Print this page

Диво трапляється там, де в нього вірять

Rate this item
(7 votes)

Глава 1

- Доброго ранку, манюнє! – сказала мама,  заходячи до Толі, який нещодавно прокинувся, в кімнату. – Вставай, підемо до дитсадочка.

- Доброго ранку, мамо! – сказав Толя. 

- Ну що підемо снідати?

- Так! – вигукнув хлопчик.

- Тільки йди почисти зубки, – примітила мама.

- Ну добре, – сказав Толя й пішов до ванни. 

Толя вже біля дверей ванни. Він зупинився і почав розглядати вирізанні сніжинки з паперу на дверях. 

- Мамо, а що це за сніжинки? Їх же вчора ще не було. 

- Це сьогодні вночі прилетів ельф і прикрасив квартиру, адже скоро Новий Рік! – вигукнула мама з кухні.

- А що це таке Новий Рік? – спитав Толя, вже усідаючись за столом біля гарячої  яєчні . 

- На тебе, що в ванній  у шампунь впав? – спитала з посмішкою мама.

- Ні, нічого не падав, - потираючи голову відповів Толя. – А що повинно було?

- Та це жарт! Я мала на увазі, що як ти зміг забути Новий Рік? Ми ж кожен рік тобі подарунки… - мама обірвала розмову, - Ой! Дід Мороз кожен рік тобі подарунок під ялинку приносить. 

- А! Точно! – вигукнув Толя. -  А що ще є особливого в цьому святі?

- Ну,  кажуть. Що в цей день якщо загадати бажання о півночі під бій курантів,  то воно виповниться. 

- Класно!  Ти перевіряла?

- Ну – протягла жінка, - В дорослому житті, ні. 

- А в дитинстві загадувала?

- Звісно! – і на обличчі розпливлась широка посмішка, - новорічна ніч для мене завжди була сповнена чарівністю. За кілька днів, пишеш листа до Діда Мороза і залишаєш на столі, - кинулась у спогади мама, - А він вночі прилітає, читає листа і летить далі, а по-о-о-тім, -  треба примітити, що мама майстер розповідей, завжди знає де зробити паузу, - А потім першого січня знаходиш під ялинкою подарунок! Той самий, який забажав!

У її голосі був такий дитячий азарт, що й не подумаєш, що цій жінці тридцять три роки і на роботі вона сувора начальниця відділу у великій компанії «Мальовник», що займається організацією виставок картин,а  їх замовленням - Анна Петрівна. Мабуть, тільки з сином вона могла перетворитись на дитя. Розповісти йому свої дитячі секрети, примхи. Не тому, що це якісь причуди батьків, а тому що Анна хотіла, щоб малюк виховувався з власного прикладу, повчальних історій з її життя, а не дорослими й не зрозумілими для п’ятирічного хлопчика «моралями». 

- О! – скрикнув Толя, - А можна я теж напишу листа?

- Звісно можна! А тепер їж яєчню. 

І на кухні знову повисла тиша, яку порушував тільки стукіт виделки по тарілки, шипіння електрочайника, знову стукіт тільки ложечки по чашкам. Взагалі, на кухні було шумно, тільки здавалось, що тихо, адже всі присутні мовчали. Мама поринула у спогади дитинства або думала про сьогоднішній день, як вона поведе сина до дитсадочка, далі на роботу, треба знову підписувати документи, слідкувати за працівниками, знову ці стреси, крики й непорозуміння з колегами. Але все розвіється коли вона забере Толю з садочка. Тоді все буде добре! Поки вони дійдуть до будинку, Анна вже встигне почути дитячі веселі історії, скарги й похвали. Потім вона зустріне Олега – тата Толі. Хатні справи і сон. Довгий і міцний сон, а наступного дня теж саме. 

Мабуть, будь-яка жінка вже б зійшла з розуму. Так? Ні. Жінки всі такі, та й взагалі у всього люду таж сама проблема: нічого не міняється. Ну, що ж поробиш? 

А про що думав Толя? Напевно, багато думок пролетіло у дитячій голові за цей час. 

«Яка смачна яєчня, якби так в садочку готували. Хоча, там теж непогано готують, але матусина їжа найсмачніша у світі! Зараз будемо пити чай, а десь були цукерки! Потім одягатись і йти в садочок. Там найулюбленіша вихователька – Оксана Миколаївна. Знову будемо з Мішею грати в машинки, знову побачу Наталю. Яка вона гарна! Виросту й одружусь з  нею! Потім тихий час. Як я його не люблю! Проте, після нього мене забирає мама і ми йдемо додому! А потім прийде татусь! І ми всією сім’єю будемо вечеряти! Ох, я ж забув про листа! Так! Сьогодні! Ми! Напишемо! Листа! До Діда Мороза! Та-а-а-а-к , а що я хочу? Багато цукерок? Ні. Набір машинок? От, Мишко очманіє! Хоча і він може забажати такий же самий набір. І що тоді вийде? Ні, машинки я не хочу. А що ж мені тоді кортить? Ну доборе, покину це, може ввечері прийде думка». 

Толя був дуже розумним та кмітливим для свого віку.  Не кожна дитина може похвалитись такою слухняністю, вихованістю, розумом. Взагалі, він спокійний й тихий. 

- Мамо, - перервав свої і мамині роздуми Толя,- А яке сьогодні число?

- А навіщо тобі? – здивувалась мама.  

- Ну хочу знати скільки залишилось до Нового Року.

- Давай по практикуємо математику, - сказала мама і присіла біля толених колін, - до Нового Року залишилось неділя. Це скільки днів?

- Звісно, сім!

- Правильно, а Новий Рік відбудеться тридцять першого  грудня. Тепер, що треба зробити, щоб дізнатись яке число сьогодні? 

- Відняти!

- Молодець! А що саме?

- Від тридцяти одного сім.

- Правильно. І скільки вийде?

Толя приклав палець до губ і задрав голову догори. Не розумію, але як це допомагає у підрахунках? Я впевнена, що  не один Толя так робить, багато дорослих задирають голову назад у пошуках правильної відповіді. Може, так вони намагаються зосередиться, а може сам Бог їм допомагає? Але тут Толя викрикнув:

- Двадцять чотири!        

- Який молодець!

Тим часом Толя вже доїв яєчню й прийнявся за чай. 

- А що цукерок нема?- запитав Толя. 

- А навіщо вони тобі? – сказала мама і посміхнулась, -  від них зуби псуються.

- Ну хоч трошки, - заблагав хлопчик.

- Ну добре, - і Анна дістала з верхньої  шафи вазу з цукерками.

Після трапези малюк з мамою пішли до дитячої одягатись. 

- Так, одягай колготки,- звеліла мама, - на вулиці дуже холодно!

- Чоловіки не носять колготи! – коротко відрізав Толя.

- Це хто тобі таке сказав?

- Тато і Мишко. Мишка, між іншим не змушують одягати колготи! 

Анна вже хотіла покарати Толю, за те що так розмовляє з нею, але перевівши дух спокійно сказала:

- Не можна так розмовляти з мамою. Я ж на тебе голос не підвищую. І взагалі, то чоловіки не носять колготи, а ти ще хлопчик.

- А Мишко?

- А ти не слухай Мишка! Ось скоро Новий Рік він застудиться на морозі без колгот, і в новорічну ніч буде лежать з температурою, а ти будеш гуляти, - сказала мама. Але вона розуміла, що Мишко Толю просто обвів навколо пальця,  бо ж яка мати відправить п’ятирічного хлопчика на мороз без колгот?  Просто вирішив похвалиться перед її сином.  Але не сказала це вголос. 

- Ех, - здихнув Толя.

Глава 2

На годинниках вже о пів на восьму, а тата ще нема. Толя сидів у дитячій біля вікна і дивився як падає сніг. 

Дінь-дінь, раптом задзвенів дзвоник. 

- Тато!! – вигукнув Толя.

- Привіт, Толю, - сказав Олег, - Як справи?

- Вже добре! 

- Привіт, любий, - сказала Анна, - Нумо всі на кухню вечеряти. Але спочатку у ванну мити руки. 

- Що в нас на вечерю? – запитав Толя.

- Що дають, - усміхнувся тато.

- На вечерю у нас сьогодні товчена картопля з куркою. – сказала мама й поставила перед  членами сім`ї тарілки з їжею.

- Яка ти в мене господиня! – сказав Олег.

- Як смачно! – вигукнув Толя.

- Я все з’їв! Дякую, - сказав син і вийшов з-за столу, та прибрав тарілку.

- Нема за що! – відповіла мама. 

- Я теж все! Велике дякую, -  сказав тато і зробив теж саме, що і Толя.

- Нема за що, -  відповіла Анна

Мама вже також все доїла і прийнялась мити посуд.

Глава 3

- Толю, спати! – вигукнула мама і зайшла у вітальню, де її син гуляв з Олегом, - Який безлад! Жах! 

Справді, у вітальні царював жахливий безлад.  Іграшки порозкидані, речі з шафи валялись на підлозі.

- Я ж їх тільки сьогодні попрала!

- Вибач, - сказав Толя.

- А ти нічого не хочеш мені сказати? – сказала мама дивлячись на Олега. 

- А я що? Це все Толя! – почав оправдуватися Олег, хоча  це була не правда. 

- Не соромно всю вину на сина перекидати? – сказала Анна, - Якщо ніхто не хоче признаватись, значить ніхто звідси не вийде поки не приберуться. 

Хоч Анна і намагалась не підвищувати голос на сина, та чоловіка, але у деяких ситуаціях її нерви здавали. Ну з ким не буває? Але мама не бажала нікому зла, особливо сім`ї, а навпаки робила все, щоб їхній син зростав у добрій родині.

- А як же спати? – запитав Толя.

Анна перевела дух і як можна спокійніше сказала: 

- Нічого страшного. Поспиш менше, ніж звичайно, не виспишся, от тоді будеш знати як розкидати все.

- Ну добре,- сказав Толя.

- Не хочеш сину допомогти? – спитала мама тата. 

- Доборе, добре, - сказав тато.

- А як же лист до Діда Мороза? – раптом згадав Толя

- Як залишаться сили після прибирання, тоді й напишеш, а якщо ні, то завтра, - відповіла мама. 

Глава 4

- Фух! Прибрались,- зітхнув Толя.

- Вже десять годин вечора, - сказала мама,- Толю, в душ і чистити зуби.

- Ага! – сказав хлопчик і метнувся до ванни.  

Після водних процедур Толя повернувся у вітальню. 

- Я все, - сказав хлопчисько. 

- Молодець! – сказала мама.  

- Я готовий писати листа!

- Ну добре, пішли у дитячу, - звеліла Анна. - Тату, ти з нами? 

- Звісно,- відповів Олег. 

Вся сім`я зайшла у дитячу. Мама дістала з шафи лист та ручку та була готова писати. 

- Ну що будемо писати? – запитала мама.

- Давай почнемо так: « Дорогий Дід Мороз!  Тобі пише Толя Сергіїв з міста Київ. Весь рік я вів себе добре, слухався маму Анну та тата Олега. За це я хочу подарунок під ялинку…»? І такий-то подарунок. – запропонував тато. 

- Так, - згодився Толя, - Мамо, записуй. 

Мама все записала але залишився тільки подарунок. 

- А хто це Дід Мороз? Ну, тобто я знаю хто це але який він на вигляд, як роздає подарунки? – проторохтів Толя перш, ніж мама почала щось питати.

- Ну, розумієш Толя, ніхто цілком не бачив Діда Мороза,  адже він приходить вночі, щоб його ніхто не помітив. Але переповідають, що він має довгу білу бороду, червоний ніс, сиве волосся, а одягається в червону шубу і такого ж кольору чоботи, має при собі чарівний посох яким він «підпалює» ялинку, і заморожує не доброзичливих людей. Є в нього онучка Снігурка. Їздять вони на чарівних санях. Вночі заходять через вікно і кладуть подарунки під ялинку, а не слухняним дітям – різки,- прийнявся відповідати тато.

- Класно! – сказав Толя. 

- Так що там з подарунком? – перебила мама. 

- Не знаю, - стиснув плечима Толя, - я думав ви мені допоможете. 

- Давай набір для творчості? – запропонувала мама.

- А що там буде? – перепитав син.

- Ну я ж не знаю який обере Дід Мороз. Найчастіше там набір олівців, фломастерів, крейд.  Фарби, кісточки, підстругачка для олівців та затиральна гумка, - роз’яснила Анна,- Ах, я ж забула вам сказати: мені на роботі дали вихідний, тому ми їдемо до бабусі. 

- А як же я? – спитав тато.

- Ти приїдеш раніше і ми поїдемо.  Так що там з набором, пишемо? 

- Так! – сказав Толя. 

Глава 5

- Толю, прокидайся, - сказала мама.

- Ага,- відповів Толя і потягнувся. 

- Нумо у ванну!

- Добре, - відповів син і почимчикував до ванни. 

Біля ванни він знову помітив сніжинки. 

« Сніжинки. Ага, сніжинки. Ельфи. Новий Рік. Дід Мороз. Лист.» - почав відтворювати свій вчорашній день Толя, - Цікаво він прочитав його? Треба у мами запитати. Ага, сьогодні ми їдемо до бабусі. Ну добре.» 

- Цікаво, а Дід Мороз прочитав листа? – сказав в голос Толя, але ніби про себе. 

- Звісно! – відповіла мама. 

-  Ну що ми їдемо до бабусі?

- Так? А щось сталось? – затурбувалась мама.

- Ні! А можна я там залишусь на ніч? – по торопився заспокоїти  маму хлопчик. 

- Фух, - видихнула мама. -  Звісно можна.

- А як же садочок? – згадав син. 

- Нічого страшного.  Один раз можна.

- А у скільки годин ми поїдемо?

- Напевно, о сімнадцятої. А що?

- Нічого. Просто.   

- Дякую, все було смачно! – сказав Толя і вийшов з-за столу. 

- Нумо у дитячу одягатись! – сказала Анна. 

Глава 6

- Оксано Миколаївна, доброго вечора, - сказала Анна заходячі до Толі у групу.

- Доброго вечора, Анно Петрівна! Ви за Толею? – спитала вихователька. 

- Мама! – ринувся Толя до мами.

- Привіт, малече! -  сказала мама і обняла сина. – Йде ще трохи погуляй, а я поки побалакаю з Оксаною Миколаївною.

- Ага, - сказав Толя і підбіг до Мишка. – Бачив? Мама прийшла! 

- А чого вона тебе не забирає? – спитав Мишко. 

- А мама, ще з вихователькою балакає. Я ж завтра не прийду, - похвалився Толя. 

- А чого це раптом? – здивувався друг. 

- У бабусі ночуватиму! – радісно сказав Толя.

- Ага, класно! – порадів за товариша Мишко. – У бабусі добре. Ніхто тебе не світ, не зоря не буде у садок. Можеш спати хоч до обіду, а вона ще й пиріжків напече. 

- Так, - згодився Толя. – А тебе коли мама забере? 

- Скоро, - відповів товариш і поглянув у сторону дверей. 

- Як мій Толя? – спитала Анна у Оксани Миколаївни.

Оксана Миколаївна дуже мила жіночка. Струнка, біловолоса, з яскравими зеленими очами. Одягається за стилем. Платтячка, спіднички з блузами, і все у пастельних тонах. У неї завжди зібране волосся. Або в пучок, або в хвіст. Дуже добра, ласкава, щира, ввічлива, трудолюбива, обожнювала дітей, ніколи на них не кричала, а проводила бесіди, частіше без батьків, бо вважала що у таких ситуаціях вони тиснуть на дітей.  За це її дуже люблять діти. 

- Добре ваш Толя, - відповіла вихователька. – Не бешкетує, спокійний. 

- Я хотіла вас попередити, що Толя завтра не прийде. Ми їдемо до бабусі. 

- Ага, добре. Тільки не могли б ви написати записку. 

- А коли? 

-  Та прямо зараз!   

Після того як Анна написала записку, вона одягла Толю і разом пішли додому. 

- Ура ми їдемо до бабусі! – закричав щасливий Толя, щойно вони вийшли з садочка. 

- Так, - підтвердила мама і посміхнулась. 

- А тато вже дома?

- Ну коли виходила його не було, можливо він вже прийшов, - сказала жінка і пожала плечима.  

На вулиці тихо падав сніг. Взагалі, зима пора тиші. Мовчки йдуть пішоходи, втомлені холодом і кучугурами,  плетуться машини не обронив жодного звука. Притихли й тварини. Нема тих солов’їв та зозуль, що не дають поспати зранку. Не шелестить листва. Стоїть все мовчки. А чого їм шуміть?

- Мамо, а я вважаю, що у кожної пори року є свій звук, - сказав Толя, перервавши тишу.

- Так? І які ж це? – запитала Анна.

- Ну, наприклад, весною це спів пташок, які прилетіли з теплих країв. Влітку це дзижчання газонокосарки,  веселі крики дітвори. Восени це скрегіт віника по асфальту, стукіт крапель дощу по вікнах. А взимку… - Хлопчик замислився.

- Що взимку? – спитала мама.

- А  взимку скрегіт  лопати, коли прибирають сніг! – добавив Толя.

- Молодець!

За розмовами Анна та Толя вже дійшли до будинку. Вони з татом жили у багатоповерхівці. Це був один дім. Можна сказати елітний. Білий, чистий, чимось схожий на кампанію, яка складається з офісів. 

Пі-пі-пі, запищав домофон, коли мама приставила ключ.

- Йди натисни кнопку, щоб визвати ліфт, а я перевірю поштову скриньку, - сказала мама. 

- Ага, - відповів Толя і метнувся до ліфта.

Він на диво, спустився швидко. З дверей вийшло декілька людей.

- Мамо, ліфт приїхав!

- Так, я вже йду.

І вони зайшли у ліфт.   

Глава 7

Коли Анна та Толя піднялись на свій поверх, мама прийнялась відчиняти двері. 

- Ой, щось двері не відчиняються, -  промовила вона і натиснула на ручку. Двері відчинились. – Певно, тато вже вдома.

- Привіт усім, - сказав Олег. 

- Привіт, - сказала мама. – А чому двері не зачиняєш?  

- Ну так навіщо? Я ж знаю, що ви с коро прийдете.

- А давно прийшов? – спитала жінка. 

- Так. 

- А шини перевзув? -  запитала Анна, знімаючи з себе та Толі курточки.

- А що значить «перевзути  шини»? – нарешті обізвався Толя.

- Це значить поміняти з літньої шини машину на зимову, - відповів тато. 

- А яка різниця? – запитав хлопчик. 

- Літня шина «лиса», а зимова з шипами, - пояснював Олег. – Шипи якби впираються у лід і машина не ковзається.   

- А, - протягнув Толя, - Ясно. 

- Так ну що, беремо сумки і вперед? – сказала мама. – Ах так, я забула тобі сказати: Толя сьогодні залишається у бабусі. 

- Зрозуміло, - відповів тато. 

- Може хоч чаю поп’ємо? – обурився Толя. – Я замерз. 

- Ну добре, - згодилась мама, і всі пішли на кухню. 

Анна натиснула кнопку на чайнику і прийнялась робити чай.

- Смачного, - сказала вона, ставлячи чашки на стіл.

- Дякую! – відповіли Олег та Толя. 

Коли сім`я зігрілась гарячим чаєм, вона одяглась та вийшла на вулицю. Треба йти аж до гаражу. Він знаходився метрів зо сімсот.  Тато відкрив замок і всі увійшли у нього. 

В гаражі знаходила чорна Mazda, не останньої моделі але дуже швидка і зручна.  Було прохолодно, сиро та темно, в принципі, як на вулиці. 

Тато відкрив машину, погрузив сумку у багажник. Сів за руль і вони поїхали. Мама сиділа попереду, поряд  з Олегом, а Толя на задніх сидіннях.

На трасі не було нікого.

Глава 8 

- Мамо, це ми, - сказала Анна заходячи до бабусі у хату. 

Бабусю по маминій лінії звати Марія Володимирівна Коваленко. Їй шістдесят років. Живе в невеличкому селі під Києвом  - Добре  .  У невеличкій хатці з побіленими глиняними стінами, але дах з шиферу, а не з сіна, як можна подумати.  Дерев’яні шибки. А всередині справжня велика піч, дерев’яна   підлога з килимами, які покривають велику територію  будівлі. Напевно, всі знають, що це таке килим не тільки на підлозі, а й на стіні. Проте є відтінок сучасності: кухня з газовою плитою (велика піч для отеплення) та холодильником, ванна у хаті, ліжка (на той самій печі, ніхто не спить). 

- Привіт мої діточки, - бабуся вибігла до коридору, в якому було трохи зимно, і прийнялась доглядати за гостями. -  Ой, там такий сніг! Важко їхати? Давай сюди курточку, ага, і шапочку. – закидала їх питаннями  бабуся і знімала верхній одяг з Толі.

- Та так, мамо, слизько, - відповіла Анна. 

- Ну й добре, що без пригод  доїхали, - обронила Марія Володимирівна. – Що у місті нового?

- Нічого, - нарешті щось сказав тато. 

- Ну і добре. В нас теж нічого нового, тільки пам`ятаєте тітку Зіну?

- Н-н-ні, - сказала вся сім`я в один голос. 

- Ну та що на наступній вулиці. Вона завжди з нами Пасху і Різдво святкує! – пояснювала Марія Володимирівна. 

- А тітку Зіну? Ну та що з короткою зачіскою? – сказала мама. 

- Не пам`ятаєте? – звернулась вона до тата та Толі.  

- Так-так,  це вона, - перебила бабуся. 

- Ну то й що в неї? – запитав тато. 

- Онучка народилась! 

- Вау, - промовила мама. – А тепер давайте на кухню. Мамо, ми тут тобі трохи продуктів привезли. Можем щось зготувати. 

І всі пішли на кухню. Кухня була світла. Шпалери, кахель, люстра, стільці з «кутка», що стоїть зі столом у кутку, шафи – все у пастельних тонах.    

- До речі, - сказала Анна. – Можна в тебе сьогодні Толя переночує? 

- Звісно! – відповіла Марія Володимирівна. 

Коли сім`я повечеряла, вони пішли до вітальні, щоб подивитись телевізор і продовжити розмови.  Толя сів на підлого і почав гратись машинками. 

- А що там у тебе в садочку? – запитала бабуся Толю.

- Нічого, - коротко відповів хлопчик. 

- А що нового дізнався? 

- Про звірів, - почав перераховувати Толя. – Про рослини, про числа. 

- Ой який ти молодець! 

Ще трохи посидівши Анна сказала: 

- Ну що,  будемо їхати?

- А може залишитесь? – сказала Марія Володимирівна. – Там така погода, та й темно. 

- Ні-ні-ні, -  відмовила Анна. – Нам завтра на роботу. 

- Ну мам, - обізвався Толя. – Може не треба?

- Нам треба їхати, - твердо відмовив Олег. 

- Ну як хочете, тільки обережно!

Бабуся і її онук вийшли до коридору, щоб проводити батьків. 

- Може все ж таки залишитесь? – перепитала Марія Володимирівна

-  Ні.

- Ну ні, так ні. 

- Ну все, бувайте, - сказала Анна і вони вийшли на двір. 

- Бувайте, - сказали бабуся і Толя.

- Ой,  хоч би добре доїхали, - зітхнула Марія Володимирівна, коли вони зайшли у вітальню. – Ну не буду себе накручувати.  Толю,  розкажи мені щось.

- А що розказати? – пожав плечима хлопчик. – Ми писали з мамою та татом листа. 

- До кого ж це? – запитала бабуся. 

- До Діда Мороза, - роз’яснив онук. 

- А! Мабуть. Бажання загадував? 

- Так.

-  І що ж ти забажав? 

- Набір для творчості!

- Малювати будеш?

- Так.

- Ну ходімо у вітальню.

Бабуся з онуком дивились телевізор, як раптом задзвонив телефон. 

- Це мабуть батьки. Вже приїхали додому і дзвонять. 

Марія Володимирівна зняла слухавку. 

- Алло, Анно, це ти?

- Добрий вечір, - донеслося з слухавки. Це був якийсь незнайомий жіночий голос.  Дівчина явно була не твереза і на задньому плані чувся чоловічий та жіночій регіт. – Ви матір Анни Сергієвої? – чутно, що язик її не слухався.

- Люба, з ким ти розмовляєш? -  Якийсь чоловік балакав прямо у слухавку. Його голос був так само не приємний, до того він ще й гикав.

- З матір’ю Анни, - трохи віддалено відповіла дівчина. – Анна – це пацієнтка, її тільки що доставили, з нею ще чоловік був, - було зрозуміло, що молоді люди мало чого розуміли і вони потребували роз`яснень .

Марія Володимирівна нічого не розуміла:

- Що з моєю дочкою?! Що трапилось?! – кричала вона у слухавку. 

- Не хвилюйтесь – все погано. Мабуть, їх вже не врятувати, - сказала дівчина і зареготала. 

- Бабусю? – вийшов з кімнати Толя. – Все гаразд?

- Так, хлопчику, мій, - сказала вона тремтячим голосом і поклала слухавку. – Ходімо у кімнату.

- Хто дзвонив? – запитав хлопчик.

- Мама. Сказала, що вони доїхали, - промовила Марія Володимирівна і відвела погляд. Не могла вона брехати онуку в очі. – Вітання тобі передавала. Вже пізно, давай купатись і спати.

- Добре, - сказав хлопчина і побіг у душ. 

Поки Толя купався Марія віддалася думкам. Їй не слід було виражати емоції, щоб Толя нічого не дізнався.

 « І що ж тепер робити? – думала вона. – Може це жарт? Так, так це жарт! Вони вирішили поглузувати з мене. А навіщо їм це? Нічого не розумію. А що трапиться з Толею? Як йому все розповісти? Вони  ж не космонавти й не моряки, він пам’ятає їх  з дитинства. Що мені тепер робити?» «Їх вже не врятувати» - лунало ехом у її голові.

Глава 9 

Всю ніч бабуся не спала, думала, що робити, як далі жити, як розповісти все Толі, як знайти Анну та Максима, як їх можна врятувати і як її життя змінилось за останній вечір. 

Бабуся встала з першими півнями і прийнялася готувати сніданок. 

Вона приготувала собі, адже знала, що Толя прокинеться не скоро.

Поснідавши бабуся пішла у вітальню, не вмикаючи телевізора вона сиділа у кімнаті й все думала…

Трохи пізніше прокинувся Толя. Він прибіг у вітальню. 

- Доброго ранку, бабусю!

- Ой, доброго, Толю!

- А чого ви не спите?

- Не спиться, чогось. Ну а ти швидко давай вмиватись, а я сніданок поки приготую.

Коли Толя сів за стіл, бабуся поставила тарілку з кашею і запитала: 

- А що тобі сьогодні снилось? 

- Знаєте, бабусю, щось погане, щось зв’язане з моїми батьками. З ними  точно все добре? 

- Знаєш, Толю, я хочу… дещо тобі сказати … ти … тільки… не хвилюйся, - Марія нервувала. – Вчора мені дзвонили якісь люди, видно з лікарні і сказали, що твої батьки потрапили у ДТП, але лікарі були п’яними і я не змогла нічого дізнатись, - і вона заплакала.

Толя сидів і нічого не розумів, він намагався  опанувати, що сказала бабуся, а коли зрозумів – з його очей покотились сльози і він кинувся до бабусі, заспокоюючи її і промовляючи:

- Все буде добре, бабусю, - і витираючи сльози з щічок. – Головне повірити в це! Як колись мені казала мама: «Ти тільки повір». Я в цьому впевнений.     

Глава 10 

Пішло нелегке життя у бабусі та Толі. Вони ходили, майже не розмовляючи і вірили, що все буде добре, що з ними все гаразд. Адже скоро Новий рік, а у цей час трапляються дива. 

Бабуся майже ні на крок не виходила від телефону.

Кожну вільну хвилину вони витрачали на молитви, молились усіма молитвами, які тільки знали, молились перед усіма іконами, які тільки були у будинку.

- Бабусю, що нам робити? – тихо запитав Толя.

- Не знаю, онучку, вірити. 

- А чому ти не подзвониш у лікарню? – задав логічне питання Толя. 

- У мене ж старий домашній телефон, на ньому останні  вхідні не зберігаються. 

- А чому не зателефонуєш за номером 103?

- Наш телефон зв’язується з лікарнею, яка знаходиться в селі. Я туди дзвонила, мені сказали, що такі не надходили, - казала бабуся одноманітним голосом і у її очах виднілась порожнеча. Вона зовсім вибилась з сил.

Глава 11

Залишалось пів дня до Нового Року. Багато хто з нас чекає чудес у цю ніч. Отак і Марія Володимирівна з Толею. 

Бабуся розуміла, що у них зараз нема настрою для свята, але й залишити дитину без нього було б дуже погано. Тож, вона пішла й купила невеличку ялинку, й принесла її додому. Толя дуже їй зрадів. Він на хвилинку забув про горе й прийнявся прикрашати зимову красуню. 

Бабуся також обрала набір для творчості і сховала його. 

Поки Толя прикрашав ялинку бабуся готувала салати й інші страви для Нового Року. 

- Ой як гарно ти прикрасив! – сказала бабуся побачивши ялинку. – Тільки ми забули про головне. 

- І про що ж ? – запитав Толя.

- Про зірку!

- Точно!

- А ну давай бери її, а я тебе підніму, - сказала бабуся і підняла Толю аж до самої верхівки ялинки. – Оп-ля! Молодець! 

- Яка ж вона гарна! – захоплювався Толя. 

- Так, - погодилась Марія. –А ми ж ще забули про гірлянду!

Глава 12 

 Час спливав, приближався Новий Рік. Мабуть, він ніколи не був таким тяжким для Толі та Марії Володимирівни. Завжди Новій Рік святкувався

всією сім’єю, або у Анни з Олегом  у Києві, або у Марії  Володимирівни  у Доброму. А зараз… а зараз, вони вірять у те, що з батьками все добре. 

- Бабусю, - звернувся Толя до Марії Володимирівни. – А мама мені казала, що можна загадати бажання у Новорічну ніч, і воно виповниться. А це правда? 

- Звісно, онучку, - відповіла бабуся. – Його треба загадувати під бій курантів о півночі, тільки його не можна комусь розповідати, бо не виповниться. 

Стіл був накритий. Бабуся зготувала багато, але помалу, щоб одразу можна було з’їсти.

Всі сіли за стіл. Марія Володимирівна налили сік у склянки, й прийнялися дивиться звернення президента. Коли він усього наобіцяв, підвів короткі підсумки відступаючого року та побажав  усього у наступаючому -  забили куранти.

- Ура!! – закричали бабуся та онук. 

- Загадуй  бажання, - промовила бабуся і закрила очі. 

Не треба, мабуть, казати, що вони забажали. Звісно бабуся та Толя хотіли, щоб батьки видужали, хоча і не було відомо, що з ними. 

Толя одразу відправився спати. Він дуже втомився. 

Марія теж була безсила. Вона прибрала тарілки, помила посуд. І найголовніше: поклала набір для творчості під ялинку. Хай Толя, трохи відпочине та заспокоїться.

Глава 13

Марія Володимирівна прокинулась, як зажди першою. З вчорашнього вечора залишилось небагато їжі. ЇЇ бабуся і розігріла на  сніданок. 

- Доброго ранку, бабусю, - вийшов з кімнати Толя. 

- Ой доброго, онучку! З Новим роком тебе!

- Ага, бабусю, і вас. А який зараз рік?

- 2015-й, Толю. Снідати будеш? Ой, - вигукнула Марія Володимирівна. -  Я ж на ніч, може Дід Мороз залітав? Іди подивися під ялинкою, може, він і подарунок залишив? 

- Так!! – закричав Толя, підійшовши до ялинки. – Набір для творчості, такий, як я хотів!

- От бачиш, дійшов твій лист до Діда Мороза. Ой, хтось дзвонить! – Марія Володимирівна підійшла до телефону. -  Алло! Ага, ага. Що? Не може бути! Ага, я зрозуміла . Дякую, до побачення.

Весь цей час Толя сидів біля ялинки з набором для творчості в руках, і намагався вгадати з ким розмовляє бабуся. 

Після того, як Марія Володимирівна поклала слухавку,  вона підійшла до кресла і сіла в нього. Толя підбіг до неї. 

Глава 14

- Хто дзвонив, бабусю? – почав запитувати Толя. – Що сталося?

На обличчі Марії Володимирівни не було ні краплинки емоцій. Напевно, вона обмірковувала інформація, яку їй тільки, що сказали. Через мить вона сказала:

- Знаєш хто мені дзвонив? Дзвонив лікар з лікарні. Знаєш, що він сказав?

Він сказав, що з Анною та Олегом все гаразд, трохи синців та забиття, а тоді коли нам дзвонили ті лікарі, то були інтерни, і кінець корпоратива, вони у нетверезому стані не змогли обдивиться потерпілих, а рани помітили. А подзвонити родичам потрібно! Непогані люди… А лікар вибачився за підлеглих… 

Тільки тепер Марія Володимирівна усвідомила слова лікаря. І заплакала… Тільки тепер від щастя. І на її та на обличчі хлопця з’явилась усмішка.  Щира усмішка!

- Дякую тобі, Дід Мороз!!! – вигукнув Толя. 

Епілог 

- Ну, що як себе почуваєте? – запитала Марія Володимирівна Анну та Максима. 

- Мама! Тато! – загукав Толя, забігаючи в палату. 

- Привіт, любий, - відповіла Аня, - Ми добре себе почуваємо. До речі, з Новим Роком!

- З Новим Роком!! – закричала вся палата.

Юлія Повар 

 

 

 

 

 

Read 1463 times Last modified on Понеділок, 27 квітня 2015 00:36

Latest from
Notice: Undefined property: stdClass::$author in /home/brizazov/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Notice: Trying to get property of non-object in /home/brizazov/nsju.zp.ua/www/templates/vt_magazine/html/com_k2/templates/default/item.php on line 435

Related items