силенна сила, наче кусочок сонця заховався у камені та всім тепло дає. Кажуть люди, якщо до нього спиною прислонитися, то всі болячки геть побігуть та на назавжди згинуть. Наші пращури перед охотою чи ратним походом стукали по Чорному каменю списом на вдачу. Має велетень і діточок маленьких, камінців чорненьких, сидять вони навколо Батька та уму-розуму вчаться, сили набираються. 

Все тіло валуна кам’яного вкрито таємними знаками та кресленнями. Одне з них – велика риба, яка обрисом Хортицю нагадує: пливе собі наш острів з сивої давнини у прекрасне майбутнє, розсікає хвилі Славути, як корабель, на якому приплив сюди Архангел Божий Святий Юрій. 

Друга, Нижня голова хортівська на схід вдивляється у дніпровські плавні між двома балками – Липовою та Капралкою – та наче з життям земним прощається вірний пес на віки вічні.

Так і стоять собі Нижня та Верхня голови острова Хортиця, як Юр’єви хорти  дніпровську воду сьорбають та кордони охороняють, всім нам мирно жити заповідають.

Наталя Кузьменко

Read 265 times Last modified on Середа, 02 березня 2022 15:58