Парабола

Оцените материал
(5 голосов)

Степан прокинувся від раптового пронизливого тікання, яке враз заповнило його маленьку кімнату. Розтуливши сонні повіки, хлопець вмить нервово підірвався з ліжка та простягнув руку до столу в спробі намацати дратуючий його будильник. Сьогодні вимкнути його навмання не вдалося, проте вдалося зачепити чашку та успішно її розбити. Посуд впав на підлогу та розлетівся на шматочки. Не тямлячи себе від злості, молодий чоловік звернув свій погляд на стіл та буквально вдавив кнопку телефону в його корпус. Нарешті з'явилася така бажана для вух тиша. Хлопець подивився на екран мобільного й втомлено зітхнув.

06:00. Саме в цей час Степан повинен був прокидатися, щоб встигнути доглянути за собою та не спізнитись на зміну. Шоста ранку - це надзвичайно рано, подумав хлопець. Проте він знав про закон підлості, який керує його життям: о котрій годині він не лягав би спати звечора, все одно буде стомленим, ніби не відпочивав взагалі. Ця втома переслідувала його ось уже останні кілька років, тому парубок не пам'ятав, що таке ясний розум. Більше того, він навіть звик до своєї каламутної свідомості. Але тільки вдень, ввечері та вночі Степан почував себе більш-менш нормально. Ранки ж завжди були для нього сущім пеклом, головним чином тому, що він в черговий раз згадував про своє життєве становище.

Піднявшись з ліжка та обступаючи уламки розбитого скла, Степан одягнув халат та побрів до ванної. Найнеприємніше в ранкових прогулянках по своїй компактній однокімнатній квартирі було те, що абсолютно все навколо кричало про злидні: подерті шпалери, прогниваючі в деяких місцях дерев'яні вікна, брудна запилена підлога, старі меблі та ще старіша техніка... Час від часу хлопцеві було настільки бридко дивитися на все це, що він просто заплющував очі та намагався магічним чином відсторонитися хоча б подумки. Зрозуміло, що нічого не виходило, але й для кардинальних змін бракувало всього: грошей, здоров'я, часу. 

Повернувшись до кімнати, Степан обережно згорнув руками те, що залишилося від подарованої чашки, та, ввімкнувши телевізор, почав одягатися. Робочий одяг було гидко навіть тримати в руках, проте зараз увагу хлопця привертала зовсім не брудна футболка: він втупився поглядом в екран і уважно слухав проникливе звернення депутата до громадян. Степан повністю змінився у своїй подобі: напружений, тепер парубок зовсім не виглядав стомленим або заспаним. Міцно стиснувши щелепи, молодий чоловік просто дивився прямо перед собою, а в очах його мерехтів якийсь дивний хворобливий вогник. Через декілька секунд хлопець усміхнувся, презирливо хмикнув та вимкнув телевізор.

Взувшись та закинувши на плечі рюкзак, Степан уже виходив за обшарпані двері, як раптом різко обернувся й ще раз оглянув свій убогий передпокій. Зітхнувши, хлопець зачинив квартиру та почав повільно спускатися сходами.

***

Ранки в перших тижнях березня стояли ще зовсім темними. Похмуре небо висіло над містом. Дощові хмари не рухалися взагалі, ніби були намертво прикуті до загального сірого фону. Через цю гнітючу паралізованість Степанові на мить здалося, що він знаходиться під штучним куполом. Сумовиту атмосферу ідеально доповнювала мерзенна мряка.

Бульк!

Хлопець тихо вилаявся. Задерши голову догори, він зовсім перестав слідкувати за побитим тротуаром та прицільно влучив ногою в одну з невеличких ямок, наповнених брудною дощовою водою. Старі чоботи не змусили чекати довго: Степан майже зразу відчув неприємний холод, а потім вологість. 

- Дідько!

Перехожі здивовано поглядали на молодого чоловіка, але він, в свою чергу, не звертав на них ніякої уваги. Через дощ одяг вже встиг промокнути, футболка неприємно липнула до тіла. Степан думав, що ще хвилина, і він вибухне від прихованої роздратованості. Тому вирішив прискорити ходу та швидше дістатися чергової кімнати - там хоча б дощ не допікатиме.

Парубок працював охоронцем на приватній фірмі лише три тижні, проте навіть за такий мізерний відрізок часу встиг повністю знесилитися. Хоча робота зобов'язувала робити нічні обходи та взагалі не спати вночі, Степан розумів, ніхто нічого красти не буде - виробництво завмерло ще багато років тому. Іронія полягала в тому, що хлопець хотів спати вночі й багато разів намагався заснути, але нічого не виходило. Маючи занадто чутливу шию та спину, молодий чоловік просто не міг спокійно лежати на занадто твердому матраці. Це був не відпочинок, а справжні тортури, і якщо вдавалося поспати хоча б пару годин за всю ніч - удача була на Степановому боці. 

На розі вулиць А та Б, попереду, виднілися робочі цехи, обнесені кам'яними мурами з колючим дротом. З будівель заводу стирчали значних розмірів химерні труби, різного діаметру та довжини. Сталь, сірий камінь та проволока, чіткі й суворі за своєю побудовою та формою, виглядали погрожуюче. Але чим ближче Степан підходив до об'єкту, тим краще розумів, що вигляд у заводу не просто погрожуючий, а навіть лякаючий: цегла де-не-де була надбитою та почорнілою від часу, метал встиг проржавіти, деякі вікна, що виходили на вулицю, сумно дивилися на хлопця чорними пустими дірками. Молодий чоловік черговий раз дивувався, як з цієї руїни можна зробити прибуткове підприємство, але хазяї були зовсім іншої думки та, скоріше за все, знали, що робили, коли купували територію. Їхні проблеми.

Парубок вже чимчикував вздовж стіни заводу. Дійшовши до повороту, він звернув направо й через декілька секунд вже стояв напроти металевих дверей невеличкого будиночку, що з одного боку сполучався стіною з огорожею, а з іншого - із широкими пропускними ворітьми. Степан постукав у двері й став чекати. Почулися кроки, а потім і жіночий голос:

- Хто там?

- Зміна, - з якоюсь підкресленою байдужістю в голосі відповів Степан. 

- Ой, зараз-зараз, мій хлопчику, зараз я відчиню, - відгукнулась жінка, почавши відмикати замки та знімати засови. 

Відчинивши двері, чергова попросила Степана ввійти. Тільки-но хлопець пройшов у маленький службовий коридор в декілька метрів завдовжки, жінка почала знову поратися біля замків, а закінчивши, повернулася і з усмішкою, місцями чорною від карієсу, промовила:

- Ну що, ходімо робити обхід?

Парубок просто кивнув і, відчинивши наступні двері, вийшов уже безпосередньо на територію фірми. 

Важко було уявити собі, яким насправді виглядав завод, адже мури були достатньо високими й приховували його від очей звичайних перехожих. Проте такого Степан не очікував, коли вперше побував тут: спочатку йшов акуратний пустир, покритий асфальтом. Але далі цей пустир звужувався, перетворюючись на широку доріжку, по обидві сторони якої тепер з'являлися різні будівлі: цехи, склади та інші споруди, про призначення яких хлопець навіть гадки не мав. В цілому територія була величезною, й, що характерно, зсередини завод зовсім не здавався занедбаним.

Степан та його колега по роботі підходили до деяких будівель та перевіряли, чи є на дверях або воротах замки з висячими на них пломбами - маленькими червоними браслетиками. Відкрити двері, не зірвавши пломби, неможливо. Проте, як завжди, хвилювання були марні: все було на місці, добре зачинене та без слідів злому. 

Вранішній обхід зайняв близько десяти хвилин, і весь цей час Світлана - так звали жінку - весело тараторила щось до Степана. Проте хлопець не дослухався до тих балачок, а просто думав про своє. Повертаючись назад, Свєтка продовжувала свої теревені, йдучи попереду, а парубок тим часом спостерігав за нею. Вона була низькою на зріст, десь по плечі Степанові. Мініатюрна, з чорним коротким волоссям, жінка була схожа на якусь міфічну істоту з казки. Її можна було б назвати молодою - рухливості їй не позичати - якби не зморшки, котрі добре проглядалися на лиці. 

Завжди весела та дружелюбна, Свєтка чимало розповіла молодому чоловікові про роботу охоронця. Проте Степан чомусь вважав, що надмірна привітність - це лише камуфляж, за яким знаходиться щось приховане. "Звісно, у всіх людей є таємниці", - роздумував хлопець. "Але її привітність якось особливо виділяється. Час від часу вона навіть нудотна від перебільшення". 

Не зважаючи на тепле відношення жінки до себе, Степан її недолюблював. Коли він дізнався, що працює вона тут уже три роки, він мимоволі здригнувся. Як можна було займатися такою нудною та безперспективною справою? Чому було не подумати про нове робоче місце? За рахунок чого ця людина хотіла втілити свої мрії у життя? А чи були в неї мрії взагалі? 

Хлопець прогнав неприємні роздуми з голови та ще раз просто запевнив себе, що надовго він тут не затримається. 

Дощ посилювався. Мрячка перетворилася на добрі краплини, які зрадливо падали на голову Степанового капюшона. Волосся починало мокріти. Парубок обійшов Свєтку та швидким кроком направився до чергової кімнати.

- Гей, соколе, постривай, - гукнула жінка.

Молодий чоловік обернувся й тільки зараз помітив позаду себе купу довгих дощок, безладно лежачих під відкритим небом.

- Топити можеш цим, - чергова кивнула в сторону купи. - Бо нарубані дрова майже закінчилися.

Сказавши це, колега рушила далі. Хлопець же стояв непорушно та, нахмурившись, дивився на мокрющі дрова.

"Вона що, з глузду з'їхала?!" - кричав внутрішній голос. "Як я буду топити цим непотребом? Він же наскрізь мокрий! Це якийсь жарт? Тобто, сьогодні я залишуся без тепла?".

Степан гнівно вдарив ногою по одній із дощок, а потім, трішки заспокоївшись,проте не без нервозності, сказав:

- Але ж дерево сире, воно не буде горіти.

- Буде, якщо розпалиш жаркий вогник, - відповіла на ходу жінка, не зупиняючись.

"Що за нісенітниця?! Вона що, зовсім дурна? Сама не розуміє, що верзе", - роздумував далі парубок, скривившись. "Добре, нехай валить звідси, швидше. Я вже не можу сприймати її голос, не те що бачити це щуряче обличчя. Якось самотужки впораюся".

Повернувшись до маленького будиночку, Свєтка зайшла в єдину кімнату будівлі і, взявши звідти сумку, швидко "ласкаво" розпрощалася із своєю зміною. Замикаючи металеві двері, Степан з полегшенням зітхнув.

***

Лежачи на самоті на твердому дивані, Степан заплющив очі та намагався не думати взагалі. Інтер'єр вартової кімнати наганяв на хлопця лише смуток, від чого на душі було ще важче. За два столи, застелені брудною подертою клейонкою, черговий ніколи не сідав. Його турбувало те, що за одним він сидів спиною до дверей, а за іншим погляд натикався на старий пожовтілий церковний календар. Молодий чоловік розумів, що ніхто не з'явиться на заводі й не відчинить безшумно двері, щоб вдарити його ножем в спину. Більше того, Степан не вірив у Бога. Але ці два столи своїм розташуванням псували його настрій, який і без того був на самому дні.

Дах задзвенів новою мелодією. Дощ посилювався, з вікна потягнуло холодом. Хлопець затремтів від охолодженої вогкості свого вовняного светру. На секунду він навіть зупинив свій погляд на старих смердючих куфайках, котрі висіли на самотній вішалці в кутку, але в цю ж мить розпилив думку в своїй свідомості. "Краще вже холод, ніж ці мерзотні куфайки", - подумав юнак.

***

Дощ забарабанив по черепиці з новою силою. За вікном стояв водяний туман: від рясності ливню будівлі за вікном важко було розгледіти. Холод - невидимий жорстокий ворог - із все більшою, повільно нарощуваною, але стабільною інтенсивністю нагадував хлопцю про його становище. Ще трохи - й юнак обов'язково застудиться. Вилікувати звичайну ОРВІ зараз було важкувато для скудних фінансових запасів молодого чоловіка. Зайняти трохи грошей було ні в кого - черговий по вуха був у боргах ще з минулого місяця.

 Степан різко підірвався зі своєї незручної постелі та сів, притулившись спиною до холодної голої стіни. Від дивився прямо перед собою, на незграбно прилаштовану до дерев'яної підлоги буржуйку. Зараз, коли дощ лив як з відра, даремно було й думати про те, щоб розтопити піч. Тепер вона виглядала химерно в темній кімнаті. Дивлячись на юнака своєю мертвою, позбавленою жару-життя стулкою, буржуйка була зараз зовсім не другом, а моторошним ворогом, що насміхається.

Хлопець несподівано хмикнув. "Ні, зараз я вщипну себе й неодмінно прокинусь", - намагався заспокоїтися він. Проте боляче впившись брудними нігтями в шкіру, юнак не відчув нічого, крім болю. Нічого не змінилося. Він не спав, і це була жорстока реальність, з якою його мозок не хотів миритися: він був невиліковно хворою людиною, яка знаходиться на соціальному дні та працює охоронцем за копійки. Ні про які втілення його мрій і мови бути не могло, адже молодий чоловік не міг задовольнити найпростіші та найнеобхідніші свої потреби. Він був гірший за ту Свєтку, адже в неї, за її словами, була сім'я, а в Степана не було нікого. Юнак був безнадійно одиноким, приреченим на жалюгідне гниття тут, в цій сірій кімнаті, без шансу вирватися з темряви безвихідді, без шансу змінитися.

Усвідомлюючи все це, переглядаючи в голові своє марне життя знову і знову, хлопець не міг зрозуміти, не міг повірити в те, як він перетворився на таке безглузде створіння.

***

Степан пролежав хвилин з десять, намагаючись задрімати, коли дощ перестав відбивати свій водяний ритм. Помітивши це на задвірках своєї свідомості, хлопець зрадів. "Нарешті!" - подумав він. "Нарешті цей проклятий ливень скінчився, і мені буде не так холодно". Але коли юнак відкрив очі, він був відверто вражений, ніби розпеченим прутом його без вагань вдарили у самісіньке серце: за вікном пролітав сірий від диму промзон сніг.

Молодий чоловік сидів за столом і розглядав церковний календар із зображенням Богородиці. Кілька секунд черговий не подавав ніяких ознак життя, навіть не кліпав очима. Він був схожий на справжню скульптуру, до жаху реалістичну. Раптово, сам того не контролюючи, Степан підірвався зі стільця й з усієї сили вдарив прямо в обличчя Божій Матері. Потім ще раз та ще. Стара глина прогнулася вглиб, разом із нею й календар, котрий у деяких місцях був уже розірваний. Стілець із сильним стуком гепнувся об брудну сиру підлогу. 

Хлопець так і залишився стояти серед кімнати, понуро опустивши голову. З побілілих кісток пальців сочилась ріденьким струменем кров, а по щокам по черзі пробігали одна, друга, третя, четверта сльозинки...

Юнак ніяк не міг зрозуміти, навіщо він прийшов у цей світ. Спочатку, звичайно, своє отримав Бог. Проклинаючи святе ім'я, молодий чоловік запитував у Всемогутнього, чому, якщо Він існує, в світі живуть такі, як Степан - люди, призначення яких померти просто так, не змінивши нічого у цьому світі. Однак через декілька секунд черговий зробив висновок, що звинувачувати того, в кого не віриш - надзвичайно безглуздо. Далі свою порцію образ отримали батьки, брат, колишня дівчина, котра буквально із землею змішала його почуття. Доля, удача, погода, сніг, вітер, граки, які сиділи на високій тополі...Хлопець звинувачував усіх у своєму важкому життєвому становищі. Усіх, тільки не себе - справжнього винуватця зруйнованого життя.

***

Степан сидів навприсядки біля буржуйки, лікті вперті в коліна, долоні на щоках, погляд зосереджений на пічці. Повільно підвівшись, хлопець постояв ще кілька секунд, вочевидь роздумуючи над чимось, а потім підійшов до одного зі столів і знову присів, намацуючи рукою старий пожовтілий картон, недбайливо скинутий в безладну купу. Поклавши до відкритої стулки буржуйки сухий горючий матеріал, юнак подивився у вікно. Потім зняв з вішалки мокру куртку, відчинив двері й вийшов.

Сніг і натяку не давав на те, щоб скоро скінчитися. Молодого чоловіка це засмутило ще дужче, але вибору в нього не було. Треба було якось діяти, якось виправляти ситуацію. Гнів тут точно безсилий. А ось надія, котра тьмяним вогником ледь-ледь тліла на самому дні його холодної та знесиленої душі, могла вивести Степана з кризи. І він відверто надіявся на те, що йому вдасться відновити свою жагу до життя - варто тільки зігрітися та все добре обміркувати.

Притягнувши до чергової кімнати купу сирих дощок, які пару хвилин тому були переламані навпіл для зручності, хлопець дбайливо поклав їх біля пічки. Тільки зараз він побачив, як сильно забруднив свій одяг. На секунду лице його спотворила гримаса незадоволення, але юнак впорався з цим, глибоко вдихнувши та видихнувши. Абияк обтрусивши бруд, черговий скинув верхній одяг та, тремтячи, присів біля буржуйки, підкладаючи мокре дерево до відкритої стулки, прямо на картон. Після цього сторінками зі старого журналу обклав деревину з обох сторін та зверху й підпалив сірниками. Але нічого не вийшло. Папір та картон обгорали, але дошки не займались. Накладаючи все нові та нові шари товстого і тонкого паперу, Степан намагався знову та знову. Проте йому не вдавалося прогнати з дерева сирість. Після чергової невдалої спроби хлопець потягнувся за сірниками, однак помітив, що коробочка надто легка. Тяжко зітхнувши, юнак прикрив стулку пічки та, брудний від сажі з ніг до голови, стомлено присів на диван.

***

А сірий пух все падав та падав, застилаючи землю темним душним килимом та додаючи останніх сумних штрихів до мертвенно блідої німої картини нестабільності ранньої весни. "Весни..." - промайнуло у Степановій голові. Дуже дивно, адже на вулиці дійсно стояла пора відродження. Те, як її звик уявляти хлопець - свіжий, бадьорий, привітний час, - та те, що він бачив за вікном, створювало відчуття певного дисонансу в його голові. 

Подібним до цієї зрадливої весни бачив юнак і сам себе. Його свідомість була наповнена безкінечним потоком мрій, нових ідей та шляхів для досягнення позитивних змін. Але молодому чоловікові, мабуть, просто не судилося втілити хоч якийсь із своїх задумів у життя. Від цієї жорстокої іронії щось надломилося в його душі. "Ліпше б я не усвідомлював суть свого становища", - промайнуло у нього в голові. "Був би чимсь на зразок тієї Свєтки: поверховою істотою, котра звикла робити те, що їй скажуть, позбавленої будь-якої оригінальності. До дурощів простою, але щасливою істотою".

"Лишилося тільки змиритися зі своїм становищем", - сказав хлопець сам собі. Однак насправді юнак не збирався ні з чим миритися. Він взагалі нічого не бажав. Сили покинули його: як моральні, так і фізичні. Заплющивши очі, він враз поринув у чорну, позбавлену кольорових снів безодню. 

***

Прокинувшись, Степан не зразу відчув, що вже не спить. Разючість контрасту кімнати, поглиненої темрявою, та насиченого світла за вікном сліпила очі. Сонний спантеличений хлопець встав з дивану та, протерши очі, ще раз подивився надвір. Затамувавши подих, юнак різко кинувся до дверей.

Відімкнувши замок, Степан завмер на місці. Безладні купи брудного снігу щезли. Замість сірого покривала маленькими струмочками бігла асфальтом тала дощова вода. В цих калюжах віддзеркалювались фрагменти досі небаченої хлопцем картини: бордові, оранжеві та темно-фіолетові хмари на чистому блакитному фоні, оздоблені золотою оправою сідаючого вечірнього сонця. Воно прикрасило не тільки небо, але й все навкруги: дерева, будівлі, птахів - надаючи їх формам чіткості й замальовуючи різкі силуети тіней.

Піднявши голову догори, юнак майже зразу відчув різкий біль в очах, але йому було все одно. Сльози котилися йому по лиці, однак молодий чоловік не журився, а навпаки, посміхався, навіть щиро радів - вперше за довгий час. Весна, нарешті проявивши себе, наповнила його тіло та душу життєдайною силою відродження. І він це відчув кожною своєю клітиною, кожною хаотично-болісною думкою розуму. Степан на повні груди вдихнув свіже весняне повітря, насолоджуючись цим глибоким жадібним ковтком. Вітер своїм різким поривом дунув прямо на хлопця й почав пестити його тіло приємною прохолодою, куйовдити волосся. І враз молодий чоловік зрозумів щось дуже важливе та необхідне на цьому етапі його життя...

Тоді природа розкрила хлопцеві свій очевидний на перший погляд секрет: все змінюється, і цього процесу не оминути нікому й нічому. Юнак усвідомив, що тяжкий період, який він переживав зараз, - це тимчасово. Варто прийняти його і з гідністю витримати. Адже після нього обов'язково почнеться нова, біла смуга. Це - природа речей, яку нажаль мало хто розуміє, а тому й сходить з доріжки успіху на півшляху, не доводить справи до кінця, або навіть кінчає життя самогубством. 

"Але де ж брати сили, щоб не зупинятися ні на секунду та продовжувати йти далі?" - запитав сам себе молодий чоловік та в цю ж мить усміхнувся, розуміючи, де варто шукати джерело терпіння. "У самому собі!" - промайнула у його свідомості відповідь. "Хай у мене не має нікого, з ким я міг би душевно поговорити, нікого, хто розумів би мене або допоміг у скрутну хвилину. Про матеріальні блага взагалі думати не варто - це речі, котрі з'являються та зникають, ніби декорації у театрі. Завжди найважливіше пам'ятати, що я - Людина, яка здатна на дійсно значимі вчинки. І доки я буду нести цю істину у своєму серці, доти й буду невразливим до злиднів, самотності та невдач. Я чіплятимусь за кожну нагоду стати кращим та могутнішим, терпляче чекатиму проміння з-за хмар у зовсім скрутні періоди. Адже я прийшов у цей світ не марнувати життя, а гармонійно відповідати Природі речей, як і все в цьому Світі".

***

...Сонце тягуче в'януло над калюжами, час від часу висвітлюючи у воді мутну постать чоловіка, котрий впевнено крокував вперед, несучи за своєю спиною ніч, поглинаючу місто непроглядною темрявою.

Андрій Ненадов

Прочитано 1071 раз Последнее изменение Суббота, 01 Август 2015 23:03

Последнее от
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/myhostzp/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Другие материалы в этой категории: « Я - наречие Спасатель со сладкой ватой »