Буря

Оцените материал
(8 голосов)

Було десь о пів на дев'яту вечора. За вікном, серед суцільної темряви, котру не розбавляли навіть вуличні ліхтарі, панувала гроза. Шум ливню, гуркіт грому та спалахи блискавки зливалися в єдину какофонічну картину. Вливалися в дратуючий зорово-звуковий хаос безкінечні надоїдливі вмовляння матері.

- Не йди, синку, - занепокоєно говорила вона. - Серце чує щось недобре, не змушуй мене нервувати. 

- То накажи своєму серцю зупинити цю істерику, - роздратовано відгукнувся я з передпокою.

Мати стала в кінці коридору, й стихійне світло в своїх секундних вибухах дозволило мені побачити вже не молоде та дуже печальне її лице. Зітхнувши, я штучно всміхнувся та ласкаво промовив:

- Заспокойся. Я тільки на годинку, у справах. Все буде добре.

Потім взувся, накинув капюшон і вийшов за двері. 

Не встиг я вдосталь насолодитися гіркувато-солодким почуттям образи на матір через те, що вона мене не розуміє, як автомагістраль моїх послідовних думок була підірвана зсередини. Клапті ефірного асфальту, котрі тепер вільно плавали у свідомості, зараз же розірвала на дрібні шматочки люта стихія. Тепер мозок повільно заповнювався в'язким почуттям страху. Я стояв під дахом будинку та зачаровано дивився прямо в очі природі: в люті, невблаганні, всевладні очі. За дверима, зовні, грозі майже вдалося знищити всю мою відвагу. Якби я вчасно не згадав, навіщо вийшов сьогодні з дому, то, мабуть, через пару хвилин вже скидав би з себе куртку та заварював солодкий чай на затишній теплій кухні.

Я впевнено ступив під скажений ливень, і через декілька секунд мій верхній одяг був наскрізь мокрий. Грім погрожуюче та суворо звернувся до мене, ніби сподівався, що поверну назад від його низького гуркоту. Бачачи, що ні дощ, ні гуркотіння не діють, природа завдала останнього удару моєму ментальному захисту: на мить все навкруги побіліло, я розгублено протер очі. Це світло від блискавки своїм сяйвом об'єдналось із нічною темрявою, щоб створити сліпучу відмінність кольорів, щоб зупинити мене. Страх запанував у душі, проте я усміхався й робив наступний крок, згадуючи причину екстремальної прогулянки.

Відверто говорячи, ця причина знову і знову чомусь вислизала з моїх думок. Я намагався сформувати її в цілісному вигляді, але кожного разу збивався на півдорозі, ступаючи ногою у чергову калюжу. Світло від вуличних ліхтарів не досягало усіяної дірами побитої дороги. Оранжеві штучні промені розсіювались суцільним водяним стовпом і дивним візерунком просто майоріли у повітрі. Я вийшов прямо на проспект, і враз частини шаради, котрі ховалися десь по закутках свідомості, з'явилися перед уявним поглядом, не у випадковій послідовності, а цілою яскравою картиною. Я зрозумів, для чого проти ночі побрів у саме стихійне пекло.

Широка проїзна частина, котра спускалася від самого вокзалу аж до центру містечка, стала плацдармом для стрімкого водяного потоку. Вода своєю прозорістю виблискувала в короткочасних спалахах й додавала текучу високу ноту до акомпанементу природи. Дерева, висаджені по краях дороги, час від часу перетворювались із темних обелісків на блідих химерних слухачів стихійного оркестру. Їх руки-гілки тягнулись до неба - головної сцени сьогоднішньої вистави. Десь дуже далеко від мене, вгорі, по обидві сторони прикрашений кам'яними вежами-декораціями висів чорний мутний екран. Він зображував собою флуоресцентну імлу, пульсуючу світлом кожен раз, коли блискавки-прути з'являлися та в один момент пробивали собі ламаний шлях серед темних дощових хмар, інколи перетинаючись. В цьому непостійному електричному лабіринті, котрий то з'являвся, то зникав, я розгледів відповідь на своє питання. 

Я втомився від одноманітності. Безкінечне повторення одного й того ж виснажило мене. Не тільки навколишній світ, а й мій внутрішній став затісний. Здавалася нудною власна черепна коробка. Я прагнув звільнитися з цього полону, розірвати коло, що обернулося вже нестерпну кількість разів. Але всі говорили: громадські норми існують вічно, саме вони є засадами безпеки та благополуччя, й цього ніколи нікому не змінити. 

Однак стоячи тут, кидаючи виклик грізній стихії, я не тільки потопав у потоках дощової води та щирого захоплення. Мені вдалося побачити красу в тому, чого громада відверто боялась. Я зміг високо оцінити те, що "нормальна людина" вважала б за ризиковану трату часу. Правила та закони, котрих буцімто повинні додержуватися всі, зараз не діяли. І все лише через малесеньку відчайдушну спробу зробити не так, як "треба було б": залишитися вдома та боягузливо чекати, поки закінчиться гроза, щоб вийти на свіже повітря.

Засліплююча блискавка висвітлювала битий асфальт, вказувала мені дорогу, а я впевнено крокував вниз по вулиці, роздумуючи про те, як багато малесеньких спроб потрібно зробити. Спроб, щоб відколоти хоча б уламок від титанової "системи", щоб змінити щось. У мене не було сумнівів щодо правильності обраного мною шляху. Правда знаходилася в речах, без яких я досі жив. Або, правильніше сказати, без яких мене вчили жити.

Андрій Ненадов

Прочитано 990 раз Последнее изменение Воскресенье, 06 Сентябрь 2015 23:51

Последнее от
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435